Профіль

RichLux

RichLux

Україна, Київ

Рейтинг в розділі:

Під куполом. Глава 6



«Неважливо як повільно ти рухаєшся. 

Головне, що ти не зупиняєшся"

Брюс Лі

 

Що має відчувати людина, коли дізналась що вона робот? Незрозуміло, та й як зрозуміти коли, виходить ти й не був людиною?

Ігор застиг прислухаючись до себе. Нічого незвичного не відчувалось. Якщо ж допустити, що дівчина права, тоді як би на його місці реагувала людина? Істерика, відчай? Чи навпаки спокій і умиротворення?

Його роздуми перервав маленький монітор на стіні, що ввімкнувся, коли хтось подзвонив в двері.

-      Так – сказала Оксана – хто ви?

-      Доброго дня! – на екрані абсолютно лисий чоловік в зеленій сорочці – Я від Андрія Васильовича, до вас є кілька питань. Прошу проїхати зі мною. Обіцяю це не надовго.

-      Дайте кілька хвилин, я одягнусь. – і вимкнувши пристрій пояснила Ігорю – Андрій Васильович – це старший серед тих людей в чорному.

Через кілька хвилин дівчина була вже вдягнута в джинси і светр, поправила зачіску перед дзеркалом в прихожій і запитала:

-      Дочекаєшся?

-      Так. Лиш вийду на прогулянку.

-      Ось ключи – вона положила запасний комплект на полицю біля дзеркала і вийшла.

Залишившись наодинці Ігор ще кілька хвилин намагався попорпатись в своїх відчуттях, щодо своєї нової сутності. Але жодного натяку на будь-яке відчуття не виявив. Можливо, що й справді робот, але неможна виключати, що просто втратив здібність на адекватні реакції через довготривале та незрозуміле лікування. Тож треба більше інформації, і він знає де її шукати.

Степана Семеновича на робочому місці не було. Секретарша – жіночка з залишками колишньої привабливості, зафарбованою сивиною та бісиками в очах, повідомила атлетичному та засмаглому хлопцю по великому секрету, що це вперше коли головний лікар нервово-патологічної клініки не попередивши її - ту хто має завжди знати все про головного в цій лікарні - не зявився на робочому місці. Вона, звісно ще зможе годину-другу прикривати шефа, від персоналу та телефонних дзвінків, але не довше. Бо всьому є межа, врешті-решт.

Жінка з радістю теревенила з хлопцем, але коли він запитав про домашню адресу Степана Семеновича, то її наче підмінили. Вона суворо заявила, що подібної інформації не може надати. І взагалі сьогодні неприйомний день. Тому йому треба викласти суть свого питання і записатись на прийом.

Ігор мовчки вийшов з кабінету, який на щастя розташовувався на першому поверсі. Сюди навряд чи хто забрідав з четвертого поверху, де він провів свої останні роки.

Записатись на прийом, як радила секретар головного лікаря Ігор вирішив за допомогою інтернету, щоб менше відсвічувати в лікарні.

Найпростіше зробити це з найближчого інтернет-кафе. Хлопець здивувавсь таким своїм думкам. Чому він вирішив, що впорається з такою задачею? В господарстві Сео Мьюнга не було ні комп’ютера, ні інтернет з’єднання, та навіть звичайного телевізора не було. Звідки тоді йому, хлопцю, що ще два дні тому нічого крім дикої природи не бачив відомо про наявність таких сучасних технологій? І головне звідки впевненість, що він впорається з засобами теперішніх комунікацій?

Невже Оксана була права, він робот? Схоже що права. А якщо права, то його здатність ударом ноги зрубати доросле дерево пояснюється не майстерністю, а лиш механічними характеристиками. Навряд.

Пригадалось, як Ігор щодня, довгими хвилинами молотив руками і ногами по десятирічному ясеню біля їхнього будиночку. Сео Мьюнг лиш прикро хитав головою. Лише коли Ігор після багатогодинної медитації зміг увійти в потрібний впевнений стан, він одним ударом переламав дерево навпіл. Ігор пам’ятав, що він знав як саме, і в якому місці зламається дерево, ще до моменту удару. Вчитель тоді лиш схвально схилив голову, і змусив Ігоря посадити нових десять дерев.

За такими думками Ігор мало не пройшов вздовж вивіски «Кращі цифрові рішення». Ігор увійшов.

Приміщення мало походило на місце в якому можна було спокійно за горнятком кави полистати стрічку в своїй соціальній мережі, чи ознайомитись з останніми новинами. Це був швидше магазин з різноманітними цифровими гаджетами. Проте в дальньому кутку стояли два ноутбуки.

-      Вони підключені до інтернету? – запитав Ігор прямуючи в куток навіть не глянувши на дівчину за стійкою.

Молода дівчина, років вісімнадцяти з асиметричною зачіскою, кивком відкинула синю чолку з очей.

-      Так, але у нас передплата – показала на роздруківку над ноутбуками «150 грн за годину».

Ігор застиг мовчки катаючи щелепами жовна. Треба вже запам’ятати, що тут за все треба платити. Минулого разу йому дуже пощастило, вдруге вже так не поталанить. А втім…

-      Зателефонуйте за цим номером – Ігор дістав з кишені візитку-голограму – Скажіть, що мені знов потрібна допомога.

Дівчина хмикнула та все ж провівши лівицею над голограмою, через кілька секунд почала розмовляти дивлячись в стелю:

-      Маргарито? Доброго! Тут один чоловік каже, що ви його спонсор. Так. Да, засмаглий. Да в спортивному костюмі.

Дівчина повернулась до свого комп’ютера і стала швидко кликати мишкою:

-      Так, є. Звісно, сучасний. Обов’язково адаптую. Знайду. Зробимо. Дякую. На все добре.

Ігор нетерпляче переминавсь з ноги на ногу.

-      Маргарита порадила підібрати для вас печатку-комунікатор і пообіцяла поповнити ваш рахунок, щоб ви мали змогу самостійно оплачувати свої витрати – дівчина підійшла до вітрини з кільцями, печатками та перстнями.

-      Давайте швидше вже.

-      Думаю такий варіант буде саме те – вона взяла масивну печатку та простягнула хлопцю – спробуйте

Ігор спробував надіти на вказівний палець правиці.

-      Ну що ви! – Дівчина округлила очі – Я не думала, що є ще люди не знайомі з кільцями-комунікаторами. Я вам допоможу.

Продавщиця наділа печатку на безіменний палець лівої руки.

-      Ця модель комунікатора є виробом, що включає в себе телефон, доступ до банківського рахунку, GPS – навігатор, аналізатор здоров’я… та багато чого іншого. З часом розберетесь. Виконаний зі спеціального сплаву, що приймає розміри вашого пальця. Він розпізнає папілярний малюнок вашого пальця, тому красти його немає сенсу. Ні в кого другого працювати не буде.

-      Добре – сказав Ігор і пішов в сторону ноутбуків.

-      Я вже ввела номер Маргарити. Вона сказала, щоб ви зателефонували їй і тоді вона перерахує гроші.

Ігор впився поглядом в свій комунікатор, але як телефонувати кільцем на пальці не мав ні найменшої уяви. Дівчина посміхнулась.

-      Треба провести великим пальцем в напрямку мізинця. Відкриється дві оптичні консолі які крім вас ніхто не буде бачити. На одній контакти, на іншій сенсори набору. Смарт мікрофони влаштовані в кільце передають ваші слова співбесіднику. Ви ж чуєте його завдяки кістковій вібрації.

Дівчина глянула на Ігоря, і вирішила за необхідне пояснити.

-      Відомо що звук людина здатна сприймати не лише через барабанні перетинки у вухах. А і як хвилі, що проходять через кістки. Безіменний палець лівиці визнаний самим чуттєвим до подібного сприйняття.

Ігор провів великим пальцем, як показала продавщиця. Навколо долоні з’явились два прозорі екрани. Один наче переливавсь ледь блакитними хвилями, на іншому написано «Маргарита». Він доторкнувся до ім’я і через мить почув, чи радше відчув як забринів уже знайомий голос.

-      Доброго дня! Я так розумію, це той хлопець з магазину? – не діждавшись відповіді жіночій голос продовжив – Я й досі не знаю вашого ім’я. Це секрет?

-      Ігор

-      Приємно, Ігор. Чула у вас знову фінансові складності? – знов залишившись без відповіді жінка продовжила – Я допоможу. Вже допомагаю. От так, щойно кошти перераховані. Пообіцяйте мені ще зателефонувати. Я підшуковую собі фітнес-інструктора. А ви, я бачу розумієтесь на цьому.

-      Плюс – буркнув Ігор. І швидко рушив у куток с ноутбуками


Читати попередню главу

Читати наступну главу

Під куполом. Глава 5


Оксана спалахнула від тону яким Ігор, раптом почав ставити питання. Мало того, що увірвався в її життя, в її квартиру без запрошення, так ще й має нахабство дорікати їй! Їй, яка майже два роки, обслуговувала його як тендітну порцелянову іграшку. В буквальному сенсі слова порошинки з нього здувала.

Але крізь лють до її свідомості пробилось влучне питання хлопця «…чим ви мене наколололи…». Препарат, який щодня вливали в крапельниці хворому називається "ClaustOff". Здавалось би назначив лікар, то які питання. Але допитливість Оксани змусила її поцікавитись детальніше про цей препарат. Виявилось, що жодний фармацевтичний довідник не містить такої назви. В інтернеті теж нічого. Запитати прямо у головного лікаря Оксана не ризикнула, але звернулась до професора з кафедри фармакології  інституту, що закінчила. Семидесятидворічний сивий та стрункий немов паля професор довго дивився на дівчину, а потім сказав:

-      Невже прийшов час для подібного лікування?

Далі пустився в пояснення, що судячи з назви, цей препарат має вплив на мозок пацієнта. Claustrum – частина мозку, що відповідає за інтерпретацію прийому інформації. Судячи з назви, а точніше з частини «off», то цей препарат, ймовірно блокує, відключає, чи якось перекриває справжній сенс інформації, що надходить до людської свідомості. Закінчив свої умовиводи, тим що йому невідомо, щоб хтось цим займався, а тому його здогади можуть виявитись лиш плодами хворобливої уяви старого викладача.

Крім того після слів Ігоря «…які експерименти ставили наді мною…» дівчина згадала масивний комп’ютерний блок без монітора, що через павутиння кабелів був приєднаний до системи життєзабезпечення. Нічого подібного не було в жодній палаті і ніхто, крім головного лікаря не зміг би пояснити його призначення. Але Степан Семенович, згадав про комп’ютер лиш раз, коли заборонив і пальцем торкатись до нього.

-      Я… я точно не знаю – дівчина зробила ковток кави і опустила очі, наче намагаючись щось розгледіти на дні чашки.

-      Та годі. Розказуй.

-      Я прийшла в цю поліклініку лише два роки тому. Ти вже був там. Про тебе всі казали що це син самого Ольбермана. Але він єврей, а ти… ну ти розумієш…

-      Не зовсім

-      Ну ти ж темношкірий… Не схоже, що ви батько й син. Ніхто не пам’ятає, коли саме і чому ти зявився в клініці. А я намагалась дізнатись…

Тут Оксана розповіла все що було їй відомо про дивний препарат що спотворює уявлення, про секретний комп’ютер, про дивну поведінку Степана Семеновича, про неприродню поведінку Ігоря після пробудження.

-      А ще, ті люди в чорному. Після твоєї втечі, вони мене допитували і мені здається, що вони не сильно здивовані твоїми здібностями. Крім того, ти звернув увагу, що вони прийшли саме в момент твого пробудження. Не до, не після, а майже хвилина в хвилину. Вони знають щось про тебе, таке що мені невідомо. Іще одне. Мені здалось вони не бажають тобі зла.

Ігор вертів в руках філіжанку холодної кави і задумливо протягнув:

-      Отже після твоєї розповіді, я взагалі заплутався. Якщо раніше я просто нічого не розумів, то тепер впав в ступор.

-      Але я сказала правду

-      Знаю. Отже, я пролежав кілька років під’єднаний до якогось комп’ютера, який чи то зчитував чи навпаки нашпиговував мене інформацією за допомогою невідомого препарату. Після пробудження мене вже чекали

У Оксани сформувалась ідея, якою вона хотіла поділитись. Проте, як казав викладач психології, пацієнтам не завжди треба знати всю правду. Особливо, коли лікар сам не до кінця впевнений. Тому вона застигла в нерішучості.

-      Кажи – до неї пробився власний і впевнений наказ Ігоря

- Мені здається ти не людина. Ти якийсь біоробот, черговий винахід геніального

 Ольбермана. Через те про тебе й кажуть, що ти наче його син, а ти лиш його творіння!



Читати попередню главу

Читати наступну главу.




Під куполом. Глава 4.


«В бійці перемагає спонтанність»

Брюс Лі

 

Ігор прокинувсь миттєво. Обвівши поглядом кімнату зрозумів, все що вчора трапилось з ним, не сон. Вчитель Сео Мьюнг вимагав, щоб Ігор прокидався з першим сонячним промінням. Далі треба заслужити сніданок - принести води від струмка що протікав у підніжжя гори на якій вони жили, розвести вогонь і в залежності від наявних запасів приготувати щось.

Але то в умовах дикої природи, в джунглях. Там все зрозуміло. Вполював чи зібрав щось їстівне – ось і є що їсти. А що робити тут? Де брати їжу?

Пройшов на кухню. Від вчорашнього сніданку не залишилось і крихти. Почав заглядати в шафи – там різні крупи, але не зрозуміло як їх готувати. Згадав що дівчина діставала продукти з холодильника – заглянув. Пусто. Потім помітив на дверцях з півдесятка яєць. Взяв одне – ненароком розчавив. З іншими був обережнішим. Відколупнувши нігтем шкаралупу – випив одне. Через хвильку холодильник опустів зовсім, а підлога вбралась в шкаралупиння.

-      Приємного – в дверях стояла Оксана в піжамі – Скажу по-секрету, сміття краще не розкидавати по всій квартирі. Тому раджу прибрати тут все.

Ігор зрозумів, що дівчині не сподобалось, те що валялось на підлозі. Почав збирати шкаралупиння в жменю, на що дівчина зауважила, ледь ховаючи посмішку

-      А ти, зовсім дикун. Ну тоді на тобі знаряддя праці, а то боюсь, що на робота-сміттяра влаштуєш ціле сафарі.

Ігор взяв з її рук віник і совок, і вже через хвилину на підлозі не залишилось і крихти. Справа була звична. Щовечора в халупі перед сном Ігор наводив чистоту, бо як стверджував сенсей, спати треба тільки в чистому домі. Тоді і тіло відпочиває і дух заспокоюється.

-      Отакої, ви лише погляньте, молодець! А с тобою ще не все втрачено. Ну чого застиг?

Ігор стояв посеред кімнати, з віником і совком. Якби це було в його минулому домі, то сміття слід викинути до вогню, щоб брудний дух очистився. А як треба вчинити зараз?

-      Куди це все?

Дівчина відкрила дверці шафи під раковиною.

-      Сюди. – показала на закріплене до дверці пластикове відерце для сміття – Все ж таки дикун.

За час прибирання Оксана встигла приготувати каву. Налила дві чашки, простягнула одну Ігорю.

-      Здається вчора хтось – Оксана з докором поглянула на Ігоря - обіцяв мені все розповісти. Тож я слухаю.

-      Насправді мені майже нічого розповідати. Я нічого не пам’ятаю до того моменту як ти увійшла в палату.

-      Гадаєш я тобі повірю. Прикидався наче в комі, а тут раптом став махати руками-ногами, що твій вентилятор. Нащо ти побив тих людей, якщо нічого не пам’ятаєш? Нащо тікав? Чому прийшов саме до мене?

-      Стій, стій. Не так швидко. Я й справді нічого не пам’ятаю.

Це була не правда. Ігор пам’ятав вибух. Вогонь, сильний удар, закладені вуха, темінь. Потім халупа сенсея Сео Мьюнг в джунглях на вершині скали. Потім життя в якому кожен день був наче повторенням попереднього – тренування, риболовля, мисливство, їжа, хатня робота, медитація, сон. Так тривало аж поки він не прокинувся в тій палаті. Але такій правді дівчина точно не повірить.

-      Чому побив? Чому тікав? Захищався! Відчув загрозу і захищався.

Він справді відчув. Сео Мьюнг взростив  в ньому інстинкти дуже простим та дієвим методом. Перші пів-року сенсей бив хлопця бамбуковою палкою. Палиця могла ляснути хлопця в будь-який момент, під час їжі, полювання чи навіть сну. З часом, тіло саме наче струмок перешкоду, стало обтікати палицю. Але в тещо Оксана повірить в таке пояснення сподівань теж не було, тому довелось захищатись атакуючи.

-      Звідки я знаю, чим ви мене накололи поки я був без пам’яті. Може, які експерименти ставили наді мною, що я став таким? Кажи, що ви зі мною робили?

Ігор хотів тільки перевести дух і виграти час, щоб мати змогу придумати щось правдоподібне для інших питань дівчини. Але реакція Оксани на його випадкові запитання спантеличила його. Дівчина спочатку хотіла відповісти щось йому грубо і зухвало. Але заклякла, зважуючи думки, що нахлинули. По обличчі дівчини можна було буквально прочитати цілий спектр емоцій. Спочатку лють, потім сумніви, згодом здогад.

-      Я… я точно не знаю.



Читати попередню главу

Читати наступну главу


Під куполом. Глава 3.



Оксана підіймалась до своєї квартири на сьомому поверсі. Сьогодні, мабуть вперше, пошкодувала про обіцянку, користуватись тільки сходами, що дала собі два роки тому. Сил після такого божевільного чергування не лишись зовсім. Але скористатись ліфтом значило б не стримати своє слово, а це, якщо згадати лексикон матері - некомільфо.

Після того як пацієнт щойно вийшовши з коми, став гамселити трьох дужих чоловіків, а потім ще й втік, їй не давали спокою більше чотирьох годин. Спочатку до трійці в костюмах приєднались ще кілька чоловік в формі і в цивільному, потім з’їхались всі лікарі з лікарні, ще якісь професори, та світили медицини. І всі бажали від неї відповідей.

А що вона могла їм сказати? Звідки простий інтерн міг знати, чому в хворого замість пролежнів росли м’язи, чому після пробудження він не виглядав дезорієнтованим і розгубленим, чому поводився агресивно, чому, чому, чому…

Наче це вона призначала препарати і встановлювала курс лікування.

На п’ятій годині чи то бесіди, чи то допиту вона не стрималась і різко піднявшись сказала, що йде додому, бо вже не має сил, хоче їсти, їй треба прийняти ванну, і просто необхідно в туалет врешті-решт. Хоч сказано все було доволі ультимативно, Оксана до останнього не була впевнена що її так просто відпустять. Відпустили, один професор навіть відчинив для неї двері.

Коли дівчина дійшла, а радше доповзала до своїх дверей і дістала ключі, відчула, що хтось сильно стиснув її лікоть.

-      Дозвольте я вам допоможу – чоловік в спортивному костюмі і картузу взяв у неї ключі і відчинив двері – проходьте, а я слідом.

«Ну звісно! Як же ще міг закінчитись цей день, як не пограбуванням. А може й…» - додумати не встигла бо впізнала грабіжника:

-      Ви? Ігор Ольберман? – вона замовкла на мить, а потім швидко заговорила – Що вам треба? Вас шукають! Нащо ви сюди припхались? Я викличу…

-      Прошу, давайте зайдемо, а потім я відповім на всі ваші питання – Ігор повільно, але досить настирливо поміг їй переступити поріг, і закрив двері – Ну… майже на всі.

Як не дивно, але уточнення що «майже на всі» заспокоїло Оксану. Дівчина знала, що ста відсотків немає ніде. «Сто відсотків тільки в морзі. І то не завжди!» - відчепись мамо.

Заспокоївшись дівчина отямилась, хай там що, а вона ж господиня, та і зрадник шлунок почав нагадувати про себе голодними спазмами.

-      Може чаю? Чи кави?

-      З задоволенням. Я вже не пам’ятаю коли їв – у хлопця помітно піднявся настрій коли вони зайшли на кухню – грошей нема, голодний, мене розшукує не зрозуміло хто.

-      Звідки ж новий одяг? – Оксана почала готувати бутерброди з маслом та сирокопченою ковбасою

-      Тут така неймовірна історія в магазині трапилась…

-      Ага – Оксана відкусила бутерброда і задоволено примружилась – а до цього все було абсолютно буденно.

Коли хлопець потягнувся до тарілки з бутербродами, вона зніяковіло промовила:

-      Ой, вибач! Пригощайся. Зараз чай закипить, а поки що їж так… До речі – і хоч це було не зовсім до речі, запитала – а як ти дізнався де я живу?

-      Я чергував біля лікарні. Довгенько довелось чекати, між іншим, а потім простежив. Добре ще що бігти за тролейбусом довелось лиш три зупинки. А то, вже люди почали поглядати підозріло

-      Ну вибач, звідки мені було знати, що за мною женеться кавалер без копійчини за душею? – вона відчула що червоніє і відвернулась до чайника, який саме почав істерично насвистувати

-      В мене ще до тебе два питання. Чи можна в тебе пожити? І я й досі не знаю як тебе звати.

Оксана спочатку навіть заціпеніла від такого нахабства. Але стрималась, бо зрозуміла, що вона наодинці в квартирі з цим здоровилом, тож треба діяти хитріше і обережніше.

-      Оксана. А пожити в мене не можна – вона подивилась на хлопця і додала – але вже ніч, тому можеш залишись до ранку. Квартира двокімнатна, можеш лягти на дивані.

Оксана помітила, що хлопець хитнув головою, наче на іншу відповідь і не розраховував, і вирішила що тільки залишиться наодинці відправить повідомлення Андрію Васильовичу – чоловіку з органів, що отримав від Ігоря в щелепу, а потім довго допитувався в неї, куди він міг втекти. Його візитка десь в сумочці, і нехай з’ясовують свої стосунки самостійно, без неї.

Ігор взяв останній бутерброд, в два ковтка випив чай, і запитально глянув на Оксану. Вона рукою показала – в коридор, і зігнула долоню – потім вліво. Ігор мовчки рушив за вказаним маршрутом.

-      Нема за що – обурено кинула  дівчина йому в спину. Подумала кілька секунд, втомлено видохнула і стала мити посуд.

Коли проходила вздовж відчинених дверей кімнати з Ігорем почула рівномірне дихання. Вагалась недовго – заглянула, хлопець спав. Залізні нерви.

Повідомлення для Андрія Васильовича вирішила відправити вже з ліжка. Дуже втомилась за день, і хотілось скоріше лягти і розслабитись. Тим більше ще треба придумати що саме писати, щоб уникнути зайвих і незручних питань.

Так і не придумавши що саме писати вирішила піти перевірити, чи Ігор ще й досі безтурботно спить. Йшла коридором наче підіймалась вгору, мабуть вже зовсім не залишилось сил. Двері виявились зачиненими. Щоб відкрити їх довелось прикласти чимало зусиль. Увійшла, але чомусь не свою кімнату а в лікарняну палату Ігоря. Він сидів в інвалідному візку та посміхався їй.

-      Я радий, що ти прийшла – промовив хлопець.

-      Звісно. Ти ж маєш бути в мене дома.

І вона покотила Ігоря. Зайшовши у власний під’їзд, дівчина застигла. Інвалідний візок з людиною затягнути на сьомий поверх їй не під силу. Але ж і в ліфт їй не можна. Як бути?

Вона дала зарок, що поки не вийде заміж не буде користуватись ліфтом. Що ж доведеться одружитись. Тим більше Ігор вже встав на одне коліно і протягує їй свій картуз з надписом «Ще один купол. Чому б ні?»

-      Виходь за мене, Оксанко! Я завжди мріяв про таку дівчину. В комі я просто чекав коли саме ти з’явишся в моєму житті

Оксана намагається затулити його рот рукою, і відчуває як жар опікає долоню. Як і тоді в палаті, коли вона стисла губи Ігоря.

Різко відсмикує руку і прокидається. На дворі вже ранок. Повідомлення так і не відправлено. Тай чому вона має довіряти якомусь Андрію Васильовичу, якого бачила єдиний раз в житті?

Глава 2


«Простота – найвища ступінь майстерності»

Брюс Лі

 

Ігор біг коридорами лікарні і намагався спланувати свої дії. До цього часу він діяв рефлекторно. Що-що, а діяти в небезпечній ситуації автоматично він умів добре. Дякувати сенсею Сео Мьюнгу.

А що ситуація в палаті набувала саме небезпечного відтінку Ігор був певен. Троє, добре підготовлених, фізично міцних зі зброєю під піджаками діяли впевнено і зухвало. Розташувавшись досить грамотно навколо ліжка зі щойно бувшим в безпам’яті хлопцем, вони відчували себе господарями ситуації.

Це їх і підвело. Ігор відчув, що досі стискає кулак, яким ударив одного із зухвалих, і тряхнув долонею відновлюючи кровоток. Після такого удару в скроню чолов’яга майже не мав шансів вижити. Але в останню мить той встиг зреагувати, що зайвий раз доводить добру підготовку, і замість скроні кулак зустрівся зі щелепою. Згадався хруст. 

Зрозуміло, що в лікарні чоловік, який біжить мов спринтер, хай навіть в піжамі, виглядає недоречно, тому за черговим поворотом перейшов на крок. Тим більше, що не мав жодного уявлення куди йому рухатись далі.

Навколо все було чужим і незнайомим. Вчора, він спокійно ліг спати на підлозі в халупі під дахом з листя банана. В сусідній кімнаті, за бамбуковою перегородкою сопів Сео Мьюнг. А прокинувся в лікарняній палаті, весь оповитий якимись трубочками, з пискливою апаратурою і білою стелою. Вбігла симпатична дівчина, з таким білим, що аж яскріло волоссям і переляканими очима. Ігор відчув аромат зеленого чаю, коли згадав, я вона притиснула долоню до його губ.

Відігнавши спомини про дівчину в лікарняному халаті, Ігор став шукати вихід. Знаходитись в лікарні небезпечно, це зрозуміло. Швидше за все, чоловіки в костюмах вже рискають по поверхам, розшукуючи його. Скільки їх таких, бажаючих знайти, незрозуміло, але цілком ймовірно, що на виході його також чекають. Як бути?

Увагу привернув суворий чоловічий голос, що лунав за одними з дверей. Ігор відкрив їх і побачив, двох хлопців років по вісімнадцять, на яких гримав лисий здоровань із персоналу:

-      А я думаю, хто це тут палить? Для кого табличку повісили «Палити заборонено»! Здоров’я забагато – на виписку!

Хлопці опустивши голови пройшли мимо Ігоря, який спускався сходами. Лисий тим часом відкрив вікно провітрюючи приміщення.

-      А ви чоловіче з якої палати? Щось я вас не пригадаю. Чи вам теж перекурити приспічило?

Лисий чоловік грізно встромивши руки в боки чекав відповіді на свої питання. Але пацієнт стрибнув на підвіконня, не звернувши ніякої уваги на нього.

-      І чого це ви босий – запитав санітар, розгубленим голосом супроводжуючи поглядом п’ятки що промайнули.

Прорахувати, що хтось вискочить із вікна між першим і другим поверхами неможливо. Навіть якщо допустити таку можливість, то як зрозуміти з якого саме вікна? Ніяк! Випадковість не піддається прогнозуванню, зате дарує чудові можливості тому, хто керується рефлексами.

Ігор приземлився на травичку, що буйно зеленіла у внутрішньому лікарняному дворику. Озирнувся. Центральний вихід розташований справа, від нього простягається сітчаста двометрова огорожа, обрамлена металевим кутником. Прогулянковим кроком він пішов в протилежному від виходу напрямку. Коли будівля лікарні залишилась позаду, Ігор з розбігу заскочив на огорожу і стрибнув на тротуар ззовні.

Прохожі озирались на хлопця, але питань високому хлопцю спортивної статури, що легко подолав двометрову перешкоду ніхто задавати не наваживсь. Ігор, щоб скоріше розпрощатися зі свідками його втечі, перебіг на інший бік вулиці, та швидко звернув на перехресті. Надавши обличчю нудьгувато-байдужий вигляд, неспішно закрокував роздивляючись довкола.

Пройшовши з півсотні метрів, помітив, що він аж занадто привертає на себе увагу. Люди, які підозріло, які с посмішками роздивлялись босого хлопця в лікарняній піжами. Дехто озирався, дехто крутив пальцем у скроні.

Ігор зрозумів, що треба змінити одяг. І чим швидше, тим краще. Тому коли на очі попалась вивіска «Торговий Центр «Повна Чаша», з рекламним лозунгом «у нас є все, та навіть більше» Ігор не роздумуючи увійшов.

Магазин одягу «Комфорт» був розташований на першому поверсі. Ігор швиденько пройшов до турнікетів зі спортивними костюмами. Взяв один приклав до себе – наче підходить. Одним рухом зняв з себе піжаму. Одягнув костюм – з розміром вгадав.

Пошукав, де знаходиться взуття, і зрозумів, що всі люди в магазині витріщаються на нього. А одна жіночка з жовто-блакитними нігтями навіть зааплодувала. Та робити нічого і Ігор підійшов до кросівок, обув перші, що потрапили до рук. З розміром знов пощастило.

Що ж далі? Не може бути, щоб просто зайшов, одягнувся і пішов. Треба ж розрахуватись.

Ігор здивувався сам собі. Все що він пам’ятав про себе це життя в мініатюрному будиночку з дахом із задраними догори ребрами, в скелястих джунглях. Він ніколи не був у  місті, ніколи не бачив магазинів проте почував себе так наче все довкола йому знайомо.

Отже, треба розрахуватись. Ігор взяв в руки кепку з надписом «Ще один купол. Чому б ні?» та став спостерігати за хлопцем, що вибравши собі футболку підійшов до каси. Покупець показав дівчині за терміналом своє придбання і провів лівою долонею вздовж якогось приладу на столі. Прилад засяяв зеленим, дівчина посміхнулась.

Ігор підійшов до каси. Дівчина вийшла йому на зустріч.

-      Дозвольте зняти бирки з одягу – щоки дівчини почервоніли, коли вона мініатюрними ножицями відрізали квадратики картону з одягу – дві з половиною тисячі.

Ігор провів лівою долонею вздовж того ж приладу, але нічого не відбулось. Після другої і третьої спроби прилад ніяк не реагував.

-      Вибачте, але я мушу викликати охорону – промовила дівчина.

Охоронець вже майже підійшов, коли збоку жіночий голос промовив:

-      Одну хвилинку. Я б хотіла сплатити за покупки цього красивого красеня – це була та жінка з жовто-блакитними нігтями – Те шоу з одяганням - перевдяганням точно цього коштує.

Вона плавно провела долонею над терміналом, той зазеленів.

-Візьміть мою візитку – жінка всунула в карман Ігорю квадратик голограми – Якщо що, телефонуйте не роздумуючи. Зможу-допоможу.




Глава 1

В п’ятому корпусі нервово-патологічної клініки чергування проходили спокійно. Всі пацієнти цього відділення були без свідомості, з повним розладом життєво-важливих функцій, або, якщо простіше, перебували в комі.

Оксана та Ірина – чергові відділення, пили чай в ординаторській та вели неспішну бесіду. Дівчата разом вже давно товаришували, бо разом закінчили медичний інститут та зараз проходили інтернатуру.

-      Оксанко, ти бачила як сьогодні під час апаратної наради, на тебе поглядав, Сірожа Криволапов – запитала Ірина закотивши очі.

-      Облиш, Іра. Ти взагалі його бачила? Худющій, кадик наче в пелікана дзьоб. А ходить, ти бачила як він ходить? Носяру вперед, руки за спину і мчить наче в атаку.

-      Зате в його батька мережа супермаркетів. А сину такого цабе, можна взагалі начхати на свою зовнішність. Як би він на мене так облизувався, то фіг би я тут батрачила. Стати дружиною олігарха, як на мене, то це краще ніж дупи підтирати цілому поверху овочевих зомбі!

-      Іра, ну нащо ти так? Вони теж люди. І про них теж треба піклуватись.

-      Ой, знаю я про кого ти перш за все піклуєшся. Той, смаглявий з третьої палати. Що скажеш ні? – Іра показала кінчик язика

Оксана засвердлила очима подругу, прибравши білого чубчика, а Ірина не чекаючи відповіді продовжила:

-      Ти лиш скажи мені, як можна, не зробивши жодного руху за три роки накачати собі таке тіло? Тут фітнеси з дієтами не допомагають, а він лежачи здобув такий рельєф і пружність м’язів. Як це взагалі можливо?

-      Напевно ніхто не знає, що переживає людина в такому стані – Оксана ковтнула чаю, перед тим як продовжити, та Ірина не дала такої можливості подрузі.

-      А правду кажуть, що цей Ігор син самого професора Ольбермана? Ну того що створив купол над нами? – і відразу продовжила – От як буває, країну врятував, а рідного сина не зумів. Доля…

Зненацька пролунав тонесенький писк із динаміків та замиготів червоним індикатор під цифрою три на контрольній консолі. На стіні навпроти увімкнувся монітор. З’явилось обличчя темношкірого молодого чоловіка, з широко розплющеними синіми очима. До носа хижо тягнулись прозорі трубки примусової подачі повітря, а промінець сонця відбившись від білосніжних зубів попав саме в окуляр камери спостереження, на мить засліпивши дівчат, що остовпіли.

Першою схаменулась Оксана. Вона вискочила з ординаторської, полою халата збивши чашку з чаєм. Під дзвін розбитого скла крикнула до Ірини:

-      Дзвону головному! Я в палату.

Вона вбігла в палату, перевірила монітори. Тиск, пульс, температура, все було в нормі. Потім глянула на пацієнта. Хлопець лежав не ворухнувшись і лиш очима водив за кожним рухом Оксани. Вона від’єднала крапельниці та систему примусової подачі повітря. Хлопець глибоко вдихнув.

-      Як, ви себе почуваєте? – запитала дівчина, та схаменувшись затулила йому рот – ні, ні. Не відповідайте. Вам не можна розмовляти… Напевно. Скоро прийде лікар і огляне…

Далі розвити свою думки Оксані не вдалось, бо в палату стрімко увійшли три чоловіка. Вони були вдягнені в чорні костюми, та чорні светри з високою горловиною.

«Теж мені, люди в чорному» - майнула у Оксани думка, а вголос промовила:

-      Стороннім сюди не можна.

Та її ніхто не чув. Один з чорних обійшов постіль і став спиною до вікна, другий розташувався в ногах пацієнта, третій з сивою плямою над вухом, підійшов майже впритул до ліжка і зігнувшись в напівпоклоні запитав, уважно вдивляючись в очі лежачого чоловіка:

-      Ви Ігор? Ігор Ольберман?

Те, що сталося наступної миті Оксані вдалося реконструювати в пам’яті лиш згодом, відповідаючи на численні запитання.

Ковдра стрімко влетіла просто в обличчя того, що затуляв собою вікно. Тієї ж миті різко видихнувши осів на підлогу другий, що стояв у ніг пацієнта. Оксана не бачила, але здогадалась, що це «хворий» вдарив його ногою в живіт. Третій же, і це дівчині було чітко видно, отримав кулаком в щелепу, і впав прямо на неї, лишивши її можливості побачити будь-що іще.

Огорнута приємним ароматом одеколону та не менш ніж ста кілограмами м’язів, дещо приголомшена Оксана почула ляскіт босих ніг по лікарняній плитці – Ігор швидко вибіг з палати, а потім слова:

- Ззовні, прийом! Клієнт вислизнув. Приймайте його на виході. Хлопець пруткий, тому обережно. І щоб ні подряпини на ньому! – віддавав розпорядження єдиний вцілілий «чорний», скинувши ковдру з голови.


Фарш



За свои, без году, сорок лет, Вера никогда не видела покойников. Просто не приходилось. Родные все живы. Были до сегодня. Даже мертвых собачек-кошек, птичек-ежиков она не могла вспомнить.

А тут вдруг, именно вдруг, умер муж. Просто упал во время ужина с вытаращенными глазами, пеной и котлетой во рту.
«Скорая» приехала быстро, но все равно опоздала. Им оставалось лишь подтвердить – «констатировать» смерть Сергея. Хорошо, что дети отдыхают по путевке.

Вера сидела за столом, на той табуретке, где полчаса назад сидел Сергей и отстраненно наблюдала за медиком, осматривающим тело. Пожилой врач с густой сединой в красном комбинезоне на четвереньках усердно обнюхивал лицо засунув нос прямо в приоткрытый рот Сергея.

- Я вынужден вызвать полицию – извиняющимся тоном пробормотал медик – Вероятно, отравление.
Смысл слов долго, секунд пятнадцать пробивался к Вере. И только под выжидающим взглядом врача она заставила себя отреагировать.

- Как это? Я не понимаю…

Но тот уже говорил по телефону.

Вскоре на кухне стало тесно. Суетились люди в форме и костюмах. Фотографировали, записывали, снимали отпечатки пальцев. Веру попросили перейти в спальню, и никуда не выходить. Просьба «не выходить» прозвучала как приказ. Или показалось?
В спальне Вера присела на край пуфика, как на вокзале готовая тут же вскочить, когда объявят ее рейс. Перед ней косметичка с круглым зеркалом. В зеркале зрачки безостановочно порхают, словно две зеленые мухи.

«Отравили. Сергея кто-то отравил»
Чувствуя, что теряет связь с реальностью зашарила руками по столешнице. В руки попалась резиновая груша от флакончика с духами. Нажала раз, второй, третий. Ароматные облачка оседали на зеркале мутноватыми пятнами. Отражение поплыло, смешивая реальность с воспоминаниями. ...

- Вера, мне нужен развод – говорит Сергей, едва переступив порог квартиры. – Я тебе изменил со Светкой. Я ухожу! 
Светка – продавщица в ветаптеке Сергея, с крупными формами и вздернутым носом.
- А хрен, вам – кукиш замер в сантиметре от правового глаза Сергея. Вера умеет быть решительной и принципиальной только в одном случае. - Детям нужен отец! Устраивайте свои потрахушки, где хотите, и как хотите, но так, чтоб дети ничего никогда, ты слышишь? Ничего и никогда не узнали! ... 

В дверную коробку кто-то коротко стукнул. Тук.

- Светлана Игоревна, я следователь Шумейко Артур Николаевич – вошел крепкий молодой человек выше среднего роста с залысинами, одет в брюки со стрелками и выглаженную свежую рубашку – Что это у вас здесь за газовая камера?

Вера выпустила из рук резиновую грушу. Вытерла салфеткой зеркало.

Мухи прекратили метаться, замерли.

- Я знаю кто отравил моего мужа.

Артур Николаевич присел на кровать, достал из папки бланк протокола и ручку.

- У Сергея есть… или была, не знаю, как правильно… любовница. Светка из нашей… его ветаптеки. Она хотела, чтобы он ушел от меня… от нас с детьми к ней. Я была против. Вот она и приревновала.

- Не доставайся же ты никому? Угу. А вы сегодня с мужем не ужинали?

- Я вообще никогда не ужинаю – Вера туже затянула поясок халата.

- А кто готовил ужин? Котлетки вы жарили?

- Ну, да.

- Эксперты уверены, что яд в котлетах.

- Как? Котлеты?

... Котлеты готовила Вера сама. Прибежала сегодня с работы, по дороге купила полуфабрикаты.
- Сережа, приготовлю котлетки на ужин. Ты как?
- Эээ, да чет не хочется.
- Точно? А то я полуфабрикатов купила, думала приготовить как ты любишь.
Вера сначала жарила, а затем тушила котлеты с морковкой, луком и картошкой. Те становились ароматными и пышными.
- Ааа, полуфабрикаты. Ну давай.
Поставила на плиту для разогрева сковороду и кастрюля, начала чистить лук. Вспомнила, что в холодильнике с прошлой среды хранится фарш. Решила, не распечатывать полуфабрикаты, а приготовить котлеты из фарша. ...

- Это я отравила мужа.

- Так-так – следователь начал заполнять бланк протокола

- Фарш у меня хранился почти неделю в холодильнике. Не в морозильной камере, а просто в холодильнике. Видно пропал, испортился. Мне еще запах странный почудился. Пришлось специй добавлять.

- Вера кактам Игоревна, какие специи? Крысиный яд? В котлетах была отрава, предположительно крысиный яд! Ударная доза.

Яд? Крысиный? Мухи начали свои метания, но тут же замерли.

Достала телефон, открыла галерею с фото. Нашла нужную картинку показала следователю.

- Такой?

На экране синяя упаковка. В центре красный круг, с перечеркнутой крысой, что-то написано иероглифами, в левом углу череп и кости.

- Не знаю. Может быть. Вам, я думаю, виднее.

- Муж заказал в интернете. Сказал, что у них в магазине крысы завелись. Все мешки с кормами прогрызли. Я щелкнула на телефон, для подруги, у нее на даче вечно проблемы с крысами.

- Еще скажите – хмыкнул следователь – что муж сам себе подсыпал яд. А мне остается лишь переквалифицировать дело в самоубийство.

- Получается, что так и есть. Примерно так.

- Что вы все извиваетесь? 

- Он в ту среду пришел с куском мяса – не обратила внимания на слова следователя Вера – сказал, что порвал со Светкой и нужно отметить. Взялся сам готовить фарш. Обещал, что приготовит пельмени по особому рецепту. Сказал, что лучших пельменей я в жизни не пробовала. А когда сделал фарш, оказалось, что нет в доме муки. Отложили фарш в холодильник и до сегодня забыли о нем.

Вера смотрела на Артура Николаевича широко раскрытыми глазами:

- Так это он меня отравить хотел?! Что теперь делать-то?

- Не знаю, я! – следователь разочарованно смял бланк протокола.

Осмотрелся и сунул бумагу в карман. Рывком вскочил, вышел. Вернулся, открыл рот. Закрыл, махнул рукой, снова вышел.

Мухи медленно поплыли по кругу. Запад-север-восток-юг.

Ужин с норовом


      Степан Парфенович недоумевал. Как это товар бракованный? Как вообще кролики могут быть бракованными? Два месяца он поставлял живых молоденьких крольчат в нотариальную контору «Кожарин и Ко». Оказывается, что последнюю партию забраковал Боря. Что там за Боря у них такой? И чем последняя партия отличалась от всех предыдущих? Было очень обидно терять такого клиента. Степан Парфенович даже капремонт двигателя своей старой Газели сделал, чтобы возить ушастых в город за 30 км. Уж больно хорошо платили, почитай полторы цены давали не торгуясь. И тут, вдруг Боря забраковал…

       Кожарин Инвар Станиславович основатель и управляющий партнер нотариальной конторы недоумевал. Еще вчера талисман и визитная карточка его предприятия – двухметровый удав Боря, был здоров и спокоен. Сегодня же метался по своему террариуму во всю стену и жалобно шипел. Среди обеспеченных клиентов считалось что сделки, заключенные рядом с вальяжным Борей всегда удачные и прибыльные. А слух, о том, что с удавом проблемы многих отпугнет. Люди с деньгами - люди суеверные. Тут еще и ветеринар, что-то невнятное бубнит. Надо бы найти Айболита специализирующегося по пресмыкающимся, да где его взять?

          Илья Каминер врач-ветеринар недоумевал. Мало того, что пригласили осмотреть удава, так еще и неудовольствие имели наглость выказать. Он, конечно, клятвы Гиппократа не давал, но и отказывать в помощи больному только из-за отсутствия шерсти и лап права не имеет. Тем более, нотариусы люди состоятельные. Осмотр произвел насколько позволяло толстое стекло аквариума. Видимых повреждений нет. Экскременты также в удовлетворительном состоянии. Похоже, что у животинки нервный срыв. А тут надо разбираться в психологическом климате конторы. Здесь ни многолетний стаж, ни красный диплом ветеринара не помогут. Надо бы охранника Леху спросить, что вчера тут произошло. При чем тут он – скромный лекарь, скажите на милость.

             Охранник Леха переживал. С тех пор как, Инвар Станиславович завел этого питона, будь он неладен, у охраны добавилось хлопот. Хлопоты небольшие, но неприятные. Ну не любил Леха брать в руки живых мышей, лягушек. Когда подвозили кроликов, то еще ничего. Они мягкие и напуганные. Взял за уши и в аквариум. Боря смотрит на кролика, а тот цепенеет. Когда удав начинал проталкивать пушистого по пищеводу Леха отворачивался – противно. Но вчерашний чисто тебе ниндзя с ушами. Стал по стенкам аквариума бегать, на змея бросается, когтями машет, зубами клацает. Боря с перепугу забился в уголок, и только глазом из-под хвоста выглядывает. Пришлось выпустить кролика. Немного подумав, Леха решил никому ничего не говорить, мало что у начальства на уме? А то еще его, Леху крайним сделают что глоточком пива с ушастым поделился. Не объяснишь же, что самому пить западло!

Залізне весілля


Баба Зіна поставила каструлю на плиту. Поки дід впіймає півня, заріже, кров спустить дивись вже й вода закипить.

Всі думки про майбутній холодець вибив потужній вибух. Від вибуху захитались стіни, дошки на підлозі пішли хвилями, а баба Зіну рухнула на лавку.

-              От іроди! Ніяк не вгамуються, хай їм грець – вилаялась та промовила – Це ж зовсім близько бахнуло! Півник, мабуть, вже на димарі, як його тепер зловиш?

Вийшла на ганок. Заклякла. Двору більше не було. Від забору залишились лиш верії, та де ніде, чорніли зламані дошки. На місці сараю зяяла воронка від вибуху. Погріб провалився сам в себе, з ями тирчали арматурини зі шматтями бетону. Сонячні проміні не проникали через густий дим.

Дід Митрофан лежав на спині біля ганка. Зламана кісточка правої ноги були викривлена під прямим кутом. Груди справа здибились горбом, очі закотились, білки рясніли розірваними капілярами.

-      Митя, Митечко… да що ж це… Як жеж так? – баба Зіна підбігла до свого діда – Живий? Га? Живий, я тебе запитала? Живий, живий… Господи, твоя воля! Лікар. Потрібен лікар.

Подивилась навкруги. Починався перший листопадовий сніг. Він падав великими білими хлопавками змішуючись з курячим пір’ям.

-      Де, його взяти, лікаря того? Хіба в райцентрі. Далеко… - примовляла старенька та тягнула з-за хати здорові дощаті санки – пусте. Я тебе до солдатиків відтягну, а вони швиденько літаком до лікарні довезуть.

Поставила одну лижу на нижню сходинку, почала затягувати діда на санчата.

-      Чого, чого стогнеш? Чи мені легко? Я терплю, терпи і ти. От так. Так.

Затягнула, вклала. Прислухалась. Навкруги грохали вибухи, тріскотали постріли. Вирішила йти через город – там, наче, тихіше.

-      От я зараз тебе покатаю, старий! Ти тільки солому та дрова тут возив, а я от – смикнула, проте санчата навіть не ворухнулись. Сніг падав та відразу танув, перетворюючи все навкруги в брудну мішанку.

 Баба Зіна накинула вірьовку від санчат собі на плечі, перехопила руками. Запрігшись, стала тягнути всією вагою свого тіла. Санчата зіскочили зі сходинки, дід застогнав, баба Зіна рушила.

-      Змерз там старий? Мабуть, що ні. Ти завжди гарячий був! Катались з пагорба, мороз тріщить, а ми з тобою в сніг впали, ти під куфайку вже лізеш. Дурень старий. Це зараз старий. Тоді ніт, тоді просто дурень був. Руки без рукавиць, а обпікають.

Перетягнула через город, через польовий шлях. Виїхали на незасіяне поле. Санчата стали вгрузати в чорнозем, залишаючи глибокі канави. Ноги застрягали в грунті. Чоботи спадали. Дуже швидко баба Зіна знесилено впала біля санчат.

-      Все старий. Більше не зможу ні кроку. Що ти очі закотив? Кажу сили не залишилось ні краплі.

Дід Митрофан почав здригуватись від нестатку кисню. Дихав все тяжче, аж поки задушливий напад не вигнув тіло підковою.

-      От же ж. Ви тільки погляньте на нього! Розходився. Відпочила вже. Спробую, потягну скільки-нескільки.

Баба Зіна вже звично впряглась та почала рахувати кроки:

-      Р-р-раз, два… пітнадцять… ще два кроки і все… тридцять…

Коли дійшла до шістдесяти п’яти щось пригадала.

-      Ранком семеска, від внученьки, від Оленки, прийшла. Як там їй в Європі тій живеться? Тяжко, знамо. Вітаю пише, з залізним весіллям. Це нас з тобою старий, ага. Золота була, діамантова, а тепер залізна. От як! От я й вирішила холодця на свято приготувати. Будь він неладен.

Права нога провалилася в якусь дірку. Чи то нору, чи може ямку від снаряду. Коли витягнула ногу, чобіт залишився в землі. Діставати не стала. Зрозуміла, якщо присяде вже не підніметься. Йшла далі в одному чоботі.

-      П’ятсот шістнадцять… Що кажеш? А, нічого, хропиш. Ну-ну. Тут завжди перший був. Коли Нюрку рожала, навкруги бруд, сляковть, така як і зараз. Ти мене на підводі в райцентр повіз, коні грузнуть. Шкода скотини, але нічого не вдієш. Їхати треба. Поступила я тоді до пологового вже вночі. А ти заснув на підводі під вікнами. Хропів так, що всі три поверхи глаз цілу ніч не зімкнули.

Коли обходила бездонну воронку помітила, що здалеку мерехтить вогник.

-      Дванадцять тищ двісті сімдесят чотири… Он вже солдатики. Наші, а як інакше? Це коли вперше прийшли було не зрозуміло. А потім пояснили, що освободили они наш хутор от фашистской хунти. Ковалнки та Черненки ті виїхали. А ми зістались. Довелось, щоправда хлопцям військовим віддати хряка нашого. Ну вони молоді їм їсти треба. Нехай. Потім прийшли інші, і знову кажуть звільнили Трьохізбенку. Тоді Коткови з Гусейновими втекли. Залишись ми одні на весь хутір. Потім знов і знов звільняли. Хто крайній нас звільним – піди зрозумій. А коли всі хочуть нас так звільнити, які ж вони раді будуть коли ми самі до них явимось.

Єдиний чобіт зліз і тягнувся, зачепившись за халявою. Боса нога змерзла та в синцях майже не слухалась. Мозолі на руках в котре вже тріснули та гноїлись. Із пошматованих плечей бігла кров, збиралась в рукавах та капала.

Але баба Зіна нічого цього не помічала. Єдине, що її лякало це зупинитись. Здавалось, що буде йти поки рахує. І вона рахувала:

-      Дев’ятнадцять тищ дев’ятсот дев’яносто вісім …

-      Стій! Жодного руху! – почула старенька голос над головою

Звідки взялись ці дві фігури в військовій формі було не зрозуміло.

-      Що везеш?

-      Дід мій. Лікар нам потрібен.

Військовий підійшов до санчат. Склонився. Обшукав. Спробував намацати пульс на шиї. Глянув на свого напарника, потім на стареньку. Піджав губи та повів головою справа на ліво.

Баба Зіна зробила крок до свого діда. Рухнула так, наче в тілі не залишилось жодної цільної кістки:

-      Не відпущу одного! 

По зову ветра



Молнии вспыхивали с пулеметной скоростью. Мир вокруг менял освещение с резко желтого до пронизывающе бесцветного. Незатихающий рокот грома бил по барабанным перепонкам. Ветер рвал одежду и трепал волосы.

Ганна знала, что все так и должно быть. Старая мольфарка предупредила, что будет страшно, но если Ганна поборет страх и не сбежит, то все получится.

Ганна сощурившись смотрела на свихнувшуюся природу. Страха не было. Когда узнала, что не может иметь детей – тогда было страшно. Как жить? Старая мольфарка – был ее последний. Ганна знала, что не упустит его.

Порывы ветра стали резче и сильнее. Показалось, что волосы отрываются. Брезентовый плащ раздулся парусом и очередной поток, хлесткий как удар плетью оторвал ноги Ганны от земли. Пронес ее и швырнул оземь. Тут же все стихло, исчезло.

***

Сегодня природа была податливая. У Виктора лишь слегка появился румянец на щеках. Сочные стебли кукурузы с утра подпитанные дождиком, сейчас, в полуденный зной нежились под солнечными лучами отфильтрованными легкими облаками.

Виктор создавал благоприятную, почти лабораторную обстановку, для молодой кукурузы Агрофирмы «Ганновское» уже третий месяц. Поливал дождем, создавал облачную тень в жаркие часы, сдувал ветром насекомых.

 

Впервые он понял, что отличается от других в пятилетнем возрасте. Лежал на крыше погребка под утренним солнцем и листал взглядом журнал «Веселые картинки». Мама Ганна увидев это встревожилась.

- Витя, ты у меня самый лучший – сказала и запустила пальцы в его черные непослушные волосы - Ты особенный. Люди не любят таких. Забудь, выкинь из головы свой этот вот ветер! И никому, ты слышишь, никогда не признавайся. Обещаешь?

- Да, мама, не плачь. Не надо – закивал Витя, ничего не понимая.

Обещание удалось выполнить наполовину. Никому не сказал ничего, но из головы выбросить не получилось. Как тут забудешь если хамоватые старшеклассники любят курить под деревом с сухим суком, а в институте девчонки так и просят ветерка для своих колышущихся юбчонок?

 

Послышался шум приближающегося автомобиля. Виктор догадался, что это его друг-однокласник, а по совместительству главный агроном АФ «Ганновское». Евгений Владимирович, выкатился из водительской дверцы служебного «Renault Duster» и подбежал к Виктору. При всей своей коренастости, не смотря на квадратное пузо двигался быстро и легко, как и говорил:

- Блин, Витя-Витек ну как, скажи мне, будь добр как ты умудряешься находить в двадцать первом веке такие пятачки, что на все звонки оператор отвечает, что абонент-импотент?

- В смысле? Ну нет здесь связи, так что из того? – Виктор умышленно выбирал места вне зоны покрытия. Так легче «работалось»

- Блин, ты уже настоящий американец стал, такой же тупой?

- …

- Набираю, а женский голос отвечает, что ты не можешь! Что я должен думать? Ладно, забей. Шутка. Поймешь как-нибудь. Я чего тебя ищу-то. В рабочее между прочим, время. Сегодня Коляныч, ну Рыжий наш, на побывку приезжает. Встреча в шесть-нуль-нуль, на нашем месте, и чтоб без опозданий, а то знаем мы вас, американцев, блин!

 

Ну вот уже и американец. За двадцать лет скитаний Виктору много где побывать пришлось, многое перепробовать. Нигде не получалось задержаться. Везде был свой потолок, рамки. Тесно ему было. Последние два года жил и трудился в Америке. Работа трейдером на Уолл-стрит давала свободу. Здесь отсутствовали рамки и правила. Никого не интересовало как. Вопрос был только сколько? Сколько ты стоишь, бро?

Кроме хватки и смекалки требовался еще и капитал. С этим было сложно. Пришлось привлечь инвесторов. И все равно сумма на торговом счете была смешная. Выход был только один – найти «бомбу» - бумаги, контракты, фьючерсы которые всколыхнут мир. Поставить на никому не известную лошадку – рекордсменку еще на старте…

 

Когда Виктор подошел на поляну, между озером и березовым гаем, друзья уже были там. Обнялся с Колянычем, поручкался с Женей. Присел возле бутылки «Гетьмана» и нехитрой закуски – сало, хлеб, огурцы.

- Вот у тебя нюх, Витек! Мы только думали по-первой наливать, и ты тут как тут. Бежишь, аж волосы назад, блин – Женя был тамадой в любой компании.

Виктор вспомнил дешевую репродукцию «Охотники на привале» когда-то, висевшую возле кровати его матери. Оглянулся, увидел белый зад Женькиного Рено.

- Между первой и второй, ну вы в курсе! Как же хорошо сидим, блин, Витек, Коляныч разбросало нас. Да!

- Первая колком, вторая соколком, следующие пять как ласточки летят. Американец, ты закусывай давай, а то совсем там одичал. Смотри на нас Колянычем и учись, блин.

Виктор взял огурчик, разрезал вдоль. Уверенными штрихами нанес паутинку из ромбиков на каждой половинке. Щепотка соли, соединил половинки, потер. Раскрыл, полюбовался блестящими капельками. С аппетитом захрустел.

- Ооо, не совсем еще потерян, для общества человек! – Женя потянул руку ко второй половинке.

Виктор придержал тянущуюся руку, отдал Колянычу. Тот благодарно кивнул. Женя сделал обиженное лицо.

- Я вообще не пойму, сидел в своей Америке и тут вдруг раз, все бросил и торчишь сутками возле моей кукурузы. Это мое ноу-хау …

 

Впервые Виктор узнал о кукурузе от облысения, когда искал ту самую «лошадку», которая пронесет его в новую жизнь. Это IPO* прошло бы мимо него, как и тысячи других если б не название производителя «Ганновское». Задержался, изучил. Позвонил Женьке. Тот объяснил, что лабораторные исследования дали первый урожай. Задумка работает – волосы растут. Но на полях трудно достичь идеальных условий. Требуется масса финансов для ухода. Единственный вариант привлечения денег – продать будущие доходы.

Виктор закупил акций «на всю котлету», т.е. вложил все деньги. И даже те, которые взял у инвесторов для совсем других целей. Приехал, чтобы обеспечить поля лабораторными условиями. Два месяца ежедневной работы с силами природы уже прошло. Еще месяц и уборка урожая. Акции вырастут в цене, люди будут с волосами, Виктор будет с деньгами. С настоящими деньгами, расширяющими все рамки до космических размеров. В том, что кукуруза подарит лысым новые волосы, Виктор не сомневался. Агроном, Женька, был от бога…

 

- Вить, ну ты слышишь, комары, ха-ха – наигранный смех Жени вернул Виктора – у них там, артиллерия, пушки то-да-се, а мы им комары. Нате вам! Коляныч, ну ты сам себя послушай. Смешно же! Бросай, блин, бросай играть в войнушку возвращайся в реальность. Я тебя пристрою здесь. Вот скажи нафига тебе гибнуть за этих олигархов?

- При чем тут олигархи? – голос Коляныча спокойный и рассудительный – По-боку, олигархи, плевать на власть. Понимаешь там все держится на простых обычных парнях и девченках…

- Ну так…

- Не перебивай – раньше Виктор не замечал такой твердости и уверенности в голосе Коляныча – Вот ты говоришь, вернись в реальность. Для меня реальность там, понимаешь? Я до этого как бы и не жил. Я там чувствую, что я нужен, что я делаю что-то важное. Проснулся вроде как…

- Комары, пацаны, при чем тут комары? – Виктор понял, что краешком сознания зацепился за что-то, и оно зудело в нем.

- Ты все еще с ветром в голове, летаешь где-то. Говорю пришел к нам в часть ботаник. Реальный ботан. Такой весь неопрятный с огромными линзами в очках. Оказалось, самый настоящий профессор биологии и еще чего-то там. Говорит так мол и так изобрел я новое оружие. Комары разносящие инфекцию. Принимайте меня к себе – зададим им жару, стало быть. Ну мы поржали. Достал тогда из кармана маленькую колбочку, в ней комар. Кто смелый, говорит. Вызвался Серый – корректировщик наш. Ботан открыл колбу, прижал горловину к руке Серого. Комар напился крови, а Серый два дня с температурой провалялся.

- Совпадение, блин, бывают же такие совпадения.

- Возможно и совпадение, но мы поверили все как один!

- А даже если и не совпадение. Нужно проводить исследования, тесты там всякие. Кароч, че он к вам приперся, если нужно к начальству.

- Тут, ты прав. Но пойди к командирам, начнется – проверки, перепроверки, взятки, патенты, конвенции и прочая муть.

Виктор почувствовал зуд в горле, чтобы унять спросил:

- Так запускайте на вражеские позиции комаров, пусть разносят там эту чудо-инфекцию. Как докажешь вашу причастность?

- Никак. Но и комара лететь в заданном направление заставить пока тоже никак не получается. На что уж профессор голова, а и он здесь бессилен.

- Ты когда в часть возвращаешься? – зуд прошел, на щеках проступил румянец. – Я с тобой!

 

 IPO* - первичное размещение акций, и/или других ценных бумаг