Дивитись онлайн

Незважаючи на всі історичні та культурологічні роз’яснення, критики України як у Росії, так і в нашому краї ніяк не можуть (чи принципово не хочуть) відмовитися від абсолютно невиправданої схильності протиставляти українське й галицьке, роблячи Галичину й галичан своєю улюбленою мішенню. Українофоби різного забарвлення не втомлюються запевняти, що на загал вони нічого не мають проти України, їм лише муляє все галицьке, яке вони силкуються представити чимось зовнішнім і ворожим українському. Їх дуже обурює міфічна ними самими вигадана «галицька мова» (що насправді виявляється літературною українською), «галицький правопис» (що насправді є харківським правописом 1927 — 1929 рр.) і «галицькі націоналісти» (що насправді часто-густо були уродженцями запорізької землі, як Дмитро Донцов, Херсонщини, як Євген Маланюк, Чернігівщини за сучасним адміністративним поділом, як Микола Міхновський, Криму й Одеси, як батько та син Липи, Полтавщини — як Кирило Осьмак тощо). Коли запитуєш, а що ж питомо галицького, такого, що не було б власне українським, є в тих гаслах, що озвучують галичани, відповідь отримати неможливо...

Оскільки галичани раніше за інших українців ще на початку ХХ століття наблизилися до стандартів модерної європейської нації (чому сприяло тривале перебування в дунайському «Вавілоні народів» Відня і Будапешта разом із мадярами, чехами, словаками, поляками, хорватами, італійцями), вони навчилися найбільш чітко артикулювати національні прагнення. Зрештою, чимало років це вчилися робити українські посли в австрійському парламенті. І таки навчилися. Крім того, в Австро-Угорщині українцям не довелося перебувати під гнітом такого жорстокого й тупого шовінізму, як українцям Російської імперії. Це визнав Ленін, коли писав у статті «Про сепаратний мир»: «Росія воює за Галичину, володіти якою їй треба особливо для задушення українського народу (крім Галичини, в цього народу немає і бути не може куточка свободи, порівняної звичайно)». Порівняної, між іншим, з Російською імперією станом на 1914 р... Трохи раніше той самий автор у статті «Соціалізм і війна. Ставлення РСДРП до війни»: «Царизм веде війну для загарбання Галичини й остаточного придушення свободи українців...»

Над українофобами (як місцевими, так і зарубіжними) тяжіє міф про «галицьку заразу», мовляв, це західні, католицькі, чужі решті України галичани спокусили мирних і проросійських малоросів. Творцям цього міфу важко зізнатися самим собі, що ніколи цей галицький вплив не дався б взнаки, якби не було для цього сприятливого грунту — психологічного, мовного, політичного, культурного тощо, якби Велика Україна не визнавала Галичину своєю органічною, до того ж лідерською частиною на якомусь глибинному підсвідомому рівні, незважаючи на постійно навіювані (дуже цілеспрямовано!) побутові штампи «бандерівців» і «западенців». Хоча розумним і спостережливим «східнякам» навіювання не заважали бачити реальність, як не завадило це уродженцю Чернігівщини Олександрові Довженку під час «золотого вересня» 1939 року зазначити у власному щоденнику: «Ми ніколи не зможемо подарувати галичанам, що вони культурніші й людяніші від нас». Проте, як продемонстрували події 1991 року й помаранчевого Майдану-2004, не лише змогли подарувати, й виявилися здатними навчитися в галичан багатьох корисних речей. І це саме тому, що «галицькі гасла» насправді були всеукраїнськими, вони віддзеркалювали настрої мільйонів громадян цілої України, всього порядного, розумного й чесного, що в ній було.

Натомість, Галичина не мала в Україні ніякого помітного впливу, коли виступала з чимось суто галицьким, починаючи від так званої Галицької асамблеї, що створив у перебудовні дні В’ячеслав Чорновіл, і закінчуючи «кав’ярними» демаршами письменників Андруховича й Винничука про «зменшення» території України в інтересах «європеїзації». Але статус Галичини різко підвищувався, коли вона була рупором цілої України, тоді її голос чули на всіх українських землях «від Сяну до Дону», вона знову ставала українським П’ємонтом. Якби галичани, керуючись шкурно-егоїстичними міркуваннями, зреклись би ідеалів соборності України, то могли б вирішити якісь свої регіональні питання. Ба, більше, в цьому їх би з великим ентузіазмом підтримали (до певної межі) всілякі проросійські блоки й конгреси, адже самоусунення Галичини від всеукраїнських політичних і національно-культурних процесів суттєво послабило б українську партію (у широкому сенсі слова), автоматично посиливши антиукраїнські кола. З іншого боку, Москва та її креатура в Україні навряд чи дозволили б утворення якоїсь самостійної галицької державної одиниці, бо навіщо їм демонстраційний ефект для решти України на кшталт того впливу, що був на НДР із боку ФРН. Тому ці сили найбільше влаштовувала б Галичина як промоутер автономізації та федералізації України, коли сам український П’ємонт можна було б ізолювати й маргіналізувати, водночас не відпускаючи цей регіон у самостійне плавання. Тоді Велику Україну можна було б остаточно приборкати, адже Україна мінус Галичина — це Білорусь імені товариша Лукашенка. Справді, Галичина дуже заважає українофобам і реінтеграторам імперії, але зовсім не чимось суто галицьким, а найпослідовнішою маніфестацією питомо українських вартостей. Галичина — це шматок неперетравленої Москвою України. Саме тому Галичина й галичани несуть важкий всеукраїнський хрест найбільш усвідомленої національної відповідальності.

Усе, що російська й москвофільська свідомість кваліфікує як галицьке, насправді є суто українське. Тому завжди будь-яка атака на галичан у зв’язку з їхньою національно-патріотичною позицією фактично є атакою проти України. Це треба розуміти людям, що вважають себе українськими патріотами (незалежно від регіональної приналежності), та й усім лояльним громадянам держави.

Ігор ЛОСЄВ, газета День

Слава (Russian Federetion): “Все укры – нация неполноценных, вместе с национальным символом Вурдалаком Шевченко”. Хто такі полюцери і хто їх утримує...

Іноді навіть почуваєш до них щось на кшталт співчуття. Як уявиш собі цю нудну, рутинну працю! Ось вони сідають за свої комп’ютери, заходять у Мережу, відкривають “підшефні” сайти й починають “спілкуватись”. Мета “спілкування” проста – “мочити” опонентів або ідею, яку ті сповідують, і, навпаки – “розкручувати” (по-вченому кажучи, формувати позитивний імідж) того, на кого працюєш. 

І не так уже й важливо, де сидять її “автори” – на Луб’янці, десь під Москвою чи в російській глибинці (дякувати, сучасні комунікації дають для цього всі можливості). Байдуже, і де саме вони отримують свій “гонорар” – безпосередньо в “органах”, у бухгалтерії фірми, що формально не має жодного відношення до них, чи в PR-агентствах, що працюють на підряді. Важливо лише, що це не поодинокі ідейні “ентузіасти” (з “любові до мистецтва” таку роботу апріорі ніхто не потягне), а націлені на конкретний результат люди, технічно й фінансово забезпечені, з чіткою системою організації праці та продвинутою технічною базою.

Як це робиться Отже, група людей працює на “нашому” напрямку. Хтось сидить у “конторі”, хтось, доглядаючи дитинку, трудиться дома, хтось поєднує роботу маркетолога чи рекламіста з “коментуванням”. У кожного – десяток-півтора постійних ніків, та ще, залежно від ситуації, можна згенерувати їх необмежену кількість. Наприклад, такий собі Filipppok... Пише в стилі : “Автор статьи или идиот, или хорошо проплачен бандой Ющенко”. А ось – просто “Слава”: “Вы типичные свидомые укрожлобы, страдающие от собственной втросортности. Все же укры – нация неполноценных, вместе с презом Пчеловодом и нац. Символом Вурдалаком Шевченко”. Ось – Serg : “Недавно тут трех хохлов видел – рожи еще те… тупые… тупые…” А ще бувають “Мститель”, “Циник», “Арий Зороастр”, “Капец Хохляндии” та багато інших. Спочатку, десь рік тому, підписувалися своїми ніками, але вказували при цьому українські міста. Ми поставили ідентифікатори, завдяки чому комент міг виглядіти приблизно так: “Сергей, Луцк”, а далі, в дужках, комп’ютер визначав – “Russian Federation”. Почали обурюватися, потім змирились і вже не придурювались зі зворотними, начебто українськими, адресами. “Підшефний” сайт (у даному разі – УНІАН) відстежується нашими друзями-“полюцерами” постійно. Відверто кажучи, не знаємо, моніторять вони всі публікації чи ні, але, поза сумнівами, ключовими є слова типу “Медведєв”, “Путін”, “Кремль”, “Росія”. Прийоми, за якими наші “полюцери” ведуть “полеміку”, особливою різноманітністю не відзначаються. Одна категорія коментаторів “мочить” у лоб. “Афтар – Вы балбес!» Простіший варіант: “Автор – мудак!” Або так: “Залезь обратно в свой схрон, чмо бандеровское”. Крапка. Інші, так би мовити, косять під інтелігентів. І, відповідно, вдаються до історичних екскурсів, філософських узагальнень, підводять під “коменти” світоглядну базу. Наприклад, так: “ В ЕС примут Украину только вслед за Косово, а косовары в Европе нужны только, чтобы мыть посуду и гальюны. Эх, Вы, а рветесь в ту же ЭУРОПУ!» Або так: «Когда еще родится поколение с полноценным высшим образованием на украинском языке, глядишь, и индустрия рухнула. Так что все комментарии наркоманов от диктатуры украинского языка надо читать как диагноз. Все, кто втаптывает русский язык, уйдут на удобрения». При цьому один і той самий полюцер застосовує в «дискусії» набір з кількох ніків, маючи, таким чином, можливість для маневру. Приміром, якщо «дискусія» за участю полюцера-“інтелектуала” зайшла в небажане русло чи аргументи опонентів виявились переконливішими, полюцер виходить “в ефір” від імені такого собі “жлоба”, накидаючись з матюками на опонента (типу того самого “залезь в схрон…”) і, таким чином, зриває “дискусію”. Чи координується робота полюцерів? Судячи з того, що “лінія партії” (Центру чи хоч як це називайте), попри всі творчі відхилення, більш-менш простежується, – так, координується. Джерела в російських PR-агентствах, знайомих з такими «підрядами», також засвідчують це. Координатор групи розсилає щось на кшталт темників, відомих в Україні з кучмівських часів. Ними “полюцери” й керуються, забезпечуючи ту саму “лінію”. Це можна простежити на кожній темі, очевидно, визначеній тамтешнім Центром як “важная и актуальная”. Приміром, газовий конфлікт цьогорічної зими. Спершу “звідти” пішли месиджі: ага, догралися, бандерівці (стилістичні нюанси, звісно, варіювались), тепер позамерзаєте там, у своєму Бандерштаті (Хохляндії тощо). Коли стало зрозуміло, що не позамерзаємо, напевно, надійшов новий “темник”, оскільки основним аргументом стало щось на зразок: “А, то ви ще й накрали собі про запас?” Паралельно “розроблялася” тема – “Через вас вся Європа замерзне”. Коли, зрештою, вдалося досягти домовленостей і газ пішов до Європи, у хід пішла теза: “А заплатити за куплений газ ви все одно не зможете!” Після того ж, як стало видно, що таки “зможемо”, аргументів забракло, і тему, очевидно, згідно з новими “темниками” вирішили присушити. Звичайно – до певного часу. А ось ситуація з годинником Патріарха Кирила. Після того, як у Інтернеті Патріарх засвітився зі своїм годинником вартістю під 30 тисяч євро, “народні” коментатори заволали: фальшивка, монтаж («Все это – жидобандеровский фотошоп и католический оптический обман»). Коли стало зрозуміло, що не монтаж, пішла в хід теза: “Дешева китайська імітація, насправді годинник не такий дорогий”. Теза виявилася непереконливою. Тож, не виключено, Центр її відкликав. З’явилась інша: “Годинник Патріархові подарували, то чому його не носити?» Теж не дуже переконливо, принаймні, зважаючи на гнівне засудження Патріархом розкоші в усіх її проявах у його публічних виступа у Києві. Витягли іншу тезу: “Та ви на своїх святих отців подивіться” («Эй вы, шушера, повторяю свой вопрос – стоимость часов вашего хозяина, быстро, в студию!»). І пішло-поїхало…. Ну, а коли напруга спадає, так би мовити, матеріал відпрацьовано, з’являється, хтось під ніком із серії “простого як двері” користувача з народу й підсумовує: «Чаво мусолить? Гавно вопрос». Значить, пішов на іншу тему.

Як “казахи” Президентові Медвєдєву підтримку в Україні забезпечили Окрім продукування “коментів”, наші північно-східні спамери, чи полюцери, мають ще одне завдання – формувати громадську думку за допомогою Інтернет-опитувань. Як ви здогадуєтеся, це коли на якомусь сайті з’являється запитання на кшталт “Чи підтримуєте ви дії Росії в газовому конфлікті з Україною?”... Тут від спамера-полюцера не вимагається навіть мінімуму інтелектуальних зусиль: лише відшукай потрібну кнопку (“Так, підтримую…”) і натискай на неї, доки твій голос зараховуватиметься (залежно від ступеню захисту, це може бути й одне “так, підтримую”, а може й безліч таких “таків”). На одному з опитувань ми й “нарвалися” на наших великоруських спамеро-полюцерів. 12 серпня на сайті УНІАН ми запропонували нашим відвідувачам відповісти на запитання “Як Ви оцінюєте заяву Медвєдєва щодо України? ” Інтернет-користувачі могли висловити свою підтримку заяви (“Позитивно, усе правильно сказано” або “Загалом позитивно, хоча за формою це було грубувато”), її несприйняття (“Негативно, це чергова антиукраїнська кампанія” чи “Загалом негативно, хоча частково він має рацію”), або іншу позицію (“Не читав і не дивився”, “Не знаю”, “Мені байдуже”, “Свій варіант”). Опитування було запропоновано пізно ввечері. А вже на ранок наступного дня ми побачили, що проголосувало майже 7 тисяч відвідувачів. При цьому майже 80% учасників опитування відповіли: “Позитивно, усе правильно сказано”. М’яко кажучи, ми здивувались такій позиції відвідувачів нашого сайту. Не перший день працюючи в Україні й знаючи реальні політичні настрої людей, просто не повірили такій “одностайній” підтримці дій Кремля. Щось тут не так. Стали розбиратися, що до чого. Виявилося: практично всі голосування (95%) на користь позиції Кремля були зроблені з однієї адреси – 212.116.245.54 “Пробили” по наявних базах даних. Виявилось, у… Казахстані. Що б це означало? Можна припустити, що в цій країні, за три тисячі кілометрів від України, політично освічена публіка настільки переймається українсько-російськими відносинами, що практично цілодобово сидить біля комп’ютера й активно голосує. Але чому тоді всі тисячі політично активних казахів сидять на одному комп’ютері? З’ясували, кому належить ІР-адреса. Виявилося, рекламному агентству STYX &Leo Burnett з офісом в Алмати. Знайшли телефон, додзвонилися. Керівництво агентства та фахівці IT-відділу були вельми здивовані нашому повідомленню про їхню участь у голосуванні. Нас запевнили, що ніхто такими речами не займається, і, очевидно, їхню адресу використали “в темну”. Зізнатися, особливих сумнівів у цьому в нас немає, оскільки треба бути дуже недалекоглядним, аби фальсифікувати голосування з власного комп’ютера. Тим більше, технічно аніскільки не складно “покористуватися” чужою ІР-адресою, сидячи за тисячі кілометрів. Я не я і ручки не мої... Значно реальнішим є інше: результати голосування забезпечують саме герої нашої сьогоднішньої розмови. При цьому, звісно, ніхто реально не натискає на потрібну кнопку тисячі разів – це робить так званий “робот”: конкретному комп’ютерові з “портом приписки” в казахському сегменті Інету задається алгоритм голосування, і машина собі “голосує”. До речі, з непоганою швидкістю – три голоси за секунду.

Таки недаремно хлопці хліб їдять! Як було діяти? Можна було заблокувати суперактивну казахську IP-адресу. Але іноді, погодьтеся, корисно зробити не той крок, якого від тебе чекають. Так би мовити, діяти асиметрично. Вирішили провести експеримент, до яких зазвичай не вдаємося. А саме: поміняти місцями варіанти відповідей і змусити тим самим кремлівського “робота” працювати проти Президента Медвєдєва. Заодно, думалося, перевіримо, наскільки наші невидимі прокремлівські “друзі” уважні. Не можуть же вони тупо сидіти весь час біля комп’ютера й похвилинно стежити за “правильністю” голосування. Запустили, напевне, “робота” та й п’ють собі каву чи гуляють десь по сайтах з “полуничкою”. А отже, далеко не відразу помітять, коли щось піде на за планом. Зробили навіть ставки: за найоптимістичнішим прогнозом, вони мали прокинутися через півгодини, за найпесимістичнішим – за дві години. Відверто зізнаємося, недооцінили ми наших “друзів”. Кремлівські “казахи” “перебудувались” за 1 хвилину 52 секунди. За цей час “робот” хутенько переключився з кнопки, на яку його було запрограмовано (ще б пак, тепер тут стояла відповідь “Негативно, це чергова антиукраїнська кампанія”), на іншу, “правильну” кнопку, і з тією ж швидкістю (три кліки на секунду) став молотити голоси на підтримку Медведєва. Усе-таки треба віддати їм належне, недаремно наші голосувальники хліб їдять! Ще якийсь час голосування на сайті тривало. Але воно після наших експериментів, зрозуміло, уже не віддзеркалювало реального стану громадської думки. Тому ми припинили його. Сьогодні ж, анулювавши всі “накрутки”, що були зроблені під час голосування, ми можемо повідомити реальні результати опитування станом на вечір, 15 серпня. Отже, у голосуванні взяло участь понад 27 тисяч відвідувачів сайту УНІАН, 63% респондентів вважають медвєдєвський лист до Ющенка продовженням антиукраїнської кампанії, а 25,9%, на противагу їм, переконані, що Президент Росії написав правильного листа. Саме таке співвідношення є реальним віддзеркаленням думки відвідувачів сайту УНІАН. Принагідно приносимо свої вибачення людям, котрі протягом двох діб не могли бачити реальних результатів голосування. Ми отримували чимало дзвінків, СМС-повідомлень з питаннями про те, чи не фальсифікуються кимось результати. Тепер ви маєте відповідь і знаєте, хто це робив.

Так воно, жити поруч з імперією… Які висновки з цього можна зробити? По-перше, благородною з точки зору Кремля справою, тобто “мочиловом” хохлів у Інтернеті, не просто займається значна кількість людей. Вони роблять це системно, добросовісно й практично цілодобово. Водночас, по-друге, так само можна зробити висновок: певною мірою вони все таки намагаються діяти обережно, напролом не йдуть. Адже, відверто кажучи, технічно нескладно використати не казахський proxy-сервер, аби з нього закидати липові голоси на сайт агентства, а наш, український. Але вони цього не роблять. Очевидно, побоюються, що тут, в Україні, їх можна буде швидше вивести на чисту воду. Добре, є хоч такі побоювання. І нарешті, висновки, так би мовити, ширшого характеру. Як каже один відомий політолог, нам, на жаль, не поталанило жити поруч з імперією. Що б ми не робили, вона, поки існує, ніколи не залишить нас у спокої. Усіма способами, усіма частинами тіла, “хоч тушкою, хоч чучелом”, застосовуючи всі наявні технічні можливості, вони пхатимуть носа до наших справ і домагатись того, аби ми у своєму домі жили так, як вони того бажають. Інтернет у цьому сьогодні відіграє особливу роль. На Інтернет-форумах значною мірою формується громадська думка, виробляється позиція тих, кого зараховують до груп впливу в соціальному середовищі. Тому, поставивши на службу владі друковані й телевізійні ресурси, вони прийшли в Інтернет. Його можливості дають можливість уже не лише для зомбування росіян, а й для того, щоб грати на нашій території. І вони грають. Колосальні ресурси кидаються на те, аби створити враження, що мільйони російських Інтернет-користувачів дружно підтримують політику своєї державної влади та гнівно засуджують тих, хто в Україні намагається відбитися від “дружби” Кремля. Вони намагаються переконати нас, що капітан з Рязанського десантного училища, учитель із Санкт-Петербурга, лікар з Костроми, менеджер з продажу мила з Іркутська живуть винятково тим, що відновлюють сексуальну енергію за рахунок пропагандистської сублімації в суперечках з українськими візаві. Усі ці люди, мовляв, о жах, метають блискавки на адресу тих, хто знищує російську мову в Україні чи виганяє російський флот із Севастополя, а при слові «Крим» узагалі впадають в істерію, буйство. Двадцять чотири години на добу вони займаються цим. Як діяти? Зізнатися, автор цих рядків не має чіткої і вичерпної відповіді. Очевидно лише те, що адекватність відповідей насамперед залежить від нас, журналістів, політиків, політологів та політтехнологів, соціологів, нарешті, будемо називати речі своїми іменами, працівників спецслужб, котрі мають довести, що ці служби в нас таки є. Автор пропонує цей матеріал вважати лише початком розмови. Ось і зараз, можете не сумніватися, ви ще не дочитали ці рядки до кінця, а наш полюцер сидить собі за тисячі кілометрів і пише коментар нібито від вашого імені. “Есть такая работа…”

УНІАН

Чому ж гинуть прості люди, а сволота жива???

Як заявляє нинішня влада, останні роки в Україні все було надзвичайно погано - вочевидь, дуже погано було і в ті 4 роки, коли Віктор Янукович був прем’єр-міністром, та в ті 16 років, коли Микола Азаров писав бюджети України. Напевно, так воно і є. Проте, влада мовчить про те, що сама умудрилася наробити. Коментуючи необхідність пенсійної реформи, президент Віктор Янукович відзначив: "Сьогодні кількість пенсіонерів зростає, кількість працюючих людей скорочується. Якщо ця динаміка буде продовжуватися далі, то куди ми прийдемо?". Питання до влади: як же може тривати "ця динаміка"? А як же 50 мільйонів українців у 2020 році, обіцяних президентом у його виборчій програмі? Тож, навіть у президента немає жодних сподівань на виконання власних передвиборчих обіцянок… Тим часом, згідно з експрес-випуском Державного комітету статистики, у 2010 році вперше з 2005 зафіксовано падіння народжуваності і тенденція до наростання спаду населення. За перші 11 місяців 2010 року в Україні народилися 456,9 тисяч немовлят, що на 14,5 тисяч менше, ніж у 2009 році, а показник природного спаду населення зріс з 172,6 тисяч у 2009 році до 181,5 тисяч у 2010. Віктор Янукович у своїй офіційній передвиборчій програмі обіцяв зростання населення України до 50 мільйонів до 2020 року. А в реальності замість обіцяного зростання на 500 тисяч на рік країна отримала падіння населення на майже 200 тисяч. У глобальному рейтингу конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму 2010-2011, Україна спустилася на сім позицій порівняно з минулим роком і опинилася на 89-ому місці серед 139 країн світу між Албанією і Гамбією. У 2010 Україна посіла 164 місце в рейтингу економічних свобод Herіtage Foundatіon та газети Wall Street Journal серед 179 країн світу, опустившись на 2 позиції у порівнянні з минулим роком. Головна причина – корупція. За даними Всесвітнього банку і International Finance Corporation у 2010 за легкістю ведення бізнесу Україна виявилася на передостанньому місці в СНД після Узбекистану. Покращення ділового клімату за підсумками цього року демонструють усі країни Східної Європи – від Чехії і Угорщини до Румунії. Єдиний виняток – Україна. Індекс інвестиційної привабливості, оприлюднений "Європейською бізнес асоціацією" (EBA), показав погіршення оцінок бізнесом інвестиційного клімату в Україні. За підсумками III кварталу цього року індекс знизився з 3,25 до 3,2 бала (за 5-бальною шкалою). Оцінка поточного інвестиційного клімату знизилася з 3,8 до 3,6 бала. За даними Світового банку за простотою процедури сплати податків Україна перебуває на 181-му місці з 183. Світовий банк визнав неефективним щойно ухвалений Податковий кодекс за збереження надскладної системи адміністрування податків, ускладнення сплати ПДВ, тиск на експортерів продукції сільського господарства, що стримуватиме розвиток цієї галузі. Кількість платежів бізнесменів до бюджету, за даними Світового банку, є найбільшою в світі – 135 (183 місце з 183). Між тим, приміром, у Швеції є 2 податкових платежі, у Норвегії – 4, у Сінгапурі – 5. Розрекламована владою "податкова реформа" залишила після себе одне запитання: навіщо це все було городити, псувати нерви бізнесу, для якого, як відомо, потрібна тиша? За офіційними даними Держкомстату України, за перше півріччя цього року злочинність зросла на 28,2% з тяжких і особливо тяжких злочинів, які завжди реєструвалися, тож цей факт не можна списати на хиби попередньої статистики. За попередніми даними Державного казначейства, чисте зростання держборгу склало 81,2 мільярди гривень, або близько 25% від усього обсягу боргу. 2010 рік став роком одного з найстрімкіших зростань державного боргу в історії України. Країна підійшла до критичного рівня державного боргу – 42% від ВВП. За даними Рахункової палати, розмір прожиткового мінімуму (і всі соціальні виплати, прив‘язані до нього) збільшився з 1 січня до 31 грудня на 2,2%, проте з урахуванням індексу споживчих цін знизився на 7,2%. Але хто повірить, що в Україні за цей час було 9,4%, а не, приміром, 40% інфляції по базових для населення групах товарів? Микола Азаров ще на початку року заявив, що Україна має збільшити видобуток власних енергоносіїв. Тим часом, нафтогазовидобувні підприємства в 2010 році скоротили видобуток газу на 5,3%, порівняно з 2009 роком, а нафти і газового конденсату – на 10,3%. Нині влада хвалиться, що зростання економіки за підсумками 2010 було на рівні 4,0%. Але при цьому не говорить про те, що зростання світової економіки у 2010 за даними Світового банку було практично таким же – 3,9%. А зростання економіки країн, що розвиваються і на які Україна природним чином повинна рівнятися, становило у 2010 7%. Тобто економіка України росте майже в два рази повільніше, ніж зростають співмірні країни. І це при тому, що падіння України в попередньому році було чи не найглибшим, і нині просто фіксується "ефект відскоку". Власне, різниця між 7 і 4 і є приблизним наслідком "корупційного податку". За такою траєкторією Україна йде не до двадцятки найрозвиненіших держав, як це обіцяв Янукович у своїй програмі, а, в кращому разі, до двадцятки найрозвиненіших держав Африки. Нещодавно голова Донецької облдержадміністрації Анатолій Близнюк рекомендував жителям України в наступному році "ще жорсткіше підтягнути пояси". "Оскільки за п`ять років, за принципом класика марксизму-ленінізму – "крок вперед і три назад" – було зроблено п`ять кроків назад за час тієї президентської влади" – зазначив Близнюк. Крім того, Близнюк підкреслив, що "2011 рік – це рік, коли, додатково до всього іншого, вже треба буде починати віддавати борги, які нагребли раніше". І це при тому, що пік народного споживання в Україні припав на 2006-2008 роки, до такого рівня країна "з затягнутими пасками" буде йти ще довго і навряд чи дійде при цій владі. Як кажуть, поки не настане завтра, не зрозумієш, як тобі було добре вчора. А нині влада говорить про світле майбутнє. Цікаво, а де вона "заникала" світле сьогодні? Ось як, наприклад, влада "затягнула паски" сама. У бюджеті-2011 витрати президента збільшено на 40,9%, Генпрокуратури на 77,8%, витрати на утримання резиденцій, ведення мисливського господарства – на 50,5%, утримання санаторно-курортних закладів збільшено – на 82%, поліклінічне обслуговування депутатів, керівників – на 20%, стаціонарне медичне обслуговування депутатів, керівників – на 62,6%. Примітно, що керівники значно успішніших країн ЄС, усвідомлюючи свою долю відповідальності за стан своїх країн, скорочують витрати на себе – де на 10, де на 20, а де й на 50%. А яка ж ефективність влади в Україні? Упродовж усього року влада нагадувала вершника без голови, що скаче на чолі ескадрону – вона то "розробляла" рішення, то вносила їх у Верховну Раду, то звідти забирала. За даними дослідження індексу сприйняття корупції "Транспаренсі Інтернешнл" у 2010 34% громадян України визнали, що цього року давали хабарі, у порівнянні з 21% у 2009. Для прикладу, в державах ЄС і США у 2010 по 5% громадян зізналися в тому, що давали хабарі. Не працює й звичне посилання на "пострадянську специфіку": у Грузії в дачі хабарів зізналося всього 3%. Як свідчать дані цього дослідження, в Україні у 2010 було більш ніж учетверо більше громадян, які вважають, що ситуація з корупцією у 2010 погіршилася, ніж оптимістів. Влада явно сприяє скандальній фірмі, яка ввозить безмитно нафту в Україну і вже завдала збитків близько мільярда доларів безпосередньо державному бюджету. Без тендерних процедур розподіляються гроші на Євро-2012, відбуватимуться закупівлі електрики і газу органами державної влади. Чого варте відстоювання Миколою Азаровим нинішніх схем уникнення оподаткування при використанні Кіпрського офшору під сміховинним приводом, що "Україна – передбачуваний партнер", а "Кіпр – член ЄС". На цьому тлі заяви про боротьбу з корупцією з боку влади виглядають як відвертий "стьоб" над громадянами і над країною, яку "таланти" "імєют". Тим часом від імені президента Януковича внесено законопроект, який фактично легалізував хабарі. За хабарі обсягом до 4 тисяч 705 гривень, нічого не передбачено, крім штрафу в 70 тисяч гривень. Це значить, що хабарницькі "піраміди", які широко існують в країні, банально легалізуються. З таким рівнем здирництва дивно, що в Україні взагалі ще щось виробляють. І ця проблема справді об’єднує всю країну – не лише громадян, а й тих же бізнесменів з Партії регіонів. А поки що влада знаходить винних у "досягненнях", на яких можна все звалити, або, принаймні, переключити увагу. Кричущим випадком репресій стали арешти організаторів Майдану-2 під блюзнірським приводом вбивання ними "кілочків" на Майдані. Президент Янукович після ветування проекту Податкового кодексу заявив, що він порушував конституційні права громадян. Тому логічно було б сказати "Б" і переслідувати чиновників, які за державний кошт написали проект, який за словами президента, здійснював замах на конституційні права громадян, та ще й за державний кошт зімітували "всенародне обговорення" (назване віце-прем’єром Тигіпком в прямому ефірі "маячнею"). У ході підготовки урядом некомпетентного Податкового кодексу близько восьмисот тисяч людей по всій країні зазнали матеріальних збитків внаслідок відволікання на протести від своєї повсякденної діяльності. Очевидно, компенсувати ці збитки зобов'язаний уряд. І не з державного бюджету, а з коштів і майна чиновників, відповідальних за розробку некомпетентних рішень. Коли підприємців були десятки тисяч на майданах по всій країні, Янукович з Азаровим прийшли до них пити чай. Коли їх лишилося кілька десятків – їх уночі розігнали "Беркутом". Нинішня влада демонструє, що розуміє тільки силу. Але, схоже, не до кінця розуміє, що власноруч готує собі таким своїм ставленням. Хоча, може, й розуміє, просто на цей випадок є вертолітні майданчики. Тим часом суд відпустив на волю 12 міліціонерів, що займалися грабунком перехожих у Криму. Бо грабіжники – соціально близькі? Син депутата-регіонала й голови "Укравтодору", який, за даними ЗМІ, зізнався у вбивстві й рекеті, відпущений на волю. Як сказав його батько, "слідство оцінить усі розклади". У цей час майже півтора десятки громадян заарештовані за причетність до знищення ідолища Сталіна, прототип якого винний у смерті десятків мільйонів людей по всьому світу, і чи не найбільше – в Україні. Це все одно, якби після війни воїнів-переможців карали за зняття з будинків українських вулиць назв "Гітлер-штрассе". Два запорізькі парадокси. Підрив церкви з прихожанами чинними й колишніми служителями Московського патріархату, в результаті якого загинула людина і постраждало ще 9, не є терористичним актом. А ліквідація ідола Сталіну, який обурює більшість громадян України, і в результаті якої ніхто не постраждав? Невже Сталін для нинішньої влади живіший за десяток громадян України? Чи живіший за всіх живих?

Олександр Палій,  УП.

Дайте в руки мне гармонь

Опубликовано 26 ноября 2010 в 23:56, помещено в рубрику «И что с этим делать» и отмечено тегами вкусненько, добро пожаловать, дружба, приятно