оце наш Петро Великий, хто не зна

Перша історія. Походження та діяльність Петра Конашевича є спростуванням стереотипу, що Львівщина не має відношення до козацтва. Сагайдачний, який народився в селі Кульчиці, сучасного Самбірського району, став не лише кошовим отаманом Запорозької Січі, але й одним із найбільш видатних та уславлених полководців в історії України. Його гостру шаблю, міцну руку та світлий розум відчули на собі як потужна Османська імперія, так і Московія, яка саме розправляла у той час крила. Очевидно, якби в нас побутувало не християнське, а давньомонгольське уявлення про рай, у Сагайдачного після смерті було би дуже багато прислуги.

Друга історія. Складно до кінця говорити, коли саме народився Сагайдачний. Історики називають різні версії, але найбільш імовірним виглядає, що близько 1582 року. Більш певно можна стверджувати, що його родина була шляхетського походження і православною за конфесійною приналежністю. Мабуть саме звідти виходить схильність до меценатства та підтримки православних братств і храмів, властива Петру Сагайдачному в дорослому віці. Освіту Сагайдачний здобував у школі Львівського братства (імовірно), а потім в Острозькій школі, яка на той час була однією із найкращих за рівнем викладання на наших теренах. Що говорити, коли одним з учителів Сагайдачного міг бути Кирило Лукаріс, що пізніше стане Александрійським та Константинопольським патріархом.

Третя історія. Мало хто знає, але до початку своєї успішної військової карєри, Петро Сагайдачний займався журналістикою і підробляв репетиторством. Звичайно ж, у тогочасному значенні цих слів. Стосовно першого, то Сагайдачний написав працю “Пояснення про унію”, у якій виступив на захист православ’я. Твір був досить високо оцінений його сучасниками, але на цьому перо Сагайдачного затупилось. Далі було кілька років учителювання у Києві і, можливо, Львові. Але і до цього душа Сагайдачного не лежала і він подався на Січ по пригоди.

Четверта історія. На Січі до Петра Конашевича причепилась кличка Сагайдачний. Причина – вдала, влучна і швидка стрільба з лука. Невідомо, чи міг він пускати стрілу на 500 кроків як інші козаки, але відомо, що серед козаків він був не єдиним з подібною кличкою, хоч і найбільш відомим з Сагайдачних. Вже в перші роки перебування на Січі, Сагайдачний з’їздив на екскурсію до Молдавії та Естонії. Екскурсія мала не зовсім мирний характер, але вже тоді Петро Конашевич почав робити собі ім’я на Січі.

П’ята історія. Похід козаків на чолі з Сагайдачним на Варну у 1606 році та її взяття так розізлили султана Османської імперії, що він наказав перегородити Дніпро залізними ланцюгами біля острова Тавані. Це, правда, не зовсім подіяло і вже у 1607 козаки спалили Очаків і Перекоп. Після невеличкої перерви, у 1614 році козаки захопили Трапезунд і взяли в облогу Синоп. У 1615 році 80 козацьких чайок побували в самому серці дракона – підійщли до Константинополя і вщент спалили гавані разом з флотом, який там перебував. Послану їм навздогін флотилію, козаки розбили в битві біля острова Зміїного. У 1616 році запорожці завдали нового удару могутньому ворогу і взяли Кафу – найбільший невільничий ринок Кримського ханства, яка рахувалась неприступною. Мабуть саме така ситуація вимусила італійського мандрівника Пєтро делла Валле написати у 1618 році, що “Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б не взяли і не сплюндрували козаки”.

Шоста історія. У 1618 році Сагайдачний з козаками мали честь воювати проти Московії. Ціною питання був трон для королевича Владислава. Дорогою до Москви козаки успішно взяли кілька міст, наробивши вже цим шуму. Поблизу Тушино, козацькі війська злилися з армією Владислава, яка ліниво, але гонорово чекала їх підходу. Внаслідок одного з рейдів армії Сагайдачного, влада Московії попросила про мирні переговори. Таким чином, Річ Посполита збагатилась 29 містами одним з яких був Чернігів.

Сьома історія. Після заснування Київського (Богоявленського) братства, Сагайдачний з усім Військом Запорозьким вступив до нього. Разом з тим, гетьман був одним із ініціаторів відновлення Київської митрополії. Зрештою, у жовтні 1620 року патріарх Теофан ІІІ, за наполяганням Петра Конашевича, висвятив Йова (Борецького) на митрополита Київського і Галицького. По тому козаки Сагайдачного забезпечували пересування патріарха до його наступного місця призначення, тобто до молдавського кордону. Пізніше Єрусалимський патріарх Теофан ІІІ згадував, що відновлення православної ієрархії було би неможливим без Сагайдачного, а його дії взагалі можна назвати рівними апостольським.

Восьма історія. Під Хотином, під час турецько-польської війни, Сагайдачний та козаки стали величезною кісткою в горлі турецького султана Османа ІІ. Вони нібито так розізлили його своєю непоступливістю і непіддатливістю, що той поклявся не їсти, допоки не знищить їх. Добре, що султан може дозволити собі не дотримуватись слова – інакше йому довелося б померти з голоду, бо козаків розбити так і не вдалось. Після успішних дій польської армії, серед яких нічні рейди Сагайдачного, а також після серії невдалих наступів турецької армії, почались переговори про укладення миру. Між країнами було відновлено дипломатичні відносини. В ширшому контексті ця подія символізувала стримування османського просування вглиб Європи. Якщо вірити деяким вірменським хроністам того часу, “тільки завдяки Богу і козакам” османи не здобули того разу перемоги.

Дев’ята історія. З війни Сагайдачний привіз до Києва серйозне поранення. Доглядали його особисті лікарі короля Сигізмунда ІІІ Вази. Отаман дистанціювався від політики, але не покинув її остаточно. Більше уваги почав звертати на меценатство. Зокрема, 15 тисяч червоних золотих відправив Львівській братській школі. Його заповіт переадресовував більшість майна Сагайдачного на освітні та релігійні цілі. Зокрема, Київському братству та Львівській братській школі.

Десята історія. Сагайдачний помер 1622 року від рани, якої зазнав у Хотинській битві. Був похований у Богоявленському соборі Київського Братського монастиря, але згодом відомості про його могилу було втрачено. По сьогодні існує багато сумнівів з приводу точного місця перебування його тіла.

Ще кусок історії. Героїчні подвиги Сагайдачного відображено у серії народних та художніх творів. Хто не знає пісні “Ой на горі та женці жнуть”, де вільний та свободолюбивий Сагайдачний тютюн і люльку цінує більше за жінку? Варті уваги також “Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного” Касіяна Саковича та ряд інших творів. Вже за незалежної України було знято фільм про Сагайдачного. Також на його честь названо безліч вулиць та закладів.

Щось, що можна вважати висновком. Петро Конашевич Сагайдачний – справжній лицар по духу і крові. Його таланти і навики врятували не лише Річ Посполитку від Османської навали, але й цілу Європу. Його меценатська діяльність стала наріжним каменем для самостердження православся у Речі і відстоювання ним своїх позицій. Одним словом, непересічна персона в історії військового мистецтва та культури України, Речі Посполитої та Європи.

Щось, чого висновком вважати не можна. Мабуть сьогодні нам взагалі не складає проблем оцінювати діяльність героїчного гетьмана у морально-етичних та ціннісних категоріях нашого часу. Особливо, якщо враховувати, що те, чим він і запорозьке військо займались в Криму десь чимось нагадує в нашій свідомості те, чим татари займались у нас. Хоча нічого дивного – в один час жили, а тому і з одного корита їли. Головне, аби колесо історії крутилось, а все інше – тлінне.

Євген ГУЛЮК http://photo-lviv.in.ua/desyat-z-polovynoyu-istorij-pro-sahajdachnoho-abo-urus-shajtan-z-s-kulchytsi/