давне...

Солодкий подих земного вітру, побачено скло у тлі на схожливого подиху життя. Заплющенні очі благали повернутися. Але пітьма закрила небо собою. Так десь колись померало дитя. Чуже для тебе та світу. Ніхто і ніколи б не згадав про маленьку ненароджену дитину. Але ж вона встигла народитися. Розплющити свої оченята, побачити повітря, доторкнутися до материнських грудей. Зібгати ковдру, можливо в перше посміхнутися. Ні крику не схлипу, тихо поцілувавши чоло, дитинка померла. Закрила навік голубі оченята, жадібно повернувши повітря яким не продихала і години. Можливо світ занадто жорстокий. Можливо колись ти зрозумієш, що так і краще. Для тебе і для дитини. Але ж зараз, зараз у тебе на долонях маленьке янголятко яке вже відлетіло до неба. Маленьке обличчя, ручки які тримають тебе за великий палець, очі які щойно питливо дитинились на тебе… Жодного крику, жодного звуку. А це була дитина. Людина, можливо одна з найкращих людей на землі.

Вона притулила дитя до себе, схлипнула, прошепотіла:

-          донечко.

В коридорі стояла «сетра». Яка щойно принесла дитину. Вона холодно подивилася на матір, зрозумівши, що дитини відійшла. Одразу ж підскочила та вихопила дитину з рук матері. «ще одна, скільки ж вас таких, зараз істерику зробить, а через рік знову приведе ублюдка, от і добре що мала померла, помучилася б ще на цьому світі з такою матір’ю. хай Бог простить» .

З.Ы. вы снова будете говорить о том что пишу грустно, и т д... но я ведь здесь не для того что бы радовать вас, оптимизмом и улыбками.

я не вобираюсь оправдывать чьито ожидания.

в очередной раз пишу, Я СЧАСТЛИВА... у меня ВСЕ ХОРОШО... и буду считать ету тему закрытой.