Віктор Нецвєтов. "Мої терикони". Частина друга.

Віктор Нецвєтов

Мої терикони

Оповідання

Частина друга

…Наступного дня я провів Марину до другого, улюбленого, терикону.  Удома перед цим я  перевдягнув дівчину в похідний одяг моєї сестри, взув на неї китайські кеди, і ми відправилися на екскурсію, захопивши з собою стареньку підзорну трубу з ватману і бутерброди з салом та цибулею. Погода вітала нас чистотою та ароматами осіннього листя, ясним сонцем. Тягнуло до цього давно не баченого місця, хотілося передати Марині відчуття захоплення моїм улюбленим териконом, що давно відійшли, а зараз сплили. Я йшов привітатися з ним та познайомити з подругою з «ненашої» країни.

Звався він «Терикон Віті Мальцева». Вітя Мальцев був однокласником мого брата  Петра. На відміну від установленого в школі порядку цей хлопець мав свій порядок: нікого не чіпав, майже ні з ким не розмовляв,  був тихим «трієчником» . Але дуже розумним трієчником:  він сам виготовив телескоп! Крім того, на териконі, який знаходився за два кроки від його хати, Вітя вкопав у його верхівку трубу, яка служила підставкою для телескопа.

Із Мариною підійнялися на верхівку,  й о диво!  -- труба-підставка для телескопа уціліла й іржавим надломленим уламком нагадала про минуле.  Замість неї опорою послужило моє плече. Мої коментарі побаченого в трубу неозорого простору захопили Марину. Сіли, розгорнули духмяні бутерброди. Я почав розповідь --  шматок мого та терикону життя…

Як на яву згадалися безсонні ночі, проведені з Вітею у очка-обєктива телескопа: зірки, туманності, планети, а особливо Місяць, заворожували нас. Вітя від задоволення співав якісь арії (запам’ятав «О дайтє, дайтє мнє свабоду!»). Його музичні пристрасті нічого спільного з класикою опери не мали -- це було виття, справжнісіньке виття вовка на місяць. Так Вітя виражав своє захоплення від побаченого в окуляр.

… Усі стіни Вітіної кімнати було обклеєно цілим космічним царством: величезні фото Юпітера з його «червоним оком» та Сатурна, що був окільцьований чарівним поясом, фотографії  Місяця з назвами кратерів та метеоритів із колекції Комітету з метеоритів Академії наук СРСР.

Із тих пір життя моє стало щасливим. Я схотів сам зробити телескоп. Вітя показав мені всі тонкощі й прийоми цієї майстерності: папір-ватман, силікатний клей, чорна туш, об’єктив (очкова лінза-заготовка), окуляр (дуже хороший, із бінокля) -- ось основні матеріали. Мати дозволила мені на зимових канікулах пропадати  у Віті цілісінькі дні, іноді й ночі. Він, як Бог,  вдихав у мене нове життя, потаємні знання, трепетне очікування якогось чаклунства від роботи над телескопом, що я сам виготовляв. Трубу було склеєно з ватману, пофарбовано чорним усередині. Після сушки вона дзвеніла від легкого коливання до того невідомими мені звуками -- це був заклик: «Швидше завершуй!». Я мчався автобусом у місто з наколядованими копійками в кишені. У магазині «Оптика» лежала й очікувала на мене спеціальна заготовка -- збільшувальна лінза в одну діоптрію із чорною крапочкою в центрі.

Найважчим виявилося здобути окуляр. Мій однокласник, друг Сашко Зубов, із яким я ділився своїми радощами, вирішив мені допомогти. У його батька, танкіста, який воював на Халхін-Голі та в Фінську та пройшов Другу світову, було два біноклі, обидва трофейні. Той, що був із тріснутим об’єктивом, ми і поцупили. Два окуляри лежали в моїй кишені, пекли моє стегно, робили частішим моє дихання. За день телескоп був готовий до налаштування.  У підходящий вечір ми втрьох:   я, Вітя та Сашко  -- залізли на терикон, улаштували за допомогою ліхтарика  й Вітіної підставки моє багатство. Вітя швидко настроїв телескоп, навів на ріг Місяця, запросив до окуляра… Мене трясло, немовби в гарячці, від побаченого крізь тубус мого телескопу. Сашко теж захоплено сопів поряд, задоволений тим, що недарма стягнув у  батька поранений на війні бінокль. Вітя погладжував вуса, що тільки-но почали пробиватися, і посміхався. Він показав нам наживу, а не на своїй настінній карті, Ведмедиць, Малу та Велику, Полярну зірку, Персея, Цефея, Дракона, Андромеду та її знамениту туманність.

Нас трусило вже трьох   від холоду. Чимало ночей ми провели на цім прекраснім териконі. Бували там і вдень. Із верхівки в ясну погоду з чистим повітрям можна було спостерігати далекі будинки, що дрижали в окулярі, труби Красногорівського цегельного заводу, слідкувати за роботою териконової вагонетки шахти імені Челюскінців та за копром шахти імені Абакумова (жорстокого учасника та свідка злочинів сталінських часів; його вже давно розстріляли, а шахта все носить його ім"я).

Пройшли роки. Я навчався в технікумі разом із Сашком Зубовим. Вітя Мальцев  вступив до Одеського університету на відділення «Астрономія» фізичного факультету, після першого курсу збирався майнути до Туркменії та не встиг -- зник. Слідчі ніяких слідів не знаходили, розводили руками перед убитими горем батьками. Набагато пізніше, років за п'ятнадцять, я зустрів в автобусі Вітіну сестру, ми впізнали одне одного. Вона розповіла, що вбили Вітю одеські блатні через студентку фізфаку із Туркменії…

Таємнича  череда зникнень почалася в моєму житті. Незрозумілим чином пропадає із таким трудом знайдений для мого телескопа окуляр. Мій перший телескоп теж зник: після ремонту телескопа мій друг Колька Горбатько вмовив мене відправити його на виставку досягнень школярів у Харкові, а звідти він не повернувся.

 Дивне та страшне життя. Батько Сашка Зубова, який танкістом пройшов три війни, теж зник. Загинув від п’яних хуліганів, які побили його в посадці не так уже й далеко від будинку, де дядько Сергій любив частенько прогулюватися. І в який день -- День Перемоги!

Мені, фізику-матеріалісту, ніколи не зрозуміти закільцьований часом зв'язок подій: спочатку зникає окуляр від бінокля дядька Сергія, потім телескоп, потім Вітя Мальцев, і нарешті сам дядько Сергій. Але це була ще не остаточна ланка в ланцюгу зникнень. За три роки після батька зникає Олександр Сергійович Зубов, мій друг. Пішов додому після парилки, яку ми колись побудували у дворі його батьківського дому, повз балку, мимо Везувію, забрів у комиші, зав’яз … інсульт, смерть. Так патологоанатом припустив. Сашко був гіпертоніком -- яка парилка? Його знайшов собака, з якою гуляли пацани. Ми так і залишилися друзями до самої його смерті, були сусідами по квартирах у Райчихінську, на численних «шабашках», разом побудували парилку, та й узагалі були завжди разом. Ось тільки на похоронах по різні сторони того неба, на яке разом колись дивилися в телескоп. Кільце ще не замкнулося, хоча, може, і нема ніякого кільця…

 Узагалі, терикон Віті Мальцева  був «сімівським» териконом, що належав шахті № 7. Коли він був у силі, із крил його вагонеток висипалося ціле багатство: шматки вугілля, уламки дерев’яних кріплень із забоїв та штреків, уривки прогумованих транспортерних стрічок, навіть траплялася «ковбаса» вибухівки, пластеліноподібного амоніту. Скількох людей він рятував від холоду й голоду своїми вугіллям та дровами! А скількох покалічив та повбивав. Шахта поглиблювалася, розширювалася, колесо копра крутилося швидше:  країні було потрібно багато вугілля. Поряд швидко виріс другий терикон. Пришов час -- «списали» старого на пенсію. Залишки добра з його схилів та підніжжя швидко розтягнули. Ще з осені хлопці розчистили «спускову трасу» від брил породи, щоби не налетіти на них лижами та санками взимку. А зими тоді були багаті на сніг…

…Одного чудового ранку терикон майже весь, окрім верхівки, покрився довгоочікуваною сяючою білизною --  і понеслися трасою саморобні лижі та санчата. Задихнутися можна від такої їзди! Найвідчайдушніші забиралися майже до основи голої верхівки, до межі снігу --  і летіли, здавалося, зі швидкістю літака, страхаючись польоту та насолоджуючись ним…

Лижі та санки рідко хто з дітлахів та й дорослих умів виробляти самостійно. Петро ще ранньою осінню притягував із посадки чи з фруктового саду, колишнього Карпівського маєтку, заготовки --   обрізки стволів. Дерево з шахтної лісопилки не годилося, ялина -- слабкий матеріал для серйозних речей. Дуб, акація, комель клена, груша, яблуня -- це те , що треба. Брат терпляче, зі знанням справи, розпилював колоди на дошки для лиж та бруски для санок. Довго тримав у киплячій воді носки вже заструганих лижних дощок та санних полозів, поступово загинаючи їх хитромудрим способом. Ціла доба була потрібна для того, щоби зігнути носки. Потім   повільна сушка, полірування підошви, просочення гарячим скипидаром із воском, ще одна сушка. До снігу усе було готове.

На лижах мені було категорично заборонено спускатися, тільки на санчатах із вказаної  Петром висоти -- я був золотушним, тому з «вестібуляркою» у мене було не все в порядку.

…Одного разу в середині «проклятих» 90-х я йшов від автостанції «Трудівська» до батьківського дому повз покинуте та розкрадене шахтне подвір"я, що примикало до терикону Віті Мальцева. «Давненько ж я тут не бував», -- думав я, пробираючись крізь густо й високо порослу стежинку.  Пісня Юрія Богатирьова «Давно не бывал я в Донбассе, тянуло в родные края» крутилася в мозку. Раптом зліва, метрів за сорок, почувся лютий гавкіт: зграя здичавілих собак, що жили на териконі, мчалася на мене. Щодуху я рвонув до цегляного паркану шахтного двору. Перша думка: слава Богу, що його ще не розібрали, друга: півроку тому, як мені розповідали, ці собаки розірвали та зжерли п’яного мужика, який забрів до їхнього володіння. Майже весь забрався на паркан, але один собацюра устиг-таки відтягти шматок штанини. Фу-у-у! я вже за огорожею. Злісний гавкіт нагадав мені про минулу небезпеку. Мій улюблений терикон, хоч і приютив нещасних собак, не дав мене їм згамкати. Він урятував мене. Дякую тобі, Вітю Мальцев!..

Марина дивилася на мене своїми величезними красивими очима -- у них була суміш страху, захоплення, нерозуміння та любові. Вона відвернулася, дістала хусточку. Мені стало соромно за себе.

Удома за чашечкою розбавленого «Ризького бальзаму», сиру й кави з Риги, із запаленими свічками Марина попрохала розповісти ще що-небудь цікаве про терикони…

…Третій терикон, той, який змінив Мальцевський, я не любив, навіть побоювався його. І не тільки я. Із часом він виріс у гігантську єгипетську піраміду, що викидала випорожнення із «пекла» шахтного забою, до якого я вперше в житті потрапив у сімнадцять років. Ми так і називали його --   «Піраміда Хеопса». Рідкісний сміливець залізав на цей терикон у пошуках «подарунка від чорта»: вугілля, стрічки, деревини. Гігантська вагонетка добиралася до верхівки, скрипіла, скреготала, брязкала й стукотіла своїми боками й черевом, розкривала їх --  і шматки породи з вугіллям котилися зі смертельною швидкістю, підплигуючи, змагаючись у дикому бігу. Гул, шум, тріск супроводжували цей страшний танок смерті.

Петькова команда, що подорослішала, правильно оцінивши непридатність старих методів збору вугілля з низькорослих терикончиків, розробила значно ефективніший і, як їм здавалося, безпечніший спосіб здобичі вугілля, що вивозилося з шахтного вугільного складу залізничними вагонами. Коли за вантаженим ешелоном закривалися шахтні ворота й гігантська змія із чорними горбами вугілля повільно робила поворот, можна було швидко вдвох залізти на ці горби, набрати не менше пари мішків відбірного вугілля, міцно їх зв’язати, і, опустивши мотузкою майже до торця шпал, скинути їх на другім повороті, щоби не бачив  помічник машиніста паровозу. А там уже в засаді очікували на мене спритні та відчайдушні помічники. Мішки на тачку, швидше з місця здобичі --  й бувайте здорові! Це було схоже на справжнє піратство, пов’язане з ризиком для життя.

Після загибелі одного з «флібустьєрів» під колесами вагону була організована серйозна охорона поїзда. «Операції» припинилися. Команда подорослішала та почала вливатися в колектив шахти, сама видобувала вугілля для країни та могла за законом виписати стільки вугілля, скільки було потрібно для обігріву взимку та приготування їжі цілий рік. Та й часи сталінської убогості почали змінюватися хрущовським потеплінням. Повиростали «хрущівки», зникли землянки. Сім’я моєї сестри  вилізла з такого убозтва й оселилася у добротний  як на ті часи будинок, більший та вищий фундаментом за наш.

Мій старший брат Леонід оженився, осів у хрущовці -- шахта «Трудівська» надала йому житло як почесному шахтареві. Петро служив в армії. Я, молодші сестра Ліда та брат Сашко старалися підтримувати розведене ним «хазяйство» --  і його кролики були з травою,  обрізками картоплі та буряка.

Дядько Мойсей, материн кум (не знаю, звідки таке ім’я,  можливо, священик сплутав щось у святцях), веселий та красивий чоловік, навчив мене не боятися колоти свиню. До сих пір не можу простити собі цей гріх. «Ти вже мужчина», -- говорив мені дядько Мося, намагаючись значущістю події трошки розбавити голос мого сумління. Тоді мені не було ще й шістнадцяти.

…Пройшов рік, як зник Вітя Мальцев. Ні слуху, ні духу, жодної звісточки. Батьки Віті сподівалися на диво. Та його не сталося.

Закінчувалися мої канікули, і я вирішив провідати батьків Віктора, який вважався без вісти зниклим. Будинок Вітіних батьків стояв неподалік від  «Піраміди Хеопса». Мені залишалося пройти десь близько двохсот метрів-- аж тут із-під землі роздався глухий, потужний гуркіт. Під ногами здригнулося якесь страховище, струсило терикон -- і він вибухнув вулканом! Чорно-сірий гриб гарматним вибухом виріс над териконом. Він якось осів, став нижчим і попливла його верхівка, булькаючи, немовбито величезна пляшка з-під шампанського, розкрита якимось чортом. Троє хлопчаків, які в той момент, як колись і ми з Сашком та Вітею, гуляли по його схилах, не встигли відбігти від лавини. Вони до сих пір там, під семиметровою товщиною породи. Лавина «обійняла» Вітін будинок, підпалила огорожу та дах. Слава Богу, на той момент вдома не було його батьків, вони поїхали «у місто».

Терикон забрав свою жертву та затих. Зачаївся, як айсберг в океані: що на думці в цього велетня, невідомо, бо більша його частина знаходиться під землею, прихована від людського ока. Причина вибуху й до сих пір нікому не зрозуміла, навіть місцевим, її чомусь не повідомили навіть батькам хлопчиків, що загинули й так і залишилися там, під лавиною.

Отак ми й жили. Із Везувієм, із Мальцевським териконом, із грізною та небезпечною Пірамідою Хеопса, як на трьох пагорбах римських.

Зараз по тих териконах стріляють, тренуючись, «бійці» донецьких «захисників новоросії». Тепер на наших териконах, які перетворилися в мішені, донецьких хлопців навчають «мистецтву» вбивати.