До гінеколога приходить жінка, скаржиться:
- Докторе, не маю дітей.
- А ти ябка їш?
- Їм.
- А на тертку треш?
- Нє…
- А видиш!
Через місяць знов приходить з тією ж скаргою.
Доктор:
- А ти ябка їш?
- Їм.
- А на тертку треш?
- Тру.
- А цукром сиплеш?
- Нє…
- А видиш!
Через місяць знов иі самі гості у ту саму хату.
Доктор:
- А ти ябка їш?
- Їм.
- А на тертку треш?
- Тру.
- А цукром сиплеш?
- Сиплю.
- А сметанов мастиш?
- Нє…
- А видиш!
Чергова візита…
Доктор:
- А ти ябка їш?
- Їм.
- А на тертку треш?
- Тру.
- А цукром сиплеш?
- Сиплю.
- А сметанов мастиш?
- Мащу.
- А з хлопом спиш?
- Нє…
- А видиш!
Україно! Тебе я терпіти не можу,
Я тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок схожа,
Коли думки на лобі у тебе нема.
Я люблю тебе іншу — коли ти бунтуєш,
Коли гнівом під кручі клекоче Дніпро,
Коли думаєш ти, коли бачиш і чуєш,
І несеш од криниці вагоме відро.
Україно, мовчи! Україно, затихни!
Не така ти багата, щоб тратить слова.
Хай брехня твоє слово дугою не вигне,
Хай не вірить твій розум в убогі дива.
Україно! Яка в тебе мрія шалена!
Ти не кліпай очима на мрію чужу.
Притулися горбами й устами до мене,
Перетни в моїм серці криваву межу!
Ти здави моє серце своїми руками
І угледиш, що в ньому немає води.
Не сиди в пелюшках над чужими віками,
Але гордо крізь смерть до безсмертя іди!
21.XII.1961
В.Симоненко.
Гірник учора.
До окупантів пів години їзди.
Складнувато второпати чому мова – це код нації, а не просто спосіб передати думку, доки її не порівняєш з іншою мовою, не зрозумієш в чому різниця, не відчуєш формулу, принцип побудови і створення.
Я знаю толком лиш дві мови – українську і російську. Тому можу порівняти лише їх. Хотів би ще кілька мов знати добре, та нажаль часу не маю. Тому друзі, нічого особистого, не ображайтеся, будь ласка.
Взагалі-то, треба б пробігтися по словнику і виписати усі ті тисячі прикладів, які, як лакмус показують суть і характер українців на тлі суті і характеру росіян, їх різність. Порівняти спосіб жити і думати.
Адже слова утворювались від способу мислення, а мислення формувалось на побуті і звичаях. Адже «бытие определяет сознание». Але на повний аналіз має бути час. Його нема. Тому тут лишекілька прикладів для тих, хто не розуміє поняття «код нації», але зрозуміти хоче.
Приклади – на кожному кроці, їх лиш треба помічати.
«Как вы яхту назовете, так она и поплывет». Колись, коли я дивився Врунгеля малим, для мене стало цілковитою несподіванкою, що зі слова «победа» так просто вийшла «беда». Тепер я багато чого зрозумів. Українцеві це справді не властиво. Для московитів же пройтись «по бедам»інших – то якраз і їхнє, то і є победа.
Ми не ходимо по бідах– ми переборюємо себе. Зробити більше,ніж могли б. Пере-могти – оце наше.
І це не змінити, бо це «прошито» у свідомості. Постійно вживаючи – стаєш залежним. Це підсвідомо кодує.
В больнице – болеют. В лікарні – лікуються.
Податок – від подати. Налог – від наложить.
Свято – від святого, духовного. Праздник – від праздного, праздно шатающегося.
Струнко – стати в струну, рівнесенько, готовим до бою. Смирно – стати смиренно, підкоритися волі.
Ваша величність – ваше превосходительство. Визнання чиєїсь величі, таланту – немає нічого спільного з власним приниженням, чи превосходством над кимось.
Обережно – берегти, оберігати, оберіг. Осторожно – сторожить, остерегаться. Тобто бояться. Оберігати і боятись втратити – відчуваєте різницю?
Зазвичай – как правило. Ми живемо за нашими українськими звичаями, московити – як встановлено правилами.
Переважна більшість – подавляющее большинство. У нас переважати в битві – не означає подавити. «Іду на Ви!»– казав Святослав до ворога з повагою. І не ставив перед своїм військом жінок і дітей.
«На мою думку»кажуть українці. І це зовсім не «на мой взгляд». Ми звикли обдумувати, а не просто глянути і вже «иметь мнение». Тому, очевидно, мати власну думку – це зовсім не те, що «иметь свое мнение». Мнение – від слова мнить, мнительный.
Глузувати – від глузду. Тобто дотепно з розумом жартувати. А не шутить – тобто виглядати як шут, клоун, тупити.
Отака пошесть,малята... До речі старе українське «пошесть»звучить російською,як грецьке – «епідемія». Бо слово пошесть, шествие – у московитів вже було зайняте.
Победное шествие. Тобто тотальна пошесть по бідахінших людей... Уявляєте,як вони вклали увесь свій сакрал у свій код?
Победное шествие... Як би так м'якіше сказати? Це не наше, українці, зрозумійте. Не можна називати переможну ходу, тобто невпинний рух, в якому ми змогли пере-могти, вийти на новий для себе рівень – пошестю по бідахінших. Не можна, бо рано чи пізно це таки стане пошестю. Як не у Вас, то у Ваших дітей.
Подумайте над цим.
А я вже, напевне зупинюсь, хоч під рукою ще сотні прикладів.
Досить! Тобто достатньо ситий вже, наситився.
І зовсім не «хватит», ну,тобто,нахватав, накрався...
От чому ми різні, розумієте?
Трохи історії.
На групі танків, які першими перейшли на бік мітингувальників, до придушення путчу не було інших прапорів, крім українського.
18 серпня 1991 р. партійні й армійські керівники, КДБ і МВС вдалися до заколоту. Було створено Державний комітет з надзвичайного стану. Виступ ДКНС не був підтриманий населенням України.
В протистоянні з військами, введеними до Москви, взяли активну участь місцеві українці. Над групою танків, які у вирішальний момент перейшли на бік мітингувальників, з’явився український синьо–жовтий стяг.
Мария Авксентьевна Приймаченко (вариант Примаченко также правильный, и, согласно некоторым мнениям, даже более корректный) родилась в 1909 г. в селе Болотня под Киевом, и прожила там всю жизнь. Несмотря на простоту крестьянской жизни, родители Марии были людьми творческими – отец был известным в округе плотником, виртуозно мастерившим дворовые ограждения, мебель, и даже игрушки на заказ. Мама будущей известной художницы занималась вышивкой, и научила этому дочь – всю жизнь Мария Авксентьевна ходила в вышиванках, созданных своими руками.
В детстве девочке поставили страшный диагноз – полиомиелит. Болезнь Примаченко переносила мужественно, и в целом можно сказать, что ее женская судьба сложилась более чем удачно: она вышла замуж, была счастлива в любви, родила сына, который тоже стал художником. Мария, как и большинство женщин того времени, рано овдовела – муж погиб на фронте во время Великой Отечественной. Она больше не вышла замуж, и до конца жизни занималась творчеством.
Первое полотно Примаченко, в возрасте еще маленькой девочки – ее собственная хата. Соседи, увидев на хате Примаченко цветы, попросили девочку разукрасить и их дома. В мире профессиональном художницу Примаченко заметили, когда ей исполнилось 27 лет – до этого времени Мария тихонько и без каких-либо амбиций рисовала на бумаге и на керамических изделиях, вышивала, ей было интересно творчество любого порядка. В 1936 г. ее пригласили в мастерские при Киевском музее украинского искусства. Выставки Примаченко с огромным успехом прошли по всему миру – в Варшаве, Праге, Париже, Софии, Монреале. Примаченко называли одной из звезд «наив-арта».
В ее полотнах оживали языческие мотивы, сказочные звери и орнаменты поражали дотошностью исполнения и умелым соединением разных оттенков. Удивительно, откуда в простой женщине из села, без какого-либо образования – в том числе и без художественного – развился столь сложный, многоуровневый, насыщенный духовный мир. Ее вдохновляло все, что угодно. Одна из ее знаменитых цитат – «Сижу дивлюсь на підлогу, бачу – то звір, а то людина на коні”.
Очередная волна популярности творчества Примаченко пришлась на конец 2013 г., когда в новой коллекции известного финского бренда Marimekko, который изготавливает товары для дома, а также одежду и аксессуары, искусствоведы увидели лес с картины Примаченко «Щур у дорозі». Финны признали факт плагиата, и на время Примаченко стала чуть ли не самой популярной художницей в Финляндии.
Именем Примаченко назвали малую планету 14624, бульвар Лихачева в Киеве (Печерск) также теперь носит ее имя. 2009 г. по решению ЮНЕСКО был назван годом Марии Примаченко. Она учила нас видеть во всем красоту, и оставаться ребенком до старости – ее картины действительно возвращают в детство, в них нет ничего кроме безудержной фантазии этой невероятной женщины и правильной, народной, энергетики.