До шевченківських роковин

Володимир СОСЮРА
* * *

Уже достигли полуниці,
росу вечірню трави п'ють,
і в ароматі медуниці
хрущі над вишнями гудуть.

Нема співця, о ні, він з нами,
його пісні, його любов!
Його це місяць над садами
у сяйві тихому зійшов.

І все, здається, я клянуся,
крізь сяйво місячне, бліде,
до мене рідний, добровусий
Тарас Григорович іде...

Іван БІЛИЙ
Добрий вечір

Хрущі над вишнями гудуть.
Т.Г. Шевченко

Коли землі на тихі плечі
Сивини місячні впадуть,
Сіда на призьбу добрий вечір,
А до двора сусіди йдуть.

Про літній день погомоніти,
Про половіючі жита...
Та раптом десь горішнім світом
Змигне зачаєно літак.

Тоді дядьки цигарки палять
І в думи зболені бредуть...
А він кладе на губи палець:
— Хрущі над вишнями гудуть.

Свіжий вітер І

Чого від тебе

Тільки не хотіли...

Тепер ось муштра.
Степ. Солончаки.

І часто-густо

Хльоскають по тілу

Вітри гарячі, буцім канчуки.

Та що це там —

На жовтім видноколі:

Чи синє небо впало горілиць?

Тобі не раз

Насниться у неволі

Дніпровське плесо

З виводком зірниць.

І вже коли з Аралом ти зустрівся, —

Можливість цю

Судьба тобі дала, —
Ти перш за все його водою вмився,
Так, начебто свята вона була.

Давно зі степу
Свіжий вітер віє,

І вільно диха збратана сім'я.

Нема Аралу,

І Дніпро міліє...

Та що ж тоді поезія твоя?

Станіслав Жуковський
Воля

Вечір. Степ. І туга невимовна.
Чорна смуга моря вдалині,
Воля вже, але вона умовна
І гірка, неначе полини.

Ще йому всміхаються зловтішно,
Як повірить друзям і собі?
Ось уже й помилування вийшло,
То ж кінець і мукам, і ганьбі.

Йде у степ він по траві убогій,
Де ти, воля? — думає щомить.
"Вьіхожу один я на дорогу", —
У душі згорьованій щемить.

Тоне степ у сяєві лазурі,
І так чітко видно в тишині:
Батареї контури похмурі
І фортеці стіни кам'яні.

Там за ними рекрутів могили,
Там хрести журою маячать.
Як везти його сюди спішили,
Відпускати звідси не спішать.

Заблукали з поштою папери,
Дні і ночі так повільно йдуть.
Набридають п'яні офіцери,
І журби нічим не відвернуть.

Так далеко Петербург і друзі,
Україна, кручі і Дніпро.
Тільки з ним його невсипна муза,
З ним його і слава, і добро.

Пісня незабутня калинова,
Котру не зломить і не збороть.
І велике, непідкупне Слово,
Як великі Правда і Народ.

Анатолій КРАВЧЕНКО

І острови далеких сіл,
і довга смуга виднокраю...
Мов наконечники од стріл,
над полем ластівки ширяють.

І над могилою — димок,
і ковила, як хвиля сива.
І сивина твоїх думок,
як скіфська давнина мінлива.

Всі загубилися сліди,
і канули у вічність лики.
Лиш місяць знову молодий,
мов пектораль, над полем Диким.

Мить вічності

В узголів'ї зоря мерехтить, —
просто неба лежу горілиць.
І стає мені вічністю мить,
вежі хмар — чередою копиць.

Ковила шерехтить біля скронь,
десь на схилах комбайни гудуть.
І торкається вічність долонь,
і долає у мить зорепуть.

Юнак — нащадок Кобзаря

Не займаним — щасливим бути!
Не втягнутий у метушню,
живе між нас, таких закутих
у повсякденну клопітню.

І, невпізнанний, невідомий,
коли скрізь хтозна-що луна,
він, геній — генів таїна,
слугує Божому огрому.

Леонід ТАЛАЛАЙ

Шевченко на Україні 1859 року

І де я в світі заховаюсь?
Щодень пілати розпинають...
Т.Г. Шевченко

Повернувся нарешті сюди
Він, розп'ятий не раз і не двічі,
Набирає в долоні води
І підносить її до обличчя.
І не може зробити ковтка,
Бо вода, найчистіша на світі,
Витіка, витіка, витіка
Крізь долоні, цвяхами пробиті...

Сім'я вечеря біля хати
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає...

Т.Г. Шевченко

Подає вечерю мати,
Щось говорить про своє,
Ніби хоче научати,
А транзистор не дає.

За столом сьогодні тісно,
Та вечеря мовчазна,
І чужа лунає пісня,
А про що, ніхто не зна.

І лише два слова з неї
Дід Михайло розібрав,
Той, що з піснею своєю
Пів-Європи визволяв.