Ти ба! Які люди. Кажуть, шо при зустрічі прийнято вітатись, та не цього разу. Фіг вам! Не треба, не треба так гидливо кривитись, типу фу, яка грубість. Знаю, ти можеш і не так висказатись, якщо треба. А знаєш треба! Інколи дуже навіть треба.

Ти чого сюди прийшов? Похмелитись? Так замов пивця, чи ще щось. А тим часом роззирнись, наче шукаєш свого співчарочника, ну товариша по чарці, якщо по вашому, по інтелігентному. Він вже тут. Застряг просто у вбиральні. Хреново йому після вашої пиянки. Айтішнік, шо з нього візьмеш?

Отже, кого бачиш?

Бородатий пенсіонер-забулдига, в клітчатому картузі. Через столик від нього підвипивший хлоп, із зайвими кілограмами. За столом біля стойки, ведуть бесіду ще двоє чоловіків середнього віку. Один високий, сутулий. Другий худий, лисий.

Ну і це все? Все, шо ти можеш сказати про цих людей?

Ось як треба. Учись.

Забулдига – професор, викладає літературу. Як і багато хто з високоосвічених людей, він не париться про свою зовнішність.

Хлоп зі стратегічним жировим запасом – вебмайстер, власник кількох популярних площадок в інтернеті.

А згорблено–лисий дует, то колеги. Високий – Чайнов Сергій Анатолійович, начальник районного відділу місцевої поліції. Худий – Каришевський Степан Ігоревич, заступник Чайнова.

Тепер, після «знайомства» нумо слухати:

– Нащо, Стьопа, тобі ця хрінь? Знову ж таки, мене підставляєш. А якщо завтра адвокат приведе якусь соску, яку Козлов драв в той момент з великим старанням і глибокою пристрастю.

– Та нема алібі у нього! Під час викрадення професорської шкоди, Козлов Костянтин Юрійович, щойно приїхавши з країн Євросоюза, лежав під наркотичним чадом, дома. Один! Експертиза, звісно, знайде в крові наркоту. Але, для нашої версії це тільки на руку.

– Для твоєї, Стьопа, для твоєї версії. Я ще не вирішив впрягатись мені чи ні.

– Не вирішив він! Що тут рішати? Без цього Кості, район лиш чистішим буде…

– Не кричи… Ладно, умовив, топи гниду.

Скажеш всі менти однакові? Не швиди. Ти місцеву газету сьогодні дивився? Звернув увагу на некролог по річниці смерті Нефьодової Юлії?

Юля – племінниця Каришеського, рівно рік тому наїлась пігулок. Врятувати не змогли. Довго тоді обговорювали цю подію. Добра була студентка, красуня з пристойної родини і на тобі, самогубство. Спина та сідниці сполосовані. Каришевський приховав тоді це від начальства та від преси.

Про ці шрами за хвилину. Зараз, пригадаймо на хвилинку, що з нами тут в залі є ще вгодований вебмайстер. Це Гришка. Він був закоханий в Юлю. А Юля, як це часто відбувається з пристойними дівчинками, прямо сохла по Кості Козлову. Да–да. По тому самому, що вчора його пов’язали, за начебто, викрадення автомобіля. До речі, ця машина належить оон тому професору–забулдизі, якого звуть Колодін Себастьян Умбертович. Відчуваєш інтригу?

Повернімось до шрамів. Сталось це трохи більше року тому. Юлі сімнадцять. Вона студентка першого курсу педагогічного. Батьки у неї бізнесмени по нещастю. Коли в їх НДІ перестали платити гроші, вони пішли в, як тоді казали чолноки. Купи оптом подешевше, продай поштучно з вигодою. З часом відкрили бутик, ну як бутик? Бутичок точніше, та все ж матеріальна сторона наладилась. Але серце прагнуло в науку. Тому вони пообіцяли собі, що єдина дочка буде жити таким життям, яке буде до душі. Незалежно від фінансових перспектив.

Юля хотіла посвятити себе літературі. Поступила на викладача мови і літератури. Писала вірші. Її поезію помітив Себастьян Умбертович. Юля стала постійним учасником його літературного клуба. Коли Юля вперше прочитала там свої вірші, Умбертович відчув забуту ерекцію.

Да, ерекція. Встав у нього на вірші. І таке буває. Він вирішив допомогти юному талантові. Тільки не треба кривитись. Не було в нього на думці ніяких збочень, як і будь–якого іншого прихованого підтексту.

Отже, Юля живе як підказує серце. Це добре. Погано, що воно, серце, розташовано далеко від мозку. Мозок кричить, що Гришка гарний і добрий. А серцебиття пришвидшується від Кості Козлова. Високий, плечистий, бритий налисо в  закачаних джинсах і високих ботах здавався Юлі дуже брутальним та романтичним.

Ріс без батька. Мати залишилась без роботи, коли Костику було шість. Почала пити. Тоді вона ще була симпатичною тридцятирічною жінкою. Чоловіки змінювались часто. Більш ніж на два–три місяці ніхто не затримувався. Кожний наступний кавалер був гірше попереднього. Костя з дитинства побачив багато лайна. П’яні оргії, бійки, істерики, безсилі менти і злі сусіди, все це стало для нього звичним фоном. В дванадцять Костя вистрілив новому залицяльнику в ногу із саморобного пістолету. Матері прислонив до скроні ствол і змусив пообіцяти зав’язати з горілкою.

Того ранку Юля, вирішила поговорити з Костей. Тому після уроків вона відмовилась від пропозиції Гриші проводити її до дому. Щоправда той все одно поплівся слідом.

Костю зустріла біля недобудованої п’ятиповерхівки. Якщо придивишся у вікно, побачиш її кут.

– Костянтин – покликала вона – Ви ж Костянтин?

– Ну

– Мені потрібна ваша допомога. Тут така справа, я зараз хочу написати вірш в стилі нуар. Шукаю щось відповідне для натхнення…

– Шо треба?

– Я подумала, що покинуте будівництво – це дуже атмосферно. Але самій страшно. Чи складете мені компанію?

– Ти типу мене клеїш? Ну ходімо.

Погулявши по дому з пустими вікнами–очницями і місцями впавшим перекриттям, Юля відважилась на активні дії. Навмисне спіткнувшись вона впала на Костю. Той інтуїтивно підтримав її, а вона потяглась губами в пошуку поцілунку. Поцілувались. Юля відчула присмак пива і диму. Їй це здалось дуже спокусливим і вона міцніше притислась до хлопця

Костя, відчувши як схвильовано тремтять губи Юлі, побачив картинку з дитинства. Мати лежить голай й п'яна, а черговий хахаль облизує її груди, не соромлячись дитини. Наступним спогадом став момент саме в цьому довгобуді, коли він прибиває цвяхами до дошки безхатню дворнягу і душить її шкіряним ременем. Цей ремінь і зараз на ньому.

Читати закінчення...

Січень. Субота. 22.00

Два хлопця затягують труп літнього чоловіка в покинуту водонапірну башту.

- Костян, може хоч сміттям закидаєм? – говорить той, що нижче в шапці на потилиці.

- Та нунах! Криси зжруть – відповідає другий, в сірій куртці з капюшоном, більшої на кілька розмірів.

За дві години до цього.

- Ще по одній і спатоньки – каже дід.

- Не швиди, а то ще встигнеш, дядя – відповідає йому Костя, наче як жартома. Але відкопилена нижня губа щільно притиснута до тонкої, як нитка верхньої. Чорні очі оцінювальне роздивляються старого.

На столі напівпуста пляшка з самогоном. За столом ще сидить смуглявий хлопець, на прізвисько Циган. В домі холодно, грубу щойно затопили, шапка на потилиці.

- Петрович, ти йди. Лягай, а ми ще бухнемо – підтримує друга Циган – Самогонка в тебе, те що треба, це не те пойло сракоградусне з магазу.

Своїм самогоном Степан Петрович, дійсно гордиться. Жене він його сам для себе, тому все робить на совість. З подвійною перегонкою. А міцність визначає за кольором полум’я, коли підпалює калюжку продукту. Ідеальним вважає полум’я кольору металу з синім відтінком.

- Я сказав… - старий різко підхоплюється, та відразу ж падає в крісло, хапає своє коліно і викрикує – ой, блюуудо

Наступної миті завалюється на підлогу, від удару в скроню чавунною сковородою. Костя відкидає сковороду і починає лупити старого ногами.

Циган зволікає рівно секунду. Потім приєднується, молотить тіло, що затихає. Він знає запальну вдачу товариша, тому не здивований таким поворотом. А ще він знає, що якщо спробує зупинити того, або навість якщо просто не допоможе, то й сам потрапить під роздачу.

За дві години до цього.

Степан Петрович з бухтою мідного дроту через плече вийшов з автобусу. І дрібним, але швидким кроком пішов до дому. Від зупинки до рідного дому, вибудуваним ще його батьком Петром Васильовичем не більше кілометра.

Після ожеледиці випав сніжок, сирий вітер пронизує одяг, шкіру, вихолоджує нутрощі. Але Степана Петровича зігрівають думки про близький затишний вечір. Підійшовши до хвіртки, він побачив себе біля груби зі жвавим полум’ям, а по горлу навіть прокотився пекуча кулька, наче він вже прокинув стопочку свого улюбленого самогону.

І тут він впав. Підсковзнувся на льодяній калюжці, що сховалась під снігом. Боляче стукнувшись коліном застогнав:

- Уууу, блюуудо..

Дріт відлетів в один бік, сумка з бутербродами, що приготувала його невістка Олена, в іншу. Поки чекав, коли згаснув в очах феєрверки болю, почув просто над собою:

- Дивись Костян, сусід тіко приїхав, а вже в отрубці. Допоможемо?

- Та нунах… а взагалі, давай. Бери дядю, а я дріт затягну. Оп-па, мідний. Новий, важкий, нах.

- Хлопці, та я підсковзнувся. Все нормально, я сам – Степан Петрович спробував уникнути подальшого спілкування з цими хлопцями, про яких навкруги ходили чутки, як про майбутніх в’язнів.

- Дядя, не треба шуміти, сказано допоможемо, отже допоможемо.

Циган долаючи слабкі потуги діда до супротиву обхватив його за талію, сказав:

- Петровичу, ну ти що? Я ж сусід твій через два дворі. Давай ключ.

Степан Петрович шумно видихнув, дістав ключі.

Минулого вечора.

- Па, тут така справа. Не зможу я тебе завтра на дачу відвести. Шабашка з’явилась, а гроші зараз дуже потрібні. Пропоную відкласти до майбутніх вихідних. Все відкладу і обов’язково з тобою поїду. І з проводкою допомогу, та й взагалі, вдвох веселіше.

- Сергію, та про шо мова? Я автобусом поїду. Взагалі ніяких проблем. – Степан Петрович не звик змінювати свої плани. Особливо, коли мова про, як каже внук Єгор, «рєлакс».

Якщо поруч син, невістка та внук, з якими він жив в місті в трикімнатній квартирі, Степан Петрович ніколи не пив. Але раз, або двічі на місяць під різними поводами виїздив на дачу, так вони зараз називали його будинок, в якому він народився і жив, аж поки син не забрав до себе. Там день-два він тихо пив, листав фотоальбом, згадував уже покійну дружину, маленького сина Сергія, своє минуле життя. На третій день брався за роботу. В старому домі, в селі, завжди є куди прикласти руки. Потім, задоволений повертався в місто.

Та не цього разу.

За результатами карної справи.

"Вісімнадцяти річний звинувачуваний визнаний винним у навмисному вбивстві пенсіонера за корисними мотивами та розбійному нападі. Покарання призначено у вигляді чотирнадцяти років позбавлення волі.

Сімнадцяти річний спільник засудженого, який переховується від органів досудового слідства, заочно повідомлений про підозру і оголошений до розшуку"

Щоранку проходжу вздовж покинутого будинку, з нахиленим парканом.Під ним, під парканом, прямо біля проїзної частини, наче на посту старий собака. Він ще здалеку приглядується, принюхується до мене, прислуховується до моїх кроків, потів сердито вивергає: 

 - Грргав! 

 Перше, шо приходить на думку, що він тут сторожить? Але спостерігаючи таку картину щодня, розумію, тут службі справа. Тут інше...

 Собаки – створіння вірні. Ми – люди, мали б повчитись, як собаки вміють любитиі не вміють ненавидіти. Собаки не знають, зради. Віддані людинідо останнього, не дивлячись ні на що! 

Тому Мухтар в кожному, хто проходить мимо сподівається впізнати свого господаря. Це по нашим, по людським мірка «господаря». Для Мухтара друга, рідну душу. І ось так раз за разом, щодня з кожним людським кроком, що наближається, на нього хвилями накочується. Надія, потім розчарування, і нарешті злість, що вивертається зі старої пащі, в короткий: 

 - Гррргав – не він. 

 І так з ранку й до вечора…

Ввечері волочить свою хвору, відморожену лапу в будку, в якій засинає висунувши сиву морду. 

 Зате, вночі Мухтар знов щасливий. Вночі з ним друг, брат… 

 - Митька – це Мухтар! 

Чоловік у військовій формі достає цуцика з картонної коробки, із-під взуття та ставить його біля малюка на невпевнених кривих, через підгузки, хлопчика. Мухтар сидячи на задніх, дивиться схиливши голову на пухкі, розчепірені пальці, що тягнуться до нього. - Тяв – вітається з дитиною. Хлопець від несподіванки здригається та гепається на Мухтара. 

- Мхтя – смакує ім’я нового друга і пилюку 

- Грр-тяв – копошиться під малюком Мухтар Хмара пилу поглинає нових друзів, їх вже й не видно, а лиш чути, як ті чихають. 

- Два чоботи пара– коментує Митькін батько, обтрушуючи формені штани. 

 … Якийсь скрип розбудив Мухтара. Не відкриваючи очей поворухнув вухом – прислухався. Вітер гойднув хвіртку, і та заскрипіла єдиною завісою. Знову заснув. …

Мухтар дзвінкий, молодий пес з блискучою шерстю, проводжає Митьку в дитячий садок. Мама веде сина через дорогу, за ними дріботить Мухтар. Жінка обертається і притопує ногою: 

 - Мухтар, додому! 

 Він зупиняється, задумливо проводжає поглядом. Потім біжить знайомою дорогою, принюхуючись. Через трасу, вздовж гаражів, через двір багатоповерхівки. Лягає в тінь біля хвірточки дитячого садка. Всередину зась! 

 Але можна лежати біля паркану, чекати на Митьку та ловити мух. Цього разу мухи якісь сонні – нецікаво. Повіяло смачненьким – в садку обідають котлетами. Стало тихо – діти сплять. Піднявся шум, захлопала хвіртка – дітей забирають додому. 

Не той, не той, не… а ось і Митька! Мухтар вовняною блискавкою проноситься біля ніг Митькової матері, штовхає хлопця носом в бік, закидає лапи на плечі, лиже усмішку друга. Митька пригощає Мухтара прихованою для товариша котлеткою.

- От, два чоботи пара – каже мати і посміхається… 

Котячий вереск вирвав Мухтара із мрій. Глянув на місячний диск, що майже зник за вишневим листям. Полегшено зітхнув і закрив очі. До ненависної реальності, до ранку, ще є час, а значить є час і побути щасливим ще, бодай, трохи. 

Мухтар міцний, здоровий собака, що чинною ходою проводжає до хвіртки Митю – школяра. З двору зась. 

- Побачу Мухтара, що бродить вулицями – сказав якось батько Миті, спокійним голосом людини, яка звикла що її слухають і слухаються – посаджу на ланцюг! 

На ланцюгу погану, тому Мухтар зупиняється, чекає коли перед носом брязне замок. Лягає та дивиться в просвіт під парканом, на сандалі, капці, туфлі, що снують туди-сюди. 

Милується химер взуттєвий танок, та не забуває поглядати на вишневу крону. Знає, що коли сонце напівтоне в ній, прийде зі школи Митя. 

Ось сонце щойно торкнулось ободком листя, а Мухтар вже не може спокійно лежати. Передчуття швидкої зустрічі змушує та піднятись та побігати, то присісти, а то й тихенько гавкнути. 

Сонце встало в правильному місці, клацає відмикаючись хвіртка. Ледь ступивши у двір Митя кидає по вивіреній траєкторії рюкзак на ганок, хватає повідець. 

- Мухтар, гулять! 

Нарешті! Гав! 

Мухтар і Митька біжать від двору вверх на схил. Підбігають до церкви та звертають в парк. Тут вже можна зняти повідець, Мухтар підставляє шию і насолоджуючись свободою гасає між дерев, високо підплигує, клацає щелепою ловлячи метеликів. 

Через парк, донизу, через гай вибігають до річки. Поки Митька знімав футболку й джинси, Мухтар стрибає в воду, розставивши лапи на всі чотири сторони. Бризки на всі боки, а під веселковою аркою, що виникла на мить, видно як пірнає з берега Митька. 

Додому прийшли ввечері. Зморені, голодні, щасливі. 

 У дворі батьки. Мухтар відчув напругу, що дзвенить в повітрі, заховавсь в будку. 

Самої розмови не чутно. Та через де-який час з дому вибіг Митька витираючи сльози з носу, кричить: 

- Ми не можемо залишити Мухтара тут одного. Як це, ми поїдемо, а він залишиться?

- Зрозумій синку – в батьковому голосі зник командирські ноти. Але тон, як і раніше, беззаперечний – Поки, що не можем. Там зараз дуже складно. У мене приказ. Мусимо їхати. Облаштуємся і заберем Мухтара до себе. А доти, сусідка – киває на сусідній будинок – баба Зіна пригляне за ним. 

Наступного дня вони поїхали. Митька плакав. Текли сльози і по мохнатому носу Мухтара. Схлипувала мати. Батько поспіхом вкинув речі до машини і сидів за кермом дивлячись кудись вгору і вбік. 

- Я обов’язково, ти чуєш, обов’язково повернусь – каже Митька сідаючи в машину – ми ж з тобою як два чоботи… 

Баба Зіна приглядала, кормила Мухтара всю осінь, потім зиму, весну. А однією літньої ночі Мухтар тяжко виводив сумні ното в небо. Наступного дня бабу Зіну лежачи ногами вперед, повільно повезли на машині. 

Мухтар залишився зовсім один. В будь-яку погоду, кожної пори року він виходить з двору лягає і жде. Чоботи ж мають бути разом. Правда? 

 Минає час. Мухтар старіє. Вже й не бачить на одне око, майже не чує, втратив нюх. Відморозив задню лапу. 

Останнім часом уві сні Митька приходить не часто. Баба Зіна частіше. Розповідає, що там тепло, м’яко та ситно. 

Але щось тримає Мухтара на цьому світі. Єдине за що хапається вірний собака, щоб виринути ранком із спокусливих сонних обіймів – це обіцянка Митьки забрати свого друга до себе. Митька обов’язково приїде, Мухтар не сумнівається. 

А отже, треба, не дивлячись ні на що вилазити з будки і йти на свій пост біля дороги. Бо приїде Митька, а його ніхто не зустрічає. Так не можна, друзі так не чинять.

За свої, без одного, сорок років, Віра ніколи не бачила покійників. Не доводилось. Рідні всі живі. Були, у всякому випадку, до сьогодні. Навіть мертвих собачок-котиків вона не змогла б пригадати.

А тут раптом, от саме раптом, помер її чоловік. Взяв і впав під час вечері з витріщеними очима і котлетою в роті.

«Швидка» виправдала свою назву, і приїхала через лічені хвилини, та все одно спізнилась. Їм залишалось лише підтвердити – «констатувати» смерть Сергія. Добре, що шо діти відпочивають за путівкою.

Віра сиділа за столом, саме на тій табуретці, де півгодини тому сидів Сергій і відсторонено спостерігала за медиком, що оглядав тіло. Літній лікар з густою сивиною в червоному комбінезоні рачки, старанно обнюхував лице засунувши ніс прямо у відкритий рот Сергія.

- Я мушу викликати поліцію – наче вибачаючись промовив лікар – Ймовірно, отруєння.

Сенс сказаного довго, секунд п’ятнадцять пробивався до Віри. І лише під очікувальним поглядом медика вона змусила себе відреагувати.

- Як це? Я не розумію…

Але той вже розмовляв по телефону.

Незабаром в кухні стало тісно. Метушились люди в формі і костюмах. Фотографували, записували, знімали відбитки пальців. Вірі запропонували перейти в спальню, і нікуди не виходити. Прохання «не виходити» було більше схоже на наказ. Чи може здалось?

В спальні Віра присіла на край пуфика, наче на вокзалі, готова щомиті вскочити, коли оголосять її рейс. Перед нею косметичний столик з круглим дзеркалом. В дзеркалі зіниці пурхають безупинно, як ті дві зелені мухи.

«Отруїли. Сергія хтось отруїв»

Щоб не втратити зв'язок з реальністю руки зашарила стільницею, в пошуках чогось матеріального. Натрапила на гумову грушу від флакончику з парфумами. Судомно натиснула раз, другий, третій. Ароматні хмаринки осідали на дзеркалі мутними плямами. Відображення поплило, змішуючи реальність зі спогадами.

- Віра, мені потрібне розлучення – каже Сергій, ледь переступивши поріг квартири – Я тобі зрадив із Свєткою. Я йду від тебе.

Свєтка – продавщиця із ветеринарної аптеки Сергія, кирпата та з крупними круглими формами.

- А, хрін, вам – дуля завмерла в сантиметрі від правого ока Сергія.

Бути рішучою і принциповою Віра може лише в одному випадку.

- Дітям потрібен батько! Влаштовуйте свої трахомудії, де хочете, і як хочете, але так, щоб діти нічого, ніколи, ти чуєш? Ніколи і нічого не дізнались!

У відчинені двері хтось коротко стукнув. Тук.

- Віра Ігорівна, я слідчий Шумейко Артур Миколайович – зайшов молодий чоловік вище середнього, міцної статури, з залисинами, одягнутий в штани зі стрілками і випрасувану свіжу сорочку – Шо це у вас тут за газова камера?

Віра випустила з рук гумову грушу. Витерла серветкою дзеркало, з якого на неї зосереджено дивились очі, з потеклою тушшю.

 - Я знаю, хто отруїв мого чоловіка.

Артур Миколайович присів на постіль, достав із теки бланк протоколу і ручку.

- У Сергія є… чи була, не знаю, як тепер правильно, коханка. Свєтка з нашої, тобто з його ветаптеки. Вона хотіла, щоб Серьожа пішов від мене. Ну від нас з дітьми, до неї. Я звісно була проти. От вона й приревнувала.

- Не доставайся ж ти нікому? Угу. А ви сьогодні зі своїм чоловіком вечеряли?

- Я взагалі ніколи не вечеряю – Віра затягла тугіше поясок халата.

- А хто готував вечерю? Котлетки ви смажили?

- Ну а хто? Я.

- Схоже, що саме цими котлетами і отруївся ваш чоловік.

- Як? Котлети отруєні?

Котлети готувала Віра сама. Прибігла з роботи, дорогою купила напівфабрикати.

- Сергію, приготую котлетки на вечерю. Будеш?

- Ее-ем, та чогось не хочеться.

- Впевнений? А то я напівфабрикатів купила, хотіла приготувати як ти любиш.

Віра любила готувати. А котлети в неї виходили особливо смачні, бо вона їх спочатку смажила, потім тушила з морквою, цибулею та картоплею. Добавляла італійські трави та копчену паприку і котлети ставали дуже ароматними і пишними.

- Ааа, напівфабрикати, ще й як я люблю. Ну, вмовила, буду.

Поставила на плитку сковорідку, щоб та розігрівалась, почала чистити цибулю. Пригадала, що в холодильнику з минулого тижня лежить фарш. Вирішила не розпаковувати поки напівфабрикати, а приготувати котлети з готового фаршу.

- Це я отруїла чоловіка.

- Так-так – слідчий почав заповнювати бланк протоколу.

- Фарш в мене зберігався в холодильнику більше тижня. Не морозилці, а просто в холодильнику. Мабуть, зіпсувався. Мені ще запах такий дивний видався. Довелось спецій добавляти.

- Віра як-там вас, Ігорівна, які спеції? Щурячу отруту? В котлетах була отрута, ймовірно щуряча. Ударна доза.

- Щуряча отрута – Віра дістала телефон, відкрила галерею з фото. Знайшла потрібну картинку показала слідчому – Така?

На екрані синя упаковка. В центрі червоний круг, з перекресленим щуром, щось написано ієрогліфами. В лівому кутку череп і кості.

- Не знаю. Може й такий. Вам, гадаю, видніше.

- Чоловік заказав в інтернеті, Сказав, що у них в магазині щури з’явились. Всі мішки з кормами погризли. Ну я і клацнула на телефон, для подруги, у неї на дачі постійно проблеми зі щурами.

- Скажіть ще, що чоловік сам собі добавив отруту  - гмикнув слідчий – А мені треба лиш перекваліфікувати справу в самогубство.

- Виходить, що так і є. Ну приблизно.

- Ви що, знущаєтесь?

- Фарш цей чоловік сам приготував. Прийшов зі шматком м’яса – Віра вирішила не реагувати на запитання слідчого – сказав, що порвав із Свєткою і це треба відмітити. Почав робити фарш. Обіцяв, приготувати пельмені за особливим рецептом. Сказав, що кращих пельменів я в житті не коштувала. А коли приготував фарш, з’ясувалось що в домі нема муки. Відклали фарш в холодильник і до сьогоднішнього дня забули про нього.

Віра подивилась розширеними очима на слідчого:

- Це що ж виходить? Він мене отруїти хотів? Як же це так?

- Та не знаю я! – слідчий в розпачі зім’яв недописаний протокол. Озирнувся, не знайшов куди викинути і сунув в карман. Підскочив, вийшов з кімнати. Та наступної миті знов зайшов.

- У мене роботи, вище криши! Тут ви зі своїми котлетками – ковтнув якесь лайливе слово.

Подумав, додав:

- З іншого боку, самогубство, то й самогубство.

Дістав новий бланк протоколу.

Віра зосереджено пригадувала кожне своє слово, розуміла, що доведеться все повторити. Та наче все виходить цілком складним і логічним. Повідомлення про розлучення Свєтці відправила з його телефону, потім довго пояснювала, що психанула, вибачалась. В інтернеті за отруту розрахувалась з карточки Сергія, в магазині камери зафіксували, що м’ясо купляв знову ж таки Сергій. А те що на її прохання, то про це вже ніхто не дізнається.

Правильно сказав слідчий: "Не діставайся, ти нікому".

Сергій вийшов з магазину і звично натиснув кнопку розблокування центрального замка свого автомобіля. Не почувши звичного подвійного клацання, натиснув ще раз. Знов нічого. Озирнувся. Машини на стоянці не було.

Викрали? Випустив пакет з продуктами на землю, зашарив по кишеням в пошуку телефону. Знайшов. Втупився на екран. А куди, власне телефонувати? Поліція заяву не прийме, бо за документами, автомобілем «Жигулі 2106» володіє інша людина, яка два роки тому померла. Сергій купив його під чесне слово, вирішив паперову біганину відкласти на потім. А це – потім, все ніяк не наступало. А після смерті власника переоформить машину стало взагалі занадто складно. Отак і їздив.

Засунув телефон в кишеню. Знову пішов в магазин. Купив літрову пляшку горілки і пива. Лєнка скаже, тобі аби привід, та пофіг.

Додому йшов через парк, де через карантин і зачинених кафе–барів, на кожній лавці юрмилась компанія.

 – Сергію? Ха, які люди! Двигай до нас – в одній компанії хлопець в футболці з написом «BOSS», махав рукою, запрошуючи – А я дивлюсь, ти не ти. А шо це ти так кепсько виглядаєш? Так не піде, треба швидко підняти тобі настрій. Налийте моєму товаришу, швидше.

Колишній однокласник та друг Сергія, був уже сильно напідпитку, і тому у говіркого від природи Сані, рот взагалі не закривався.

– З тобою випити стало взагалі нереально. То працюєш, то за кермом. Лєнка зовсім не жаліє тебе. А тут дивлюсь і дивуюсь, Серьога чеше на своїх двох…

Сергій тим часом доставав з пакета під схвальні «о, наш чоловік» та «ух ти, оце діло» горілку та пиво. Крім Сані півкільцем стояли ще троє, серед яких виділявся найвищий з широкими плечами, огрядний чоловік років тридцяти – «Костян». Лавка була турботливо вистелена брезентом, з горілкою на денці та залишками закуски.

Чокнулися, випили. Сергій взяв кілечко маринованого огірочка, понюхав і жестом попросив Саню повторити.

– Не швиди, так швидко. Куди нам поспішати? – протягнув Саня, та все ж наповним пластиковий стакан Сергія – Правду кажучи, тобі ще сьогодні Лєнку задовільнити треба. А там, і лицем повеселішаєш. Згоден?

Сергій, не чекаючи інших випив, закинув в рот огірок і сказав:

– В мене машину викрали. Щойно, біля магазину. Виходжу, а її вже нема.

– Наливай – сказав Сані Костя і щоб підбадьорить Сергія, поплескав того по плечу.

Сергій чомусь відразу відчув до цього здорованя симпатію. Почув лиш одне слово, і відчув: душевний чоловік. Колись, ще в школі, він так само відчув симпатію до Сані. Щоправда, того хотілось захищати, а біля Кості, навпаки сам відчув себе спокійним і в небезпеці.

З Саней вони тоді всю школу дружили, і досі підтримували стосунки. Ніхто не міг зрозуміти, що їх пов’язує. Сергій ріс без батька, в бідноті, вчився погано, ПТУ, армія, шабашки. Саня ж з повноцінної забезпеченої родини стоматологів, майже відмінник, інститут, власник консалтингової фірми.

– Так, а що поліція? Що кажуть? – запитав Саня.

– Не варіант – коротко відповів Сергій, і краєм ока помітив, що Костя схвально смикнув підборіддям.

– Іномарка? – запитав Костя

– Та де там – Сергія наче прорвало – Жигулі, шістка, я ж її сам перебрав, кожен гвинтик своїми руками закрутив! Знаю всю внутрянку, електрику. Сам прошпаклював, перефарбував, центральний замок встановив. Там жодної подряпини, мотор шепоче, а тут раптом – задихнувся, видихнув – капець уроди.

– Все сам? – з повагою в голосі запитав Костя

– Так в нього ж руки з чистого золота дев’ятсот дев’яносто дев’ятої проби – Саня більше не міг мовчати – він с п’ятого класу всім вєліки ремонтував, в сьомому мобіли прошивав, а в дев’ятому вже на СТО батрачив замість уроків…

Сергій подумав, що йому пощастило з класом. Взяти для прикладу того ж Саню. У нього своя фірма, він там крутий бос, а носа не задирає, спокійно п’є з іншими мужиками, ще й його, Сергія – невдаху хвалить. А Лєнка? Краща дівчина в класі! І що вона в ньому, в самому звичайному хлопцю Сергію знайшла? Та як поцілувала його в п’ятому класі, так ось уже й майже п’ятнадцять років разом.

– Там кум охоронцем – Костя перебив Саню на півслові – Ходімо.

Сергій дивився на здорованя і не міг зрозуміти, куди його запрошують. Костя подивився на Саню, той пояснив:

– У Костяна в магазині кум працює. Може показати відеозапис, раптом впізнаєш кого.

– Підеш з нами? – спросив Сергій Саню.

Костя на вигляд був добрий чоловік, та все ж богатир. До того ж і знайомі вони лиш кількадесят хвилин. Тай й перекладач інколи не завадить цьому мовчуну.

В тісному кабінеті охоронця, господар – Ігор та три гостя, в черговий раз проглядали півтора хвилинний момент. Де–хто в дощовику, в капюшоні з розкритими відворотами підходить до машини. Фари привітно мигають двічі, чоловік сідає, заводить і їде.

– Якщо використовують приймач – сказав Ігор – так ми називали систему по перехопленню і відтворенню сигналу антиугонки, коли я ще в органах працював, то діють здалеку. Раптом щось не так. Цей чолов’яга працює впевнено, нахально.

– Ключ? – запитав Костя

Сергій показав

– Другий

– Згубив

– Як казала наша вчителька, Марія Петрівна, краще б ти голову свою згубив. А раз згубив, міняй замки. Дитячий садок, чесслово – Саня вже не міг мовчати.

– Коли? – запитав Костя ігноруючи повчання Сані

– Та місяця два вже минуло. А точно, в лютому, дев’ятнадцятого. У нас саме зустріч однокласників була. Пам’ятаєш Сань?

– Пити треба менше – буркнув той у відповідь.

– Так ось же той ключ – сказав Костя і наступної миті вдарив кулаком знизу вгору Саню. Удар був без замаху, проте Саня налетів на стіну, приклався потилицею і сповз на підлогу.

Доки всі завмерли, Костя підійшов до Сані:

– Показуй – і замахнувся кулаком.

Саня дістав з карману ключ, точнісінько такий як у Сергія.

– Пєро в бочину, треба такій гниді – забрав Костя ключ і віддав Сергію.

– Та ні, не гнида я. По приколу, просто. Завтра все повернув би. Підколов по дружбі – Саня прикладав руки до грудей, а погляд метався між Костею і Сергієм не знаючи на кому зупинитись.

– Приколіст недороблений – сказав Сергій і запитав Костю – Як здогадався?

– Я сказав, ось ключ, а цей – кивнув на Саню – смикнувся до кишені.

– А як ти взагалі, дійшов що це може бути він? – вирішив уточнити Ігор.

– Коли цей підійшов – Костя уникав необхідності якось називати Саню – ми випивали, а він такий, що ж це бутерброди у вас на брудних дошках, і підстелив щось. На відео, крадій в дощовику.

– І ти відразу зрозумів, що це він?

– Коли Сергій підійшов, Саня лиш одну стопку випив, а придурюватись почав на весь літр.

– Ти прямо, Еркюль мать його Пуаро – Саня зрозумів, що його бити більше не будуть і знову став багатослівним – кажу ж прикол, підколов я старого другана. А ти відразу в морду, громила. Я ж не по злобі, а сміху для.

– Заздриш ти йому. Тому і западло влаштував.

– Кому? Мені? – Сергій набрав повітря в легені – мені, ніщеброду на жигулях, Саня – мажор заздрить? Це ти загнув, ха! Чому тут можна заздрити?

– От же дибіл! Ні бабок, ні ума! Що тільки вона в тобі знайшла? – застогнав Саня

Сяяло лагідне літнє сонечко, горобці цвірінькали без зупину, зомбі сновигали по занедбаному будинку. Марат ховався від них на горищі. Він розумів, що знайти люк на стелі це питання кількох хвилин. Потім вони піднімуться до нього. Треба сховатись краще.

За правилами гри зомбі вважаються загиблими коли петарда підривається не далі ніж за два метри. Ідеальним, вирішив Марат, буде момент, коли двоє вже піднімуться, а останній – третій лиш покаже голову. В цей момент з’явиться можливість знищити всіх трьох однією – останньою петардою. Марат ліг за горизонтальною тумбою цегляного димаря, яку бабуся чомусь називає «бичок».

Іван заліз на горище першим і не чекаючи інших качаюсь з боку на бік, поплівся перевіряти темні кутки. Зрозуміло, що план Марата провалився. Треба швидко його міняти. Не здаватись же останньому з живих людей на землі!

Роздивився і помітив, що кілька цеглин димаря провалилися. Поліз всередину, намагаючись не шуміти. Коли в діру пройшли плечі, надія на спасіння зміцнилась. Він знав, що у чоловіка, хай і третьокласника саме плечі – найширша частина тіла. Проскочивши, майже безшумно, він лежав в тісній горловині обличчям догори і намагався робити невеличкі вдихи, щоб не чхнути від сажі, що клубилась.

Прямо над головою виднілось чисте небо – перекреслене прямокутниками. Це скоби вмонтовані в димар, для лазанья. Те що треба! Він підтягнувся на першій скобі, схопився за другу та через хвилину голова вже стирчала над димарем.

Коли хмара із сажі осіла, Марат зробив глибокий вдих і відкрив очі.

І відразу ж закрив, бо побачив пляж. Реальний морський пляж, точно такий як на фотографії із Дубаї, де взимку відпочивали батьки. Його тоді не взяли, через позитивний тест на коронавірус.

- Якщо Марат не їде, залишаємось дома всі! – сказала мама.

- Та ну ма! Що я там не бачив. Не сильно й хотілось, та й взагалі не прикро ні разу – відповів тоді Марат. Та було прикро, й хотілось дуже. Так дуже, що пісок, море і пальми снились щоночі. І зараз ще сняться, та вже не так часто.

Дуже повільно відкрив одне око. Пляж не зник. Знову сон? Ні – стукнувся об скобу – болить коліно. Обережно виліз із труби димаря, яка ззовні виявилась півметровим пальмовим пеньком. Дуже уважно, щоб нічого не зруйнувати, раптом з’ясується, що тут все із, скажімо картону, зробив крок до моря. Зупинився, вирішив показати це диво Івану. Друг жеж. А ще вдвох якось воно веселіше.

Коли він спустився в горище, там вже нікого не було. В хаті теж нікого, вийшов у двір. Там теж нікого, а сонце вже сіло, і спустились сутінки. Здавалось пробув там хвилин п’ять, а вже вечір. Ну що ж, то ді завтра з самого ранку треба брати Івана і бігти на пляж.

Наступного ранку Марат так і зробив. Правда, щоб бабуся не бурчала випив кружку молока з хлібом.

- Пий внучок. Це не те, що в місті, у нас все свіжіше і здоровіше.

- Ага, ба. Я до Івана!

Іван звісно не повірив, але від такої розваги, як полазити в димарі покинутого будинку відмовитись не зміг.

З’ясувалось, що плечі Івана ширше і довелось видовбати із діри ще кілька цеглин. Але коли вони вибрались із димаря, Марат з гордістю за свою знахідку дивився на остовпілого Івана, який знімав свої окуляри, тер очі, одягав і поблимавши, знов знімав їх. 

- Фігась – сказав Іван

- Та годі! Ходімо поплаваємо – Марат роздягнувся на березі і стрибнув в море

Поки Марат плескався, Іван весь цей час стояв наче, притулившись до чогось і задумливо крутив головою.

Вволю наплававшись підбіг Марат

- Чого не плаваєш? Треба скоріше, бо тут час якось занадто швидко біжить.

- Дурний? Скажи ще спасибі, що людей не було, коли ти як та вужака по бруківці звивався, а то б тебе констебль швиденько пов’язав.

- Сам ти… Який ще констебль, що ти несеш? Зовсім зі своїми книжками тю-тю – Марат покрутив долоню біля скроні – Ходімо кажу, бо там вже ніч на дворі.

Коли вийшли на вулицю, в небі вже з’явились перші зірочки.

- Ходімо, бо влетить нам. І чому на морі обов’язково має бути саме констебль? – запитав Марат, приховуючи образу.

- Море? Ми ж на Бейкер-Стрит були. Я завжди мріяв, а тут раптом, ось воно, зовсім поруч.

- Стій – сказав Март, але Іван вже й так зупинився бо вткнувся носом другу в спину – Отже кожен бачив те, що хотів більш за все! Цікаво-о-о.

Домовились, що наступного дня Марат візьме з собою смартфон, не дивлячись на батькову заборону виносити його з дому. Там і годинник – для фіксування часу, і фотоапарат, щоб показати один одному побачене.

- Ба, я до Івана – крикнув наступного ранку Марат розмахуючи футболкою, в яку укутав телефон.

- Глянь на календар – на стіні, поруч з іконами, висів відривний календар, але бабуся не відривали аркуші, а лиш загинала і стягувала їх гумкою, останні більш ніж тридцять років.

- Тринадцяте!

- Завтра субота, батьки приїдуть – як бабуся розуміла який буде день тижня по календарю за 1988 рік, Марат не розумів – тож не довго сьогодні. І будь ласка, досить вже підробляти сажотрусом.

З’ясувалось, що телефон не працює за межами димаря. Варто опустити його в трубу, хай і зовсім трішечки, показує час, камера вмикається. А щойно краєчок винирне з труби, і екран наче сніжинками вкривається, які відразу розтають і пливуть.

Але Марат через невдачу з телефоном, не засмутився, а з розгону пірнув в море. Винирнув і побачив, як Іван розглядає, торкається, гладить, буцає і майже на смак пробує щось, що тільки він бачить. Згадав, що обіцяв сьогодні прийти раніше, пришвидшив друга.

- Іван, час.

Коли спустились на горище, знизу, в домі було щось чути. Тихенько підібравшись до люка, глянули донизу. Там відбувалось, щось незрозуміле. Кілька скрючених старих бабів, стояли над чорним лакованим столом (звідки він з’явився?), і лупили по ньому сучковими палицями.

Удари по столу, притупування ногами і тихенько бурмотіння заколисували. Марат відчув, як повіки обважніли, очі закрились, голова, а за ній і тіло стало повільно провалюватись в люк.

І тут Іван чихнув...

Читати другу частину

Тихим вересневим вечором вздовж Дніпра тихою ходою йшла молода пара. На темношкірому обличчі хлопця з блакитними очима була помітна нерішучість. Він про щось хотів сказати, та не знав як розпочати розмову.

Дівчина теж була задумлива, та ледь підігнуті догори кутики губ підказували, що її думки більш приємні. Вона насолоджується вечірньою прохолодою, їй приємно триматись за міцну руку хлопця, вона смакує своє майбутнє.

- Оксано я мушу дещо розповісти. Та… думаю, що тебе це не порадує, але…

- Невже ти там в своєму підсвідомому житті вже одружився? – дівчина ще була під впливом приємних почуттів, і не відчула тривоги в голосі хлопця – а по міжреальновіртуальним законам не можна мати дружину в кожному порту, тобто стані?

- Оксана – Ігор теж посміхнувся, - мені запропонували роботу, та перш ніж погодитись, я хочу порадитись з тобою

- О! Це мені подобається, правильно. Зі мною треба радитись завжди. Правда тут все просто, ти мені скажи яка зарплатня і все стане зрозуміло.

Ігор зупинився, взяв Оксану за лікті, повернув до себе обличчям:

- Розумієш, робота дуже хороша, корисна, потрібна. Більш того я наче для неї і існую. Вибач, що не кажу всього, та якщо я погоджусь, то в мене будуть довготривалі відрядження, нічні виклики, мало вільного часу. Я не зможу приділяти тобі достатньо уваги, не стану гарним батьком наших дітей. І при цьому всьому я б не хотів втрачати такої можливості.

- Розумію – відповіла Оксана опустивши очі.

- Але тебе втрачати я боюсь більше. Тож, я відмовлюсь. Тим більше, що й зарплатня там не така вже й добра – Ігор вирішив закінчити розмову жартом

- Ні! – дівчина підняла погляд і рішуче вп’ялась в очі Ігоря – Подружжя може бути повноцінним, коли щасливи обоє. Ти не будеш в захваті, біля моєї спідниці. Я коли тебе вперше побачила, ти лежав в лікарняному ліжку, під апаратурою, недвижний, не здатний навіть дихати самостійно. Попри це я зрозуміла, що в тебе ще все попереду. Біля тебе відчувається аура чоловіка дійства. Великого і важливого дійства, від якого залежать людські долі. Тож іди і роби те що, мусиш!

- Але ж ти…