Радянська історія (англ. The Soviet Story) — латвійський документальний фільм про історичні події у Радянському Союзі перед початком Другої світової війни. Автори фільму зосередилися на злочинах радянського режиму і співпрацю СРСР з нацистською Німеччиною і намагаються довести за допомогою документальних кадрів схожість обидвох режимів. Декілька провідних істориків, політиків виступали в якості експертів у фільмі. Стрічка отримала, як схвальну так і критичну реакцію експертів, але викликала значне невдоволення та критику з боку Росії. Фільм був спонсорований Європейським парламентом, вийшов англійською мовою і розрахований переважно на західного глядача.

Фільм на YouTube

Українці «завдячують» ніколаю іі терором проти них на окупованій у 1914–1915 роках Галичині «Український тиждень»

Неподалік столичного мікрорайону Теремки на трасі Київ – Одеса нещодавно з’явився великий стенд із зображенням царя Ніколая ІІ й написом: «Прости нас, Государь, заблудших чад своих…» Кажуть, торік такий самий було помічено на трасі під Харковом. Мабуть, ішлося про зондування політичного ґрунту: чи пройде… Вдалось. І тепер, вочевидь, пошесть покотиться цілою Україною. Громадяни незалежної держави раптом стали «заблудшими чадами» монарха Російської імперії.

1654 року українські козаки в Переяславі миттю перетворилися на холопів, коли московський боярин Бутурлін відмовився їм скласти присягу від імені царя, популярно пояснивши, що «государ, самодержець всеросійський, холопам своїм не присягає». Вільні люди, які будували свої відносини з Варшавою на засадах римського права і звикли почуватися рівними юридичними суб’єктами з другою стороною угод, опинилися в зовсім іншій цивілізації. Здається, сьогодні виникає реальна небезпека знову туди втрапити.

Імператор Ніколай ІІ віднедавна став святим Російської православної церкви. Але до чого тут Україна? Ніколай ІІ, як і австрійський Франц Йозеф, як і польські королі, ні до чого зобов’язувати українців не може, і прищеплювати їм комплекс провини перед «авґустєйшим» можна, лише вважаючи їх не суверенним народом, а етнобіомасою російської нації. А тверезі оцінки особистості й діяльності Ніколая Алєксандровіча Романова ніяк не можуть бути компліментарними.

Свого часу Алєксандр Пушкін надзвичайно критично характеризував імператора Алєксандра Павловіча Романова:

Властитель слабый и лукавый,
Плешивый щеголь, враг труда,
Нечаянно пригретый славой
Над нами властвовал тогда.

Але порівняно з Ніколаєм ІІ Алєксандр І є визначним російським політиком і державним діячем. Він переможець Бонапарта, в його активі – похід царської армії в Європу, участь у Віденському конгресі, де він був серед головних дієвих осіб.

А Ніколай ІІ? Провокатор двох революцій та кривавих розправ («столипінські галстуки» й «столипінські вагони»), за його правління імперією прокотилися хвилі звірячих єврейських погромів (цар не перешкоджав бурхливій діяльності «чорної сотні»). Водночас українці завдячують цій особі терором проти них на окупованій у 1914–1915 роках Галичині. Там палали книгарні, закривалися «Просвіти» й українські школи, а діячів національної інтелігенції відправляли на заслання.

Таке варварство спонукало відомого науковця й політика Павла Мілюкова з трибуни Державної думи засудити дії царської адміністрації: «Ви відштовхнули від нас рідний нам український народ і затьмарили світлий образ великої визвольної війни». Крім того, Ніколай ІІ розпочав дві бойові кампанії і обидві програв. Японську війну посилено провокувало коло найвищих урядовців та спритних ділків Російської імперії на чолі із сановником Бєзобразовим, їхньою збірною назвою була «бєзобразовська кліка». Вони марили новими територіальними загарбаннями на Далекому Сході, зокрема приєднанням земель Кореї та Маньчжурії, для яких уже було готове ім’я – «Жовторосія».

Усе починалося дуже бадьоро: пресу переповнювали малюнки, на яких російський велетень Ваня, не напружуючись, нищив зграї японських дрібних «макак». Громадська думка була майже одностайна: «Шапками закидаємо!» А закінчилося знаменитим сумним вальсом військового музиканта Шатрова:

Тихо вокруг, ветер туман унес,
На сопки Маньчжурии легла тишина
И русских не слышно слез…

Цікаво, що сучасні імперські неопатріоти Росії (скорочено неопати) доводять, ніби вона Японію майже здолала, але за п’ять хвилин до перемоги зрадницького удару в спину імперії завдала рідна ж таки ліберальна інтелігенція (лідерами якої, на думку неопатів, виявилися… радикальні марксисти Троцький і Лєнін). Це карикатурно нагадує пояснення відомого Адольфа Алоїзовича щодо поразки Німеччини в Першій світовій, тільки там ліберальна інтелігенція була чисто єврейською…

Вплутавши свою імперію в цю війну, Ніколай ІІ, переобтяжений фінансовими боргами перед Францією та Бельгією, на вимогу союзників у перші ж дні бойових дій розпочав наступ у Східній Пруссії, де загинув цвіт російського війська – кадрові армії генералів Самсонова й Ренненкампфа. А ніжна дружба зі старцем Ґріґорієм (Распутіним) – то вже окрема історія…

Чому в добу після перебудови так гостро треба було канонізувати Ніколая ІІ? Відчуваючи ідеологічний вакуум, нова російська влада мусила спертися на православну церкву й здобути підтримку своєї діаспори у світі. Але ж те середовище було переважно антикомуністичним і орієнтувалося на білоемігрантську Російську зарубіжну православну церкву, сприймаючи Московський патріархат як більшовицький новороб. Ця діаспора була ласим шматком для Кремля й геополітичного курсу Владіміра Путіна, адже це тисячі заможних і впливових людей у Західній Європі, США, Канаді, Австралії, Бразилії та Аргентині. Це ж яка агентура впливу пропадає! Проте антикомунізм зарубіжних росіян був непохитним. Тож довелося Кремлю й РПЦ символічно в особі канонізованого імператора Ніколая ІІ об’єднати червону ідею з білою, сказати б, чекістів із білогвардійцями.

Таким чином, біла й червона ідеї тепер у РФ (на великодержавних засадах) опинилися разом, як відповідні смуги на державному триколорі. Тож немає більше перешкод (Російська зарубіжна православна церква за безпосередньої підтримки Владіміра Путіна підпорядкувалася Московському патріархату) для спільних зусиль у справі відновлення «каторжної імперії», як називав її Ґєорґій Фєдотов, російський філософ і православний священик.

Навіщо Партія регіонів так буквально виконує настанови кремлівських кураторів, абсолютно «не фільтруючи базару»? Втім, за Ющенка, коли громадськість зажадала втручання «патріотичного» глави держави під час встановлення пам’ятників Єкатєріні ІІ в Одесі та Севастополі, Віктор Андрійович відреагував суперполіткоректно: «У нас демократія». Про таку «демократію» і таку «свободу» ще 1949 року вельми влучно висловився Дмитро Донцов: «Свобода провідної еліти – з політики, з преси, з театру, з церкви – робити крамничку для інтересу кліки, не дбаючи про загал, ну і свобода – бо майже безкарність – для каналій продавати свою країну».

Плачі за Ніколаєм ІІ є відвертим знущанням із гідності й національної ідентичності українців, свідомо ворожим актом проти їхньої державності. Це робиться в контексті того ідеологічного наступу на нові незалежні країни, що є виявом геополітичних настанов «Русского міра». Це реінтеграція імперії у сфері духовності, що в комплексі з економічною навалою, енергетичним шантажем становить для нашої держави величезну загрозу. Посилює її й те, що ідеологія «Русского міра» є фактично доктриною керівної нині в Україні Партії регіонів. Найближчим часом напередодні 20-ї річниці державної незалежності треба очікувати різкого посилення ідеологічних атак на українську свідомість, спроб знецінити значення подій, що відбулися 24 серпня й 1 грудня 1991 року. Зокрема, буде використано мотиви «невдячності» Російській імперії та дому Романових, адже справді лейб-гвардії Волинський полк, сформований переважно з українців, брав найактивнішу участь у лютому 1917 року в поваленні царського самодержавства. Також педалюватимуть роль України в розпаді СРСР, у цій «найбільшій геополітичній катастрофі ХХ століття» (за Владіміром Путіним).

Якщо про ґорбачовський референдум березня 1991-го «про збереження СРСР як оновленої федерації» у російських та проросійських ЗМІ згадують багато й охоче, то про акти безпрецедентного єднання нації воліють забути, ба навіть змусити забути самих українців. Та оскільки дискредитувати це народне волевиявлення доволі складно, вважають за краще його тихенько ігнорувати.

«Русскій мір» – це дуже серйозний виклик українцям, насамперед духовно-інтелекту­альному прошаркові народу, бо ж насправді для нашої культури й ментальності він є антиукраїнським світом, де нам як нації та державі місця немає.

Ігор Лосєв

  30.03.2011р.Б. / Вшанування отамана Чорного Ворона в Холодному Яру 16 квітня 2011 р., в суботу, опівдні в селі Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області розпочнеться вшанування отамана Чорного Ворона, після чого в сільському клубі відбудеться демонстрація двосерійного документального фільму Романа Коваля і Олександра Домбровського "Юрій Горліс-Горський". Орієнтовно о 17.00 відбудуться вшанування селян, порубаних червоними кавалеристами післяжнивної пори 1920 року під селом Соснівкою Олександрівського району (тепер при трасі Київ - Знам'янка). Орієнтовно о 18.00 відбудеться покладання квітів до пам'ятника чорноліському отаманові Пилипові Хмарі в с. Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області. У неділю, 17 квітня, о 10.00 розпочнуться вшанування Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака та його осавула Юрія Горліса-Горського, автора документального роману "Холодний Яр". Збір о 10.00 в с. Мельники Чигиринського району Черкаської області. З Лівобережжя їхати через Черкаси - Медведівку або через Кременчук - Медведівку, із Правобережжя їхати через Київ - Обухів - Кагарлик - Смілу - Кам'янку - Грушківку, або через Знам'янку - Чигирин - Суботів - Новоселицю - Медведівку, або через Кіровоград - Олександрівку - Суботів - Медведівку. На головній вулиці села Мельники (Холодноярській) на повороті на вулицю братів Чучупаків буде виставлено пікет, який вказуватиме дорогу до могил Головного отамана Холодного Яру та закатованих козаків-холодноярців, де відбудеться панахида. Далі план такий: 10.15 - 11.15 - панахида на могилі Василя Чучупака та братській могилі холодноярців. 11.30 - 12.00 - покладання квітів до пам'ятника Героям Холодного Яру та до пам'ятника Юрію Горлісу-Горському (в центрі с. Мельники, біля школи). 12.15 - 13.15 - покладання квітів до меморіалу Холодноярським героям та меморіальний мітинг (околиця с. Мельники, 400 м праворуч від Креселецького лісництва) 13.30 - 14.30 - реконструкція бою холодноярців з більшовиками (400 м праворуч від місця проведення мітингу). 15.00 - 15.30 - освячення зброї на берегах Гайдамацького ставу (неподалік Мотриного монастиря, табличка Монастирський став). 15.45 - 16.30 - поминальний обід. 16.45 - 17.30 - екскурсія до дуба Максима Залізняка. 17.30 - від'їзд делегацій. Запрошуємо до участі членів Історичного клубу "Холодний Яр", молодіжних українських організацій, козацьких товариств, військово-історичних клубів, українських партій, журналістів, народних депутатів усіх рівнів, читачів "Незборимої нації", "Шляху перемоги", "Літературної України", всіх небайдужих.

Історичний клуб "Холодний Яр"

Бандерівець

Стереотипи та загальноприйнята думка – не переконливий аргумент для ведучого Олександра Тесленка. Речі, сумнівні з точки зору науки та формальної логіки, будуть викриті!

«Ми даємо відповіді, які можуть принести користь людям», — каже ведучий Олександр Тесленко. У кожній програмі присутні експерти. Вони не просто грають роль джерела інформації, це люди, які дуже добре знаються на своєму питанні і яким не все одно. Їм є що розповісти, їм хочеться розповісти, саме тому вони потрапляють до студії. Не стане виключенням і програма "Не може бути", присвячена проблемам відсутності в Україні закону про зброю — лише обґрунтовані аргументи. Цього разу експертом програми виступив Голова наглядової ради Української асоціації власників зброї Георгій Учайкін. Не пропустіть програму "Не може бути" на телеканалі К1, в неділю, 27 березня, об 11:50 та 22:30. Ви будете здивовані тим, наскільки реальна суть речей може відрізнятися від загальноприйнятої точки зору!

P.S. Фактично, це логічне продовження гучної програми «Скептик – Доступное оружие для народа», тільки рік потому.

http://www.youtube.com/watch?v=2N-qdm1V5ck&feature=player_detailpage

АВВЗУ

Формування громадської думки і ставлення громадян до зброї - одне з основних завдань в роботі  Асоціації Власників Вогнепальної Зброї України. Для вирішення цього питання ми систематично подаємо об'єктивну інформацію про зброю та її роль в побудові нормального суспільства. Іноді матеріали для публікацій готуємо ми, а іноді задіюємо матеріали доступні широкому колу громадян. У цьому випадку ми підемо другим шляхом, дуже хочеться ознайомити вас хоча б з деякими фрагментами книги Олександра Ніконова «Здравствуй оружие! Презумпция здравого смысла». Наполегливо рекомендуємо до прочитання всім небайдужим, як прихильникам так і супротивникам цивільної зброї.

«Здравствуй оружие! Презумпция здравого смысла»

Глупые куклоподобные женщины вкупе с женоподобными мужчинами социалистической ориентации полагают, будто оружие делает жизнь опаснее. Они думают, что кругом – психи. А кругом – нормальные люди. Такие же точно соседи, обыватели. Хороших людей больше, чем плохих. Да вы и сами это знаете! Ну, сколько преступников – допустим, убийц – вам встретится среди первых же ста встречных прохожих? Да ни одного! И из тысячи ни одного! Преступления совершают очень редкие люди. Преступников – подавляющее меньшинство. А большинство прохожих на улице – обычные граждане. Только сейчас, когда они видят, что кого-то убивают, они проходят мимо, потому что у них нет инструмента для помощи человеку, попавшему в беду. Невозможно забить гвоздь в стенку голыми руками – нужен молоток, инструмент. И для того, чтобы помочь жертве, которую убивают ногами два обдолбанных хулигана, тоже нужен инструмент. Потому что идти на обдолбанных с голыми руками – значит, становиться второй их жертвой. А вот идти на них с пистолетом – значит спасти первую еще недобитую ими жертву. Люди легко приходят на помощь друг другу, если им это ничего или почти ничего не стоит. Разве вы не ответите прохожему, который час? Не дадите девочке рубль, которого ей не хватает на мороженое?.. Не подскажете незнакомцу, как найти нужную улицу?.. Не подкинете перелетевший через забор мяч играющим в футбол пацанам? Вы это сделаете! И уж тем более поможете, если речь идет не о мелочи, а о чьей-то жизни. Если, конечно, сможете. А с пистолетом это сделать на много порядков проще, чем голыми руками, не так ли? С автоматическим пистолетом это получится автоматически. Чем больше оружия у хороших людей – тем спокойнее жизнь. А вот отсутствие оружия влияет на криминогенную обстановку весьма пагубно.

АВВЗУ

…У одній лапі у ведмедя молоток, а в іншій балалайка, що має символізувати працьовитість та незакомплексованість тварюки (с)ЛП Прикиньте, народ: цього року кожен народний об(іс)ранець коштуватиме нам більше 2 мільйонів гривень. Верховна Рада ухвалила власний кошторис у розмірі 980 млн. грн. І це, що не кажіть, перемога. Життя покращується невпинно і непереборно. Престиж крєпчає, мощьно возрастає процент жиров у маслі. Правда, є тут пара цікавих, але не зовсім логічних нюансів. Наприклад, минулого року народні обранці на себе витратили 875 млн. грн. Тобто у порівнянні з минулим роком апетити цих звіздоболів зросли на 105 млн. грн. Але оскільки наш уряд не визнає галопуючої інфляції, ми неминуче приходимо до думки, що цьогорічні витрати парламенту мали б бути більш-менш відповідними до минулорічних. Формальний вибір: або у парламенті сидять зажрані паразити, або в уряді сидять брехуни. Або і те, й інше. Йдемо далі. У бюджеті-2011 видатки на допомогу інвалідам скоротилися у порівнянні з попереднім роком з 8 до 5 млн. грн. Тобто один народний об(іс)ранець коштуватиме платникам податків майже стільки ж, скільки половина інвалідів усієї України. І це прекрасно. А скорочення витрат на допомогу інвалідам вкупі зі зростанням видатків на утримання парламенту свідчить не про те, що в країні поменшало інвалідів, а про те, що більшість їх перебралася до парламенту. Але, звісно, тільки інвалідів совісті і розумової праці. А ось іще одне красномовне порівняння. Буквально нещодавно Верховна Рада з барського плеча пожертвувала новонародженим українцям та їхнім батькам аж по 26 тис. грн. одноразової допомоги при народженні дитини. Простий підрахунок показує: знищити одного паразита депутатського типу – означає подарувати життя не менш як 80 немовлятам. Правда, це свято невимовної щедрості, влаштоване парламентаріями для своїх виборців – це свято за чужий рахунок. Оскільки підвищення це оплачуватимуть не вони зі своєї власної кишені, а ми. Наприклад, вже ні для кого не секрет, що газ, вкотре після підписання ніібацца вигідних Харківських угод з Росією, знову подорожчає. Так ось вам радісна новина: з 1 квітня на 15% відсотків подорожчає і електроенергія. Тобто що там вони нам подарували – те ж самі і відберуть, ще й із добрячим запасом.

Давайте прикинемо. Газ продовжує дорожчати, електроенергія теж, бензин від них не відстає… Що це означає? Правильно, черговий стрибок цін і розкручування маховика інфляції. Який треба компенсувати відповідним процентним ростом зарплат, пенсій і т.д. Що, власне, парламент і зробив – правда, лише для себе. Усі інші потерплять.

Володимир Йадороб

Мишача істерія «протестувальників» проти романа Василя Шкляра «Чорний Ворон» гідно продовжила традиції «фаллопошуку» в сучасній українській літературі. Спадкоємці Валуєва укотре оголосили світові: ніколи в Україні не буде нічого українського, і рівень української культури, вкарбований в усі телеканали країни образами співучого ректора і зоряного трансвестита, що косить під хохляндського месію, став державним еталоном «художності», порушувати який не дозволено нікому. Навіть письменникам. Точніше — особливо письменникам, бо не дай Боже, нація, яка вже розучилася читати, знову зануриться в вихолощений світ літератури. Здавалося б, прочитавши «Чорного Ворона», я мав би образитися двічі. Перший раз за національною ознакою, другий — за ознакою своєї приналежності до російської літератури. Більш того, я міг би зробити все, щоб письменник пом`якшив, нівелював найбільш різкі сторінки романа — адже, користуючись довірою автора, я читав роман ще в рукописі. Не приховаю, дискусія була, і я попереджав свій колегу, яку реакцію викличе його роман. Але Василь Шкляр був непохитний у своїй правоті, і я визнав, що, врешті-решт, будь-який твір ми зобов`язані судити за законами і силою таланту самого автора.  Що ж до граду звинувачень, то, по-перше, у мене виникла величезна підозра, що переважна більшість викривачів роман не читали і відповідно до радянської традиції гуртом крикнули: «Але засуджуємо»! А не читали вони тому що, по-перше, не знають мови, якою написаний роман, а по-друге, тому що вся їх, вибачте на слові, «ідеологія» стоїть на двох тезах: щоб суспільство забуло про існування «мови», якою можна створювати добротну літературу, а вже якщо не виходить заборонити писати українською книжки, то бити і топтати ногами все, що виходить за рамки хуторянства і жлобства.  Проте не залишає гірке відчуття, що у запалі суперечки ми «з водою виплеснули дитину». Я кажу про художню цінність роману, бо ніхто з критиків — навіть тих, хто прийняв роман на ура — не відзначив зворушливу сцену, рівної якій я не пригадую в українській літературі всього двадцятого сторіччя. Це сцена, коли герой з дружиною і дитиною, марно намагаючись знайти прихист у будинках переляканих єдинокровців, знаходять його у бідної єврейки Єви. Написана пером майстра, ця сцена постає для мене певним продовженням всіх біблейських суперечок, вирішенням багатьох тисячолітніх конфліктів, коли національне на мить зникає і людина залишається як у перші дні створення світу — абсолютно голою, а відчуття її спочатку прості і зрозумілі — доброта, любов, співчуття.  Безперечно, роман має яскраво виражений націоналістичний характер. Мабуть, це було головним надзавданням автора, який, розповідаючи історію повстанців Холодного Яру, наполегливо довбе в тім`я мільйонам етнічних українців, які й сьогодні, як за часів майже сторічної давності, в страху замкнули двері і вікна, намагаючись пережити непевні часи. Холодноярські повстанці могли вибрати життя, могли розчинитися в натовпі гречкосіїв, могли емігрувати і плодити по світах чималу діаспору, але вони вибрали смерть. Це історична правда. Вони знали, що їх тавруватимуть як зрадників, бандитів, тавруватимуть свої ж, у яких від українства залишилося лише коротке «-ко» насамкінці прізвища, але вони все ж таки вибрали смерть, бо знали: свобода не падає манною небесною з неба, за свободу треба битися. Альтернатива свободі — тільки рабство. Або смерть. І якщо бути вже дуже упередженим критиком романа в частині його історичної правди, то у нас є можливість подивитися на ті події двадцятих років не через сторінки радянських підручників (які сьогодні, злегка відредагувавши, продовжує тиражувати міністерство освіти), а вивчивши реальні документи, які автор і подає на сторінках свого твору. Так, історія залишила свідчення про те, що багато комісарів і чекістів мали єврейські прізвища, що більшовики із своїми імперськими ідеями дали фору багатьом російським імператорам, і саме тому загони Червоної гвардії вбивали і знищували все українське, не даючи розпастися улюбленому дітищу Петра — Російській імперії.  Врешті-решт, це право Шкляра вважати Чорного Ворона патріотом, а не бандитом. Як і право кожної нації вибирати своїх героїв. Нагадаю, що після Другої світової війни англійці чинили опір створенню незалежної держави Ізраїль. І тоді в повітря злетів готель «Кінг Девід» з англійськими офіцерами, топили кораблі, вбивали окупантів. З погляду англійців, майбутній прем`єр Ізраїлю Менахем Бегін як один з найбільш активних учасників опору був безсумнівним бандитом і терористом. Але чому ж в Ізраїлі його вважають патріотом, героєм? Та тому, що він боровся за свободу свого народу! Так чому ж в цьому праві відмовляють героям українського опору?  А хто ж у нас оголошує себе захисниками своїх народів, яких, на їх думку, образив автор?  Набір «захисників» вельми убогий. Завсідники телевізійних політтеатрів, які давно викликають роздратування у будь-якої мислячої людини, політологи «в цивільному», нікому не відомі «консультанти» і «знавці літератури». Особисто я, коли бачу серед цих панів дебелу шияку одного із захисників мого народу, постійно здригаюся і думаю: оцей суб`єкт і є привід для найближчого погрому! А що спільного у голови незрозумілого «русского блока» з моїм другом видатним російським письменником Віктором Єрофєєвим? Національна спільність? Навряд чи в нинішньому світі це принципово. Відтоді, як сталінські кати фриновські й авербахи знищили в ГУЛАГу Осипа Мандельштама і Всеволода Мейєрхольда, національна ідентифікація втратила свій сенс. Світ поділився на таланти і заздрісну сволоту, на святих і вбивць, на людей чесних і продажних. Тому радісні вигуки «вурдалаківських» газет, що «справа Шкляра» розбиратиметься в Європарламенті сам депутат Мирський, який, звичайно, «не чув як співає Карузо, але знає, що співає дуже погано, тому що сусід Ізя йому наспівав», це подальший бенкет шакалів над великою і розтерзаною українською літературою.  Та все ж історія про нескореного отамана Ворона не закрита. У цьому яскравому і талановитому романі мені не вистачає прямішої відповіді на головне питання: так хто ж винен у тому, що Україна не відбулася як держава в двадцятих роках минулого сторіччя? Чому не відбулася і на початку століття двадцять першого, де ніби і прапор національний є, і гімн, і навіть в парламенті деякі депутати сміють говорити «на мові»? З чекістами єврейської національності автор розібрався. І з російськими окупантами — теж. Та ж надто скупо помітив, як поступово закривалися двері своїх же селян перед повстанцями, як свої відмовляли своїм в шматку хліба, в даху. Очевидно, не хотів втоптувати в багно бідних, забитих, неписьменних, із живою пам`яттю про кріпаччину. Лише дорікнув, що не зрозуміли вони, про яку міфічну волю ці повстанці написали на своєму стягові. А цікаво було досліджувати ціну сором`язливого умовчання, щоб відповісти на запитання: а що ж нині? Чому ж сьогодні та давня холодноярська історія, про яку не знали цілі покоління, хвилює лише вузьке коло?  Під час телевізійного шоу, де роман «Чорний Ворон» був підданий анафемі, «в одному окопі» з нащадками ревкомівців і комісарів сидів син поета, який віддав своє життя за свободу України. Що це? Політична сліпота? І вже зовсім розвеселив успішний видавець, пояснюючи, що слово «жид» в дев`ятнадцятому столітті звучало не так образливо, як у двадцять першому. Чи знає цей видавець, хто написав найблискучішу статтю про Тараса Шевченка, якого вельми складно запідозрити в любові до євреїв? Навряд чи. Адже статтю написав один із засновників сіонізму Володимир Жаботинський. Націоналіст віддав належне націоналістові. Захисник єврейського народу оспівав захисника народу українського. І на цьому час припинити ігри на національних почуттях. Тому що слова «жид», «москаль», «хохол», «лях» у творах Гоголя, Шевченка, Достоєвського і, звичайно ж, Василя Шкляра, це не стільки визначення національності, скільки характеристика огидних національних рис, на які хворий будь-який народ на нашій планеті.  І останнє. Працюючи в Союзі письменників не один рік, я завжди з цікавістю спостерігаю, як після літніх канікул в письменницькому житті зростає інтригуюча нота: висунення на Шевченківську премію! За кількістю скандалів, пошуків штовхачів, карколомних трюків з рецензіями одного висунення вистачило б на голлівудський блокбастер. Воно й зрозуміло. Дуже великий авторитет премії, яку не завжди давали за талант, а за колишніх часів доводилося стояти в живій черзі, немов за імпортним гарнітуром, який обов`язково одержиш, коли прийде твоя черга. Але з цікавістю спостерігаючи і за лауреатами, і за мінливим складом Шевченківського комітету, завдяки своїй прихильності до комедії, я постійно напередодні березневих урочистостей замислююся над питанням: а прийняв би премію свого імені Тарас Григорович з рук київського генерал-губернатора? І все-таки наступного року все буде набагато веселіше, цікавіше. Тому що «Чорний Ворон» підняв планку премії на таку висоту, з якої ми, можливо, побачимо нову Україну. Ту, про яку мріяв і Тарас Григорович, і впертий отаман, який загинув в лісах Холодного Яру.

Анатолій Крим

Чим вищі в країні ціни на пальне, тим більше люди тягнуться до зброї

Одночасно зі зникненням гречки та подорожчанням пального в пресі все частіше почали з’являтися повідомлення про досягнення МВС на ниві боротьби з нелегальним обертом зброї. 

Так, в Кривому Розі під час огляду машини та помешкання одного з її пасажирів виявили чималий арсенал – від АК-47 та ППШ до протитанкових гранатометів.  Ще одне повідомлення з Одещини. Там зібрали перший «урожай» нелегальних стволів. Під час місячнику добровільної здачі зброї свідомі громадяни повернули 103 одиниці, побоюючись відповідальності за відповідну статтю Карного кодексу. Начальник управління громадської безпеки ГУМВС України в Одеській області відзначив, що минулого року під час осіннього місячнику було повернуто 168 стволів, а зараз тільки 103. Каже, різниця суттєва, навіть журналістам подякував за інформаційну допомогу. Покращення, годі й казати. Але насправді, все зовсім інакше – різниця дійсно є, і різниця суттєва — все менше людей хоче позбавитись зброї, навіть нелегальної. Причина цього очевидна. Під час зустрічі з хлопцями, у яких в машині зброї більше, ніж в деяких відділках міліції, розраховувати доведеться тільки на себе та зброю, нехай і нелегальну. Вислів «Краще сало в тюрму, ніж квіти на могилу» стає все більш актуальним для українців. Отже, нелегальний ринок зброї як існував, так і буде існувати. Усі ці заходи — фарс і маніпуляція фактами. Виправити ситуацію можна тільки прийняттям Закону про зброю та легалізацією справжніх бойових пістолетів та револьверів. І на останок. За інформацією директорів магазинів зброї переважна більшість відвідувачів останнім часом — це люди, які купують зброю в перший раз і ніколи раніше нею не володіли.

Отже, чим вищі в країні ціни на пальне, тим більше люди тягнуться до зброї. Дивний збіг обставин чи тенденція?

УАВВЗ