Колісніченко зареєстрував у ВРУ законопроект №2960, котрим хоче заборонити висвітлення історичної правди про УПА, СС "ГАЛИЧИНА" і т. п.
Цей законопроект вражає неграмотністю та демонструє як влада через законодавство може ламати природні права.
Неграмотність полягає у наступному:
1. У визначені антигітлерівської коаліції наводиться перельк держав, що належали до цієї коаліції, проте на момент завершення Другої світової.
Натомість при визначенні реабілітації чи героїзації осіб й організацій, що боролись проти антегітлерівської коаліції до даких осіб і організацій відносяться ті, які співпрацювали із нацистською Німеччиною з 1933 по 1945 роки.
За таким тлумаченням понять СРСР теж має відноситись до організації, які не підлягають героїції та реабілітації, оскільки  до 1941 року активно співпрацював з Німеччиною (ідетьзя зокрема про поділ Польщі та інтесів впливу в Європі). Колісніченко сам заплутався.
2. Визначення терміну "Колабораціонізм" розкривається надто вузько, обмежуючи використання цього поняття тільки до подій Другої світової. Це зайвий раз підтверджує, що законопроект готувався з конкретною метою, для закриття доступу до конкретних сторінок історії.
3. Межі дії закону передбачені ст.2 законопроету насправді прописують його безмежність і в цій статті міститься спроба  відобзити, що нібито цим законом не порушуватимуться права людини.
4. стаття 6 цоьго законопроету передбачає виключення п.16 ст.6 ЗУ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", це означає, що воїни  УПА, які воювали проти гітлерівської Німеччини не визнаватимуться особами, які належать до учасників бойових дій. Тобто ті хто фактично тіло і душу відавали за Україну у боях вважатимуться такими, що не воювали.
Також слід звернути увагу, що за умови прийняття цьго законопроекту влада зможе зруйнувати і без того слабке самоврядування в Україні. Адже з прийняттям такого закону можна паралізувати чи перевести в ручний режим роботу ОМС чи ОДВ де є предстанники здорової ідеології. Тобто це все одне, що заборонення діяльноті політичних організацій ідеологія яких відрізняється від КПУ чи партіїРегіонів.

Кожна нація має власну мову, навіть та яка не виборола своєї державності. Мова певної нації ідентифікує її, представляє на міжнародному рівні та певною мірою виражає менталітет нації. Більше того, мова ще й виступає символом нації, поряд із прапором і гербом.

За наругу над державними символами передбачається притягнення до відповідальності. На сьогоднішній день українську мову зневажає багато осіб, в тому числі представники органів публічної адміністрації. Тому було б правильно формально зазначити у конституції, що мова є державним символом, і за зневажливі висловлювання про неї запровадити жорсткі покарання.

Про важливе значення національної мови свідчать численні історичні факти. Коли держави-імперії хотіли закріпити своє панівне становище над підкореними націями вони насаджували їм власну культуру особливе значення приділяючи мовному питанню. Державні діячі, котрі прагнули блага для своїх держав та активно їх розбудовували до першочергових стратегічних питань відносили уніфікацію державної мови, якщо в країні населення розмовляло різними діалектами. Запорукою згоди при утворені Швейцарської конфедерації була та обставина, що кожна нація яка вливалась в нову державу зберігала свою мову, мала гарантії що вільно зможе нею користуватись та жодна з цих мов не має домінантного становища.

Сьогодні можна побачити чітку закономірність: мовами розвинених, авторитетних, тих що мають вплив на міжнародній арені держав розмовляють у інших державах, використовують у міжнародному спілкуванні, інколи інші держави визнають мови цих націй своїми державними, і навпаки, якщо держава нації слабка то і її мова перебуває на межі зникнення. Тобто розвиток держави і стан національної мови є взаємопов’язаними.

Нації, які хочуть розбудовувати свої держави та заявити про себе на міжнародному рівні мають взяти чіткий та категоричний вектор на утвердження та забезпечення вживання своєї мови, а також викоренення та повне відсторонення з використання іншої мови, яка цьому заважає. Прикладами є Чехія та Фінляндія, вони при утвердженні своєї державності змогли перейти на використання власної мови у надзвичайно короткий час, не чекаючи зміни покоління, за обставин, коли більшість населення спілкувалась Німецькою та Шведською відповідно. Подібні заходи застосовують Грузія, Естонія, Литва та навіть Франція. Остання забороняє використовувати слова іншомовного погодження, якщо у французькій мові є відповідні слова замінники.

Таке явище, як багатомовність є припустимою тільки у державних утвореннях в яких об’єднано кілька націй, і тільки за умови рівності всіх мов без наявності домінантної.

Україна є державою з великим потенціалом, було б нерозумно залишати все без змін. Необхідно розвиватись, це є природна потреба нації. Відповідно не можна ігнорувати мовного питання. Будь-які висловлення про помірні методи у вирішенні  цього питання, як і про двомовність є антиукраїнськими. Вживання суржику, спілкування московською мовою, навіть якщо це відповідь на нібито ввічливе питання, перегляд фільмів дубляжем цією мовою і все цьому подібне є злочином проти своєї нації, а значить і проти себе та своїх батьків.

Потрібно задуматись, чи можемо ми нарікати на стан нашої держави, в тому числі на її престиж, допоки самі не почнемо щось змінювати, починаючи із себе?

 

Яке, на вашу думку, має бути покарання за зневагу до УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ?