Спогади Ігоря Рубцова про афганську війну (закінчення)

Молодого воїна впізнати легко. Не підігнана форма, перетягнута дерматиновим («діди» носили м’які шкіряні) ременем висить мішком, причому ремінь перетягнуто так, щоби неможливо було просунути палець між ним і кітелем. Скажімо, «черпаки» (від 1 року служби) такого носити собі вже не дозволяли. Цю категорія можна порівняти з дрібною шляхтою, яка мала широкі привілеї. Такому не личило махати віником, перемивати посуд за весь батальйон, тощо. Тож, перше, що робить новоспечений «черпачок» - підганяє штани і кітель по тілу. Нерідко це виглядало гротескно, як казали: вшився аля гумовий виріб №1. Отже, «духів» впізнавали не тільки наші, але й афганці з легкістю неймовірною, бо він мав бути схожим на «чмо у ботах». Звісно, так піднімався авторитет Червоної Армії в очах народів світу. Капелюха молодий носив з опущеними донизу крисами. Очі, що бояться зустрітись із поглядом представника вищої касти. Зношені шкарбуни на ногах (нові відразу вимінювали діди). Не стверджуватиму, що таке явище процвітало скрізь. Дідівщина мала відмінности і це залежало від уміння, мудрости та волі офіцерів, які мали б цьому протиставляти статутні вимоги. Натомість, скільки не велась боротьба з ганебним явищем, дідівщина процвітала, як поля опійного маку в афганській глибинці. Дякувати Богу, не така вона нестерпна була у взводі охорони, куди мене було приписано по прильоту до Шиндандського гарнізону. Але яким буває життя молодого солдата я побачив ще у першу ніч, тільки-но попав на «Кубу». Власне, особливою жорстокістю і запам’ятались мені «діди» тієї кабульської частини. Нас – транзитників не чіпали. Навпаки, у багатьох знайшлись земляки. Після відбою казарма бубоніла на різномовні голоси. А на тлі гомону розігрувались битви, так би мовити, локального масштабу. Діди за «законом» займали нижні яруси ліжок. Над ними дрімав молодняк. Але дрімав так, щоб не пропустити найтихішої команди. Ось чується знизу: «Бажаючий!». З кількох ліжок вмить десантуються кілька «духів» і мчать на голос. Той невдоволено варнякає: «Я сказав, один бажаючий!». Чується гупання важким тупим предметом. Коли покарання винуватців закінчується, той реве знову: «Бажаючий!». Хто має підскочити? Правильна відповідь – ніхто. Це хороша теорія, яка не спрацьовує у армії. Не встане ніхто, - той битиме усіх. Встане один, - буде битий за повільність рухів, чи ще за щось, не важливо. Але при цьому він назавжди перекреслить собі перспективу щасливого «черпачества» і «дідівства». Слабохарактерного цькуватимуть всі.
Чому неможлива колективна помста? Чому молодняк не міг відстояти свою гідність, давши прочуханки нахабному негіднику? А це невигідно командирам підрозділів. Менше мороки, коли порядком у роті займаються самі солдати. Офіцеру все одно, хто кого копатиме ногами, аби іззовні було чисто, прибрано. Та й сама солдатська філософія – це очікування того заповітного Наказу Міністра оборони, після якого його переведуть до вищої касти, коли можна буде відомститись на новому поповнені. Пам’ятайте, що крім новоприбулих є ще три попередні призови і кількість «старичків» завжди є суттєво більшою.
Це не узагальнення окремих випадків. Але ми звикли читати про подвиги особового складу радянських військ. Делікатні теми нестатутних стосунків обходили. Прямих відповідей уникали. Дехто з солдатів, які удостоїлись звання Героя Радянського Союзу в інтерв’ю розповідали про неможливість мордобою у контингенті. Та краще вже мовчати, ніж брехати. Замовчування вад цієї системи – це приниження самих себе. Продовжуємо боятись покарання за правду? Дідівщина – не тільки нехлюйська
практика командирів нижчої ланки. Вона підпирається авторитетом командирів батальйонів і полків. Статистика випадків нестатутних відносин турбувала політпрацівників підрозділів. Почни боротись з явищем і матимеш погані цифри. А це не сприяє кар’єрному зростанню. Тільки от закони зони забирали щороку десятки життів – не бойових наших втрат. Жорстокість переставала бути чимсь аномальним. Життя втрачало свою істину цінність. Ба, навіть володіння зброєю не було засторогою від зазіхань на право недоторканої гідности.
Розмова ведеться не про поодинокі випадки. Наш невеликий взвод теж відзначився історією збройної помсти. Земляк мій з донеччини – розумний талановитий хлопець, прекрасний музика вночі відкрив вогонь по зміні караулу. Може від хвилювання, а може через небажання зашкодити невинним, не влучив ні в кого, та встиг застрелитись сам. Винним знайшли єфрейтора М. мого року призову, з Франківщини. Чи насправді він так позбиткувався над небіжчиком, безумством довівши до відчаю? Маю сумніви. Не таким звіром був єфрейтор М., як старший наш «бойовий товариш», сержант Василь
Б. Він теж з України. Десь, може застосовує навички у цивільному житті. А за статусом – воїнінтернаціоналіст. Той міг припечатати за здорово живеш табуретом по голові. Було-таки, кинувся один до зброї, бо не мав сили вже терпіти наругу над собою. Ну, Вася і гехнув його навідліг. Табурет – на друзки. А у хлопця голова дубова, вичухався, тільки його від гріха подалі перевели на кухню. А так, може, покосив би нас як пшеницю, за компанію.
Отак і жили постійно на межі. Хтось вбивав кривдників і відправлявся на зону, хтось потрапляв до дисбату, але з проявами дідівщини покінчити не могли. Недорозвинена модель явища у нашому взводі пояснювалась не млявістю і мало чисельністю «дідусів», але жорсткою позицією заступника командира взводу старшого сержанта Єреся. Віддаючи належне, скажу, що при ньому ніхто не розшаркувався перед «вищою кастою», не прав чужого одягу. Звісно, молоді виконували всю прибиральну роботу. Могли отримати добрячого стусана за різного роду недбалости, але так щоб у щелепу… Просто для тих, хто відбарабанив понад рік були окремі привілеї – можливости порушити статут караульної служби без усіляких наслідків.
Епізод.
Заступаю вдень на караульну вежу. Перед тим як піднятись стаю під душ з автоматом, бронежилетом, у повному споряджені. Наостанок надіваю наповнений водою шолом, та лізу сходами на пост. Мушу стояти дві години, вдивляючись у одноманітну далечинь гірського плато. Вода випаровується швидко, а літечко на славу тепле. Спати хочеться немилосердно. За дві години бачу зміну караулу, яка з брязкотом оминає мою вежу. І потекли наступні дві години «шкварчання» на тій пательні. Я розумію, що хтось там захворів і мене не поміняли. Підняти «діда» - то не є можливим. Він мусить готуватись до переходу у «дембелі».
Останні два роки служби (надстрокової) я мав можливість подорожувати гарнізонами. Тут я трохи врівноважу негативні враження позитивом. У тому ж Кабулі розташовувався зразковий полк зв’язку.
Переночувавши у цій частині, я не повірив, що такою може бути наша армія. На території полку військовослужбовці строкової служби чітко віддавали мені честь, як того вимагає Статут. В чому дивина? Зазвичай, в усіх частинах контингенту ігнорували ці норми етикету. Молодші офіцери задовольнялись кивком голови у їх бік. Лише старшим офіцерам козиряли на їх великі зірки, та й то не всім. І я бачив, що на диво всі солдати у зв’язківців однакові. Форму підігнано, капелюхи мають правильну геометрію. Виходить, можна всього досягнути! Чому ж тільки у зразковій частині солдат, якого посилають на побачення із смертю, може відчувати себе людиною?
Робіть висновки. Про яке гуманне поводження з корінним населенням країни може іти мова, коли свої до своїх ставляться по-звірячому. Я нічого не спростовую. Звістки про відбудовані «шураві» лікарні, школи, фабрики правдиві. Доброчинна справа робилась повсякчас. Цілі колони автомашин ввозили з СРСР борошно і цукор, м’ясо і медикаменти. Нашими літаками користувались біженці, повертаючись до домівок. Десь моджахеди поводились не досить чемно з місцевим населенням. Під всяку акцію підводилась ідеологічна база. Крім суто військових в Афганістані працювала ціла армія політпрацівників. При політвідділах дивізій організовували агітаційні загони, що розвозили допомогу по кишлаках. Тезка мій був перекладачем такого загону. Його БРДМ підірвався на міні по виїзду з кішлака. Як він казав: «Невдячні люди якісь. Я трендів, розпинаючись цілий день, а вони підірвали нас». Не завжди незалежність можна підмінити чувалом борошна.
Повертаюсь від високих матерій до суворого армійського буття. Мене виховували у повазі до всякої людини. Якої вона нації – не цікаво було. Таким я й лишився, хоча, свідомо відмовився від ідей інтернаціоналізму, космополітизму. Вони як булька луснули у казармі. Армія допомогла стати націоналістом у тому значенні, як це розуміється світовою спільнотою. Це глибока повага до всіх націй. Це усвідомлення себе як представника окремої, самодостатньої, унікальної нації, яку не можна «розчинити» у казані де розвиваються інші народи. Однак, на службі я дізнався, що є «чурбани» і є… Не хочу!!!
Це принизливо звучить.
А земляки гуртувались за етнічною ознакою. «Дух»-українець шукав підтримку у «діда»-українця.
Представники Кавказу, Середньої Азії, - вони забували про ієрархію, коли поставало питання честі нації. Розшарування за цими даними було слабким місцем Радянської Армії. Хіба можна нівелювати особливості кожного етносу до стану середньо-радянського громадянина? Найбільш «просунуті» республіки давали висококваліфіковані кадри. На відміну від них середньоазійські, де не настільки переважає міське населення, ставили до строю чабанів та аграріїв, випускників селянських шкіл. Уявляєте порівняльну картину? Об’єктивність інтерпретувалась як нездатність представників деяких народів осягнути науку, а звідси й усталений міф про меншовартість одних перед іншими. Та, треба сказати, «елітні» нації продукували таких унікальних дебілів, що я розжалував би до рядових отих воєнкомів, які послали їх в Афганістан.
Трошечки лячно бачити зброю у руках двадцятирічного йолопа з вусами, який скаже щось і сам з собою придуркувато гигикає. Його «дембель» багатьом приніс полегшення, але лишились й інші, по-своєму цікаві. Для мене цей тип назавжди залишиться інфантильним переростком, а для інших він – мужній воїн, фронтовик, приклад для майбутніх поколінь. Так, чи ні? Посвідчення дають всім однакові, а з ним почесті, чи зневагу, залежно від ставлення до «афганців» як до таких.
Викликає повагу вчинок одного з тисяч українців мого призову. Служив він батальйонним поваром.
Отож, вихідці братньої республіки, а за соціальним станом «черпаки» зраділи поповненню і нумо його повчати неписаним законам рекрутчини. Хлопцеві не посміхалось пів року харчуватись стусанами. Він по-іншому бачив ціль своєї служби. Та як перехопив він лом двома руками! Та як заволав: «Повбиваю…………………………..!!!.............................!!!»( тут я навмисно скорочую пряму мову, бо вам того знати не треба). Якщо коротко: ні одна злісна мармиза не сунулась до нього, навіть до сплячого.
Ми вміємо прощати. Сьогодні у одній спілці об’єднані ті, хто гамселив і ті, кого гамселили, а також ті, кого гамселили ті, кого вже відгамселили. Розтлумачувати накручене не стану. Десь є меридіан на планеті, перетинаючи який вчорашній звіроподібний «дід» ставав людиною. А чи ставав? Кажуть, хто пройшов Афган, став заґартованим поборником справедливості. О. люди! Чи справедливою була наша участь у тій війні? Чи зробили нас чутливішими і людянішими втрати друзів? У яких благородних справах карбувались наші «шляхетні» характери? Для прикладу пригадаймо вибух на московському цвинтарі наприкінці століття. То «афганці» цинічно нищили братів по зброї. Під час поминок. Через дурні гроші. То у нашому Донецьку один з побратимів вивозив чужі плити з будмайданчиків ветеранів Афгану. Він мав і посаду у Спілці, і можливости зачепити краном та десь покласти на своїй землі, виділеній йому державою як благородному воїну-визволителю. Я впевнений у іншому: хто пішов служити людиною, той людиною залишився. Мерзотник вдосконалився саме як мерзотник.

Місцева рослинність і питво
Є ще напластування, яких торкаються обережно. Це – обіг наркотиків всередині контингенту і пияцтво. Зрозуміло, не всі, навіть з тих, хто вживав якесь зілля, були негідними людьми. Різне трапляється у житті. В ті роки про наркоманію на території СРСР не могло бути мови. Хоча, мої ровесники знали як очманіти. Але Афганістан – країна, де солдатові сутужно без алкоголю. І прапорщику, і офіцеру теж. А різноманітної «дурі» у маленьких пакетиках – хоч греблю гати, повно і відносно дешево. Наприклад, у Союзі пляшку купували за 3 з копійками рублі. За «бугром» вона коштувала 60 і більше чеків ВПТ (Зовнішпосилторгу).Один чек міняли у співвідношенні 1 до 2, навіть до 3. Валюта! Фасована «пайка» героїну коштувала дешевше. А ще були легкі наркотики: чарс, нас, анаша. Можливо це одне й те саме, бо я не розрізняю їх. Проте, аромат «травки» у щільній атмосфері казарми, іноді давав зрозуміти, чому хлопці так дивно сміються. Як казав начальник штабу батальйону: «Каратиму не за те, що вживали, а за те, що попались». Командирам не вигідний розголос. Наркоману у гіршому випадку давали по пиці і відправляли на «губу» тарганів годувати. Аби стати «абонентом» наркомережі, треба було завести правильне знайомство. Все інше як у цивільному житті – «підключають» безплатно, але так, щоб користувач вже не «переключав канал». Пихнути на пробу міг запропонувати «дід» «духові», мовляв, як не курив, то й не служив.
Для багатьох наркотик був засобом позбутись тваринного страху. Думка про спороті животи полонених, про тяжкі поранення, заважала діяти без паніки. Епізодичне вживання під час рейду ставало потребою. На совісті «допінгу» багато людських життів. Кожен боєць носив на рукаві пакет із засобами першої допомоги при поранені. Комплект містив знеболююче у шприц-тюбику. Навіть на це єдине полегшення іноді накладали руку «діди», вилучаючи тюбик з промедолом у молодого. А той, кого могли
врятувати, помирав від больового шоку. Війна однаково списує гідних і негідних. Для нас лишаються таємницею істині причини багатьох втрат. Ми кажемо: «Так сталося. Випадок, невдача.» Статистика війни не буває відкритою. Це – чорна бухгалтерія. Хто винен? Війна. Тобто, - ніхто. Давайте засудимо громадянку Війну до довічного ув’язненя. Але часто смертельні пас’янси розкладала рука, яка має хазяїна з іменем, прізвищем і навіть по-батькові. Це люди, які за миттю насолоди не бачили нікого навколо себе. Весела хвиля вдарила у голову, а на виході – «вантаж 200».
Видно, було що ділити старшим прапорщикам: командиру мого взводу і секретчику батальйону, бо перший з них, перебуваючи під «мухою», зайшов у кімнату до кривдника з АКСУ, випустив чергу, та пішов. не розуміючи свого вчинку. На щастя постраждалого, дві кулі не зачепили життєво важливих органів. «Мисливець» поїхав на чотири роки кудись на Мангишлак. Кажуть, там для «афганців» створили окрему «зону».
Невдовзі інший епізод. Капітан П., п’ючи гірку, мабуть погано закусював. На думку спало відсалютувати на честь майбутнього похмілля. А чому ні? Навпроти офіцерського модулю стояв (поки не згорів) дерев’яний туалет на 8 «посадкових смуг». Його капітан і перекреслив довгою автоматною чергою. Хочеш жити? Пірнай!. Погодьтесь – то щастя, що на ту хвилину на «мішені» ніхто не «читав».
Продовжую хроніку подій. На моє чергування по частині прискіпався до мене старший прапорщик Л.: «Дай автомат!» Оскільки з Л. ми були на приятельській нозі (з тверезим), скорочено моя відповідь прозвучала так: «Чеши, протверезись!» Я чув, як він порпається у своєму сейфі і перезаряджає пістолет. Саме час було робити ноги. Там була така розкішна стрілянина!!! Крім нерухомого майна штабу ніхто не постраждав. Іншим часом Л. вправлявся у метанні гранати на території батальйону. Вважаєте це ненормальним? А командування частини просто не звернуло уваги. З ким не буває? До речі, самого начальника штаба наш вартовий поклав на землю п‘яного, коли той наблизився до поста серед ночі.
Анекдот у тему.
«Вночі до вартового іде начальник штабу.
Стій! Хто іде?
Петренко, це я – начальник штабу.
Тоді проходьте, товаришу майоре.
Офіцер підходить до вартового:
- Петренко, чи ти Статут ніколи не читав? А якби я був американським диверсантом?
Солдат, не вагаючись пересмикує затвор і розстрілює майора:
- Ти ба, яка гадина? А казав: начальник штабу, начальник штабу!»
Останні два роки я служив при консульському відділі 5 мотострілецької дивізії, гарнізон Шинданд.
Тут, на заході Афганістану, бойові дії не носили такого інтенсивного характеру, як на сході. Більшість втрат по нашому «кущу» зазнавали кандагарці. Маючи доступ до документів, я склав власну статистику. Вбитих за 1986 і 1987 роки приблизно однакова кількість – понад 300 осіб на рік. Але саме бойо-вих втрат, може трохи більше половини. А решта? Здогадуєтесь. Про одну «бойову» (офіційно) втрату пишу окремо. Повертаючись з бойової операції, старший прапорщик Р., старшина роти, п’яний не втримався на броні. При падінні зазнав ушкоджень, не сумісних із життям.
Ви чули про обкурених душманів, атакуючих радянські позиції, але мало чули про обкурених «шураві». Про героїзм списано паперу не на один вантажний потяг. Його не викреслиш, не заперечиш. Державні нагороди свідчать про мужність кавалерів і як не описати їх подвиги заради… не знаю чого. Виконання боргу? Обов’язку? Скоріше – бездумної реалізації злочинної державної політики.
Слово має вплив на людину. Екранізоване слово вдвічі, втричі дієвіше. Бачили «Дев’яту роту»? Яка реалістична картина. Як вона впливає на свідомість глядача? Ви ж не вагались, визначаючи, хто у стрічці «погані хлопці»? Зрозуміло й дитині: ворог – бородань у чорному. За сюжетом бойові генерали теж не янголи. Ну забули передислокувати бойовий підрозділ… Збентежений фабулою глядач бажає
помсти: за «своїх» стерти з лиця землі! Випалити, знищити! Наші ж завжди праві? Достойна штука – патріотизм. Та мабуть він доречний на рідній землиці. Скажіть, народи Афганістану мають право на незайману батьківщину? Ах, які вони були нечемні! Дикуни! До того ж, спротив чинили і найманці з усього світу. А поясніть моджахеду, як протистояти найбільшій у світі державі, яка переводить через кордон більше озброєнь, ніж їх реально вивести з ладу?.Маленька відстала країна 9 років мордувала нас. І мордуватиме американців, захищаючись до останнього подиху. Хіба це не героїзм?

Дев’яності роки
Початок дев’яностих минулого століття. Трамвай наповнюють підпилі медале- і орденоносці. Відчувається різний ступінь свідомості і вміння тримати себе у руках. Рушаємо, стиха ведучі свої розмови. Але декому вже здається, що його персоні приділено замало уваги. Він дивиться крізь скло соловими очима на дівчат, які аж нічим не гірші від інших. Йому здається, що вони занадто байдужі. Як сміють не звертати уваги на молодого героя? Ось «рембо» у тільнику їде мимо і дивиться їм просто в душу. Дарма, що схожий на слимака. Слина тече з рота. Він лупить по шибці і реве: « Це ж я за вас воював, тварюки!». Ой як соромно, люди добрі! Воював за вас. Я тепер пригадую ці слова щоразу, коли дістаю з кишені пільгове посвідчення. Ану, за кого тут я воював? Мої пільги забезпечені і проплачені працею моїх співгромадян. Будь хто з них може спитати мене: «Якого дідька ти мені був потрібен ТАМ, у тому Афгані?». Згоден, наше місце було не далі радянських кордонів. Я летів ТУДИ переконаний, що захищатиму не стільки чужу, скільки свою країну від підступних американців і ТАМ на мене дуже-дуже чекають.
Я не люблю заходів пам’яті, які починаються чинно, а завершуються свинством. Перший тост: «За військову дружбу!». Другий: «За зустріч!». На третьому колі починається вистава гідна режисерського таланту Ельдара Рязанова. Третій п’ють за загиблих. Частина тих, кому вже так хороше, що аж погано, стають на одне коліно. Берет (у кого він є) кладуть на ліве зап’ястя. Тулуби хитаються на всі боки, залежно від того, з якого боку хвиля наляже. Хвилина мовчання. Традиційну процедуру виконано, далі все іде поза сценарієм. Траплялося, ветеран сіяв у траві медаль. Як не прикро, а розкидатись бойовими нагородами – то є неподобство. Таку саму медаль можна купити на ринку, але у тім-то й справа, що то вже не твоя медаль. Важко заслужити нагороду. Ще важче гідно носити її. Що це означає: гідно? На мій погляд, у нашій свідомості повинно жити переконання: ніхто і нічим нам не зобов’язаний.
Не за свою Україну ризикували, навіть не за Радянський Союз. Дякувати Богу, «афганців» вважають достойними ветеранських пільг, бо нас не питали, які ми маємо плани на життя, коли заносили до списків на відправку.
Мирні часи. Іноді ми чуємо, як колишній воїн-інтераціоналіст, ризикуючи життям, врятував дитину з палаючого будинку, чи витягнув потопаючого. «Таким його зробив Афганістан.» - робить висновок журналіст. У іншій історії жорстоке серійне вбивство. «Нелюдем він став у Афганістані.» - констатує журналіст. Так, тисячі колишніх «афганців» мають подвійне «хрещення»: бойове і кримінальне. Цікаво, яким було би суспільство, якби всі проходили школу війни? Один хороший офіцер пожартував:
«У нас тут не школа демократії.» В цьому щось є. Адже вчили нас не мистецтву співу, хоч ми й горланили стройові марші. Солдат мусить швидко цілитись і натискати на гачок, не картаючись докорами сумління. І не роздумуючи, виконувати накази. Не роздумуючи! Ми були різними, але нам тицьнули до рук «калаша», не досліджуючи внутрішній світ кожного. Треба було шинкувати м’ясо на чужій території. Ось ми і повернулись додому з «дипломами». І тут нас намагаються зробити бойовим загоном чи то партії, чи то сумнівного бізнесу. Помиляєтесь, панове, ми граємось у різних пісочницях. На чужині єдиним спільним завданням було – повернутись додому. А так, кожен із власною свідомістю, совістю і досвідом. Дивіться на колишнього солдата обмеженого контингенту радянських військ у Афганістані як на звичайну людину, бо ви не гірші і ваш мирний досвід теж унікальний. Шануймося!

Сухий залишок. Епілог
Тридцять років промайнули. А скільки ж це тоді мені? Та невже так багато? А я й не помітив. Як добре, що на вулицях наших міст не грякають снаряди. Нелегко нам жити, але маємо мир на своїй землі. Для нас тридцять років летять швидше, ніж дев’ять років радянської окупації для афганців. Вони звикли воювати. Майже десятиліття мочалили північного монстра. У 1989-му стомлений монстр відпустив жертву, бо не зміг проковтнути, а через три весни і літо ґиґнув сам. Якщо маєте хорошу уяву, проживіть наступні дев’ять літ (починаючи з 29 грудня) як на війні. Стережіться ходити дорогами, нашпигованими мінами. Особливо бійтеся ночі. Вночі приходять неждані гості. Лякайтесь чути політ літака. Можливо, пілот бачить у прицілі саме ваш будинок. Зітхнути з полегшенням ви зможете лише у лютому 2019-го.
Я не наважуюсь назвати себе окупантом. Але я служив у армії, яка виконувала окупаційну місію. Повернулись додому троє моїх однокласників. Федір Єгурнов відслужив телефоністом у Кабулі. Микола Суханов – мотострілецький полк, Шинданд. Анатолій Береговий – десантура, Ґардез (якщо не помиляюсь).
Не без пригод обійшлося з трьома моїми товаришами по технікуму. Анатолій Паляніцин повернувся ще у 1982 році із слідами заліза на обличчі і тілі. Володимир Німіц, звільнений достроково. Додому приїхав без одного ока. Валерій Калінін – інженерно-саперний батальйон, Адраскан. Наприкінці служби контужений при підриві БТРу на фугасі. Життя врятував бронежилет, на якому Валерій сидів. Хочеться вірити, що всі мої побратими, які пішли служити людьми, лишились людьми дотепер. Світ, переповнений зброєю потребує очищення. Війна не буває справедливою. Ми живемо не в ті часи, коли ворог подавав супротивнику шпагу, щоб з’ясувати стосунки у чесному поєдинку.
Убити людину – не таке велике задоволення, коли це доводиться робити вперше. І я не став би присипляти совість, навіть граючись у війну. Прагніть миру попри все! Це головне, що я хотів сказати. Крапка.