Занурюючись в роздуми, у себе,
Шукаючи пояснення подій,
Знов постає невимовна потреба:
Без слів не можна описати дій.

Слова будують розуміння,
Із них складається буття,
Без слів не буде досвіду і вміння,
Вони потрібні для нормального життя.

Словами можна пояснити
Образу, злість, ненависть, сміх.
Слова потрібні нам, щоб зрозуміти:
Чому? Навіщо? Для одного чи для всіх?

Вони потрібні нам як хліб,
Без них стосунків не існує,
Слова допомогли й мені б,
Бо мовчки час усе лише марнує.

Прошу, не треба нам мовчати,
Не треба мучитись в собі,
Словами вчимося прощати,
Слова дадуть мир іншим і тобі.

На белом облаке
Унесусь в бескрайнюю даль,
На белом облаке
Разгоню туманную печаль.

На белом облаке
Ворвусь в Твое присутствие,
На белом облаке
Найду у Тебя сочувствие.

На белом облаке
Унесусь от земных раздоров,
На белом облаке
Сбегу от ненужных споров.

На белом облаке
Хочу научиться смиренью,
На белом облаке
Найду любовь и почтенье.

На белом облаке
От сердца Тебя буду славить,
За белым облаком
Хочу всё плохое оставить.

Що означає вірити?
Це як прийти на потяг, на зупинку,
І знати, що у певний час
Прийде він й забере тебе в рідну сторінку.

Що означає вірити?
Це як в нічні і зоряні часи
Дивитися у небо й знати,
Що вранці сонце зійде знов з-за полоси.

Що означає вірити?
Це як чекаючи гостей
Приготувати і причепуритись,
А в певний час почути дзвоник у дверей.

Що означає вірити?
Це як у потязі в підземці
Чекати станцію свою
І знати, що тут завжди відкривають дверці.

Що означає вірити?
Це часом тяжко пояснити,
Але усі ми робим це щомиті,
Ми віримо, що зможемо задумане здійснити.

Що означає вірити?
Це бачити того, чого не видно,
Це чути те, чого тобі не кажуть,
Це знати Бога, Котрий все тобі підкаже.

Дождь заливает улицы,
Роняя капли в душу,
И небо грозно хмурится,
Аж окунулось сердце в лужу.

И словно капелька холодного дождя,
Сползая по залитому стеклу,
Душа размокла, места не найдя,
И стала лужей возле тротуара на углу.

Дождь, ветер, грязь и снова лужа,
Промокли от воды мозги,
Кому-то может дождь и нужен,
Ну, а по мне, он только для тоски.

Ти посміхнешся – я зрадію,
Ти обернешся – я піду,
Ти міркуватимеш – а я помрію,
Ти запитаєш – а я душу відведу.

Ти глянеш – я без слів почую,
Ти говоритимеш – я зупинюсь,
Ти засумуєш – я відчую,
Ти здогадаєшся – я посміхнусь.

Что делать, чтобы быть счастливым?
Как обрести и мир, и радость, и покой?
Что сделать, чтобы быть душой красивым,
Чтобы другим хотелось быть с тобой?

Для этого почаще улыбайся людям,
Для этого не думай много о себе,
Для этого не будь подобен судьям,
Для этого склоняйся за других в мольбе.

И если хочешь быть счастливым, будь им,
Ведь жизнь мгновенье, долго ты не жди.
Попробуй отдавать тепло другим ты людям,
И счастье будет у тебя всегда лишь впереди.

Густая дымка улицы покрыла, Сверкают бледно вдалеке огни, На тротуаре словно клубы дыма, А в воздухе лишь капельки одни.

Ты хочешь голову поднять, увидеть небо,

А там скопленья легенькой муки, Они порхают, растворяясь где-то, А может, оседают на ладонь твоей руки. И что это за дивное явленье? Ведь это только лишь туман… Но от него душа в завороженьи, И город словно начал верить снам. Вуально, сказочно, легко, Красиво, нежно, леденяще, Вокруг немного сыро, а в душе тепло, И от тумана даже сердце стало мягче.

Дві сторони медалі,
Тут на одній – це наче ти,
Там – ніби у туманній далині.

Як крихти зі стола,
В них сиплеться моє життя,
Я наче є, а наче мене і нема.

Що коїться зі мною?
Заплуталися всі думки,
Ти наче тут, але я наче не з тобою.

Блукаючи у задзеркаллі власного життя,
Боюся загубитися у ньому…
Шукаю сенсу власного буття:
Навіщо? Де? Коли? І в чому?

Ось відкриваються широкі двері,
І бачу безліч різних тут дзеркал,
Велика зала, сліпить світ зі стелі,
І Хтось у центрі на мене чекав.

Підходимо до дзеркала одного,
Я в ньому бачу тінь дитячих літ…
Хіба можливо нам позбутися від того,
Що з малечку залите в нас неначе моноліт?

А ось наступне, в ньому світиться навчання:
Школяр і учень, потім і студент.
Враз в голові почались міркування:
На чому ж я зробила у своїм житті акцент?

А ось тут дзеркало – моя робота:
Всі прагнення, амбіції, мета.
Невже лише у цьому є моя турбота,
Невже в рутині цій біжать мої літа?

А ще тут дзеркало моїх безкрайніх мрій,
Тут дзеркало буденних і стрімких подій,
Ось дзеркало, де бачу я своїх найкращих друзів,
На них так схожа я, але ж так бути мусить?

Ще дзеркала стоять культури, звичок,
Віршів, пісень, побачених художніх стрічок,
Моїх образ, депресій, радощів і каяття,
Та щось не те все…, в них відбиваюсь лише я.

Де ж моє справжнє дзеркало, де я?
Чому відбиток всього залишається в мені?
Яким же має бути дзеркало мого життя,
Щоб бачити себе, а не коряві дзеркала одні?...

І Той у центрі мені одне дзеркало відкрив,
У ньому я побачила Христа…
«На Нього маєш бути схожа», - Той тихо говорив, -
«Щоб відбивалися у Ньому всі твої літа».

То ж заблукавши в задзеркаллі власного життя,
Шукайте дзеркало Христа, де відображення Його,
Бо лиш у Ньому кожен знайде своє справжнє «я»,
І лише Бог розіб'є зайві дзеркала минулого життя твого.

Темрява, тиша, ніч стоїть… Лише в очах немає сну. Чому душа моя болить? І лиш пущу гірку сльозу… Дві долі, сплетені в єдине: Ти прикладом мені була. Терплячи і чекаючи години, Ти мої мрії прожила… Як би змогла я долю повторити І мати часточку твого, Щоб до кінця свій вік прожити, Любити й люблячою бути для свого.

І бачити той блиск в очах,

Дитячий дотик незрадливий, І бути справжньою, не на словах, Щоб дім мій також був щасливий.