Кто "курирует" партию кличко?

ИЛЛЮЗИЯ "УДАРА": КТО "КУРИРУЕТ" ПАРТИЮ КЛИЧКО?
Партия регионов отводит Кличко в новом парламенте ответственную роль политической "торпеды". "Мы попросим Кличко, он один будет у трибуны, и все в порядке, нам не нужно будет никого охранять". Могли ведь и отвести роль хранителя карточек или, на худой конец, заурядного кнопкодава. А так сразу видно - человек в "авторитете".

Партия регионов, похоже, окончательно определилась со своим фаворитом на этих выборах. Вопреки ожиданиям «любимой женой» стала не «Украина - Вперед!», а «УДАР». Партия Королевской рискует стать наиболее провальным проектом за всю историю выборов в Украине. Согласно подавляющему большинству опросов, «Украина - Вперед!» не преодолевает барьер в 5% и, соответственно, не попадает в Верховную Раду. Это несмотря на беспрецедентную рекламную кампанию и привлечение в партию Андрея Шевченко и Остапа Ступки. А ведь по списку «Украина - Вперед!» идут люди, близкие к Ринату Ахметову. В общем, крайне некрасивая ситуация выходит. Даже Михаил Чечетов перестал нахваливать Королевскую. Политолог Алексей Гарань считает, что причины провала данного проекта просты. «Партия Королевской - это изначально просто технологический проект. Изначально, нет сомнений, что он поддерживался Банковой. Привлечение Шевченко сыграло даже не в плюс, а в минус. Сразу же стало все ясно. Для тех, кто следит за политикой, кто социально активен, эти решения давно очевидны. Просто смешны заявления, что Шевченко - готовый министр спорта, а Ступка - культуры. Расчет изначально был на то, что проект Королевской немного оттянет у оппозиции. Но в итоге Партия регионов, рейтинг которой также не ахти, видит, что Королевская* незначительно, но оттягивает у самой партии власти в ее базовых регионах. И возникает вопрос: а стоит ли пускать Королевскую в парламент, стоит ли ей дорисовывать какие-то проценты? Вот вам и ответ», - отметил эксперт.

Несколько по-другому обстоит дело с партией Виталия Кличко*, на поддержку которой, похоже, брошены серьезные ресурсы. Так, на прошлой неделе появился результаты опроса некоего Института исследования регионального развития Украины. В нем были представлены «сенсационные» данные, о том, что «УДАР» проходит в ВР со вторым результатом после «регионалов», а сам Кличко - уже якобы занимает второе место в президентском рейтинге. Любопытно, что по сведениям директора Фонда «Демократические инициативы» имени Илька Кучерива Ирины Бекешкиной, в этом Институте исследования работает Иван Надеин - 65 номер в списке Кличко. Работа топорная, что называется - в лоб. Тем не менее, столь сомнительные данные помимо прочего обнародовали телеканалы «Интер» и «Первый национальный», известные своей необъятной любовью к официальной позиции властей.

По мнению Бекешкиной, появлением таких опросов в обществе «вбивается мысль, что надо голосовать за новые политические силы». «Впрочем, обратите внимание, что это появилось на «Интере» и на «Первом национальном». Каналы Пинчука это не показали. Это показали там, где консультирует Шувалов (политтехнолог Игорь Шувалов, которого называют автором «темников» на украинском телевидении в 2003-2004 годах)», - сказала Бекешкина.

Впрочем, каналы Пинчука также не теряют времени. Показательный случай произошел на днях, когда по ICTV дали коротенькое заявление Арсения Яценюка и сразу после этого пошел хороший, полновесный репортаж про встречу Кличко с избирателями. На контрасте смотрелось очень и очень. Подспудно телезрителю внушается, что Кличко - это такая «правильная» оппозиция. Включаются в эту работу и печатные СМИ. Ахметовская газета «Сегодня» напечатала полосный материал о встречах Виталия Кличко с избирателями. Обозначений, что статья публикуется на правах рекламы - нет; материал стоит под рубрикой «Точка зрения». Все это становится очередным подтверждением того, что Партия регионов ничего не имеет против «УДАРа» и Виталия Кличко персонально. Их устраивает такая «оппозиция», которую можно назначать по своему желанию и использовать в своих целях. Например, известно, что куратором «УДАРа» на выборах в Донецкой области назначен Сергей Карпенко - депутат от Партии регионов. А ведь мы говорим о партии, которая обещает провести люстрацию власти и привести в парламент новых, ответственных людей. Впрочем, пока можно уверенно говорить лишь о том, что это будут определенно не бедные люди. Как стало недавно известно, в первой сотне списка «УДАРа»каждый четвертый кандидат в депутаты является миллионером. Есть серьезный вопрос и по поводу «новой, молодой силы», так как ни у одного кандидата в возрасте до 27 лет нет реальных шансов попасть в Верховную Раду.

Собственно, так под видом пламенных оппозиционеров ПР планирует завести в парламент очередную порцию послушных оппонентов. Проект Королевской фактически провалился, поэтому остается делать ставку на Кличко. Тем более, что в Партии регионов уже отвели ему надлежащее место в парламенте. Помнится, не так давно «регионал» Александр Стоян откровенно заявил: «Вспомните последний случай, когда мы голосовали за закон о языках. Трибуна охраняется мощно, президиум охраняется мощно, депутатов много кого нет - дело идет к каникулам, нас посадили в зале на кнопки, я откровенно вам говорю, я освоил пять кнопок, могу и на восемь нажать, если надо, многостаночником стал, ну, заставляют голосовать и голосуем... И вот ситуация: мы попросим Кличко, он один будет у трибуны, и все в порядке, нам не нужно будет никого охранять». И дело ведь не просто в плохо скрываемом пренебрежении ПР по отношению к Кличко, которому в новом парламенте отводят роль политической «торпеды» (на криминальном жаргоне "торпеда" - боец, во время силовых акций четко выполняющий поставленную задачу, несмотря ни на какие обстоятельства). Могли ведь и отвести роль хранителя карточек или, на худой конец, заурядного кнопкодава. А так сразу видно - человек в "авторитете". Дело в том, что так оно, скорее всего, и будет. Складывается впечатление, что партии, самолично цепляющие на себя изрядно потертый ярлык «третья сила», изначально настроены на слияние с властью или, как минимум, на конструктивную работу с ней. Есть пример Тигипко. К сожалению, будут и новые примеры. Как известно, дурной пример заразителен.

Владимир ДЫМЧЕНКО для Цензор.НЕТ

Фарион: я хочу бить в морду этих уродов

Фарион: Я не хочу говорить, я хочу бить в морду эту мразь, этих уродов, которых мы наплодили
Львовские свободовцы готовятся во время выборов дать, если понадобится, физический отпор противникам.

Об этом заявила во время митинга во Львове единый согласованный кандидат, представитель ВО «Свобода» Ирина Фарион*, пишет portal.lviv.ua, передает Цензор.НЕТ.

«Я не хочу говорить, я хочу бить в морду. Еще никогда Украина не переживала выборов такого характера. Они имеют только две полосы цвета - черный и белый. Я вижу в этом позитив», - так начала свое выступление Ирина Фарион.

Смотрите на «Цензор.НЕТ»: Фарион: Моя фамилия на гуцульских говорах означает "интриган". + ВИДЕО.

«Этот кризис - это действительно способ выйти на уровень развития реально независимого государства, а не этого постколониального творения, которое мы имеем сегодня... Хоть какой пессимизм я слышу сегодня. Всем разочарованным я рекомендую в аптеке купить себе таблетку от очарования, тогда не будет разочарования.

Читайте на «Цензор.НЕТ»: "Свобода" в шоке: "Выборы нам будет считать "Русский мир"

В те 20 лет в так называемую игру в демократию, либерализм - мы наплодили тех уродов. Теперь эти уроды сосредоточатся здесь в окружных избирательных комиссиях на Львовщине. Мы готовы дать им отпор, как 9 мая, когда эта нечисть мерзкая с красными шматами пришла на нашу с вами землю», - сказала Фарион.

Напомним, 9 мая 2011 года во Львове произошли массовые беспорядки. Во время них был ранен активист «Свободы».

Перевибори на 5 округах

ЦВК вимагає повторних виборів у п'яти округах

Провести повторні вибори у п'яти одномандатних округах - таку постанову ухвалила Центральна виборча комісія. Там зараз перебуває кореспондентка 5-ого каналу Наталія Жижко.

Володимир Шаповал, голова ЦВК: "За результатами перевірок, викладених у зверненнях, поданих до Центральної виборчої комісії фактів, вбачається неможливим достовірно встановити результати волевиявлення виборців щодо обрання народних депутатів України в частині одномандатних виборчих округів. Вибори у вказаних одномандатних виборчих округах проведені без дотримання передбачених Конституцією України та законом принципів і засад виборчого процесу".

Жанна Усенко-Чорна, заступник голови ЦВК: "Це тільки початок і я переконана, що ми повинні продовжити, починаючи з 11-го округу, 14-го, 20-го, 90-го і так далі. Таких округів в україні ще досить чимало і питання, я думаю, сьогодні є абсолютно не закритим. Центральна виборча комісія тільки почала".










Не Конотопом єдиним. Славне минуле.

Часи козаччини, Запорізької Січі та Гетьманщини — мабуть, одна з найцікавіших і найбільш досліджуваних та дискусійних сторінок історії України. Тим часом пересічному українцеві залишаються невідомими багато сторінок історії козацтва. Кожен чув про Богдана Хмельницького, Івана Сірка чи Івана Мазепу, але мало хто зможе назвати бодай кілька віх із життя цих історичних постатей. А слова «козак», «Січ», «Запоріжжя» тощо асоціюються в більшості українців, на жаль, із оселедцем та клоунадою сучасних заполітизованих «козаків». Така тенденція спостерігається впродовж 20 років новітньої української державності. 

Сторінки козацької історії, особливо до Б. Хмельницького, що досі лишаються в тіні, містять вражаючі факти, про які з тих або інших причин заведено було мовчати, як мінімум, до перебудови. Одна з таких тем — історія козацько-московських конфліктів XVI — першої половини XVII століть. Багато хто чув пророзгром московського війська під Конотопом чи про українсько-російський конфлікт 1708—1709 рр., а ось про те, що Москва добрих півтора століття тремтіла від козацької шаблі, широкий загал майже не знає... Це зумовлено багатьма роками радянської та російсько-імперської пропаганди, яка, серед іншого, вбивала українцям у голову, що вони мало не для того з’явилися на світ, аби після Переяславської ради з радістю розчинитися в Московщині.

Насправді ні позитивних, ні навіть помірковано-нейтральних почуттів козацтво до свого північного сусіди не виявляло (як і той — до них), а навпаки — за першої-ліпшої нагоди не гребувало поживитися московським добром та продемонструвати йому свою військову потугу. Не забуваймо, що козаки були підданими Великого князівства Литовського і Польського королівства. Тож спробуємо розповісти про основні віхи московсько-українських конфліктів до часів Хмельниччини.

Першим серйозним козацько-московським конфліктом можна вважати війну між Великим князівством Литовським та Московією, що відбулася на зламі XV—XVI століть. 

Велику роль у залученні козацтва до війни з Московією відіграла українська еліта, зокрема черкаський і канівський староста Остафій Дашкович, чий авторитет серед козаків був високий, оскільки свого часу він прославився як організатор і керівник вдалих походів на Крим. Організовуючи 1515 року похід проти Москви, О.Дашкович та київський воєвода Андрій Немирич ставили собі за мету відвоювати Чернігово-Сіверщину, яка тоді була під зверхністю Великого князя московського. Втім, цим планам не судилося здійснитися, оскільки козацьке військо дуже підвели татари, котрі також брали участь у поході і почали грабувати українське населення Чернігово-Сіверщини, щойно козаки вигнали звідти московитів. 

Уже в 1521 р. козаки на чолі з О.Дашковичем повторили спробу походу на Московію. Цього разу удача всміхнулася козацтву, яке дійшло майже до Москви. Великий князь московський Василій ІІІ навіть мусив утікати на північ, покинувши свою столицю напризволяще. 

Чергова Московська (відома як Ливонська) війна вибухнула 1558 року. Відтоді приблизно чверть століття військові акції козаків проти Москви були нерозривно пов’язані зі вправним стратегом — руським воєводою Філоном Кмитою-Чорнобильським.

Перша блискуча перемога козацької зброї під головуванням Кмити-Чорнобильського датується 1562 р., коли козаки розбили московське військо під Черніговом і оволоділи містом. Після цього козаки завдали нищівної поразки загонам князя Мещерського і просунулися на північ — до Стародуба. 

У 1563 р. на Московію ходив Михайло Вишневецький — двоюрідний брат славетного Дмитра Вишневецького (Байди). Під час його походу козаки вдерлися в Новгород-Сіверський та Почеп, захопивши багату здобич і бранців, а ще через чотири роки, вже під орудою князів Костянтина Вишневецького, Януша Збаразького та Романа Сангушка, розгромили московське військо біля озера Суші, здобули ряд локальних перемог під Вітебськом, Улою, Кривином. Москва зазнала збитків приблизно на 40 тисяч рублів — величезну на той час суму.

Наступним епізодом козацько-московського протистояння і, зокрема, під орудою оршанського старости Ф.Кмити, була кампанія польського короля Стефана Баторія 1579—1581 років, майже наприкінці Ливонської війни (1558—1583). У розпорядженні Ф.Кмити було близько тисячі козаків. Більшість їх розмістилася в його таборі під Оршею. Крім того, під Полоцьком, де розгортався основний театр воєнних дій, розміщувалося ще 300 козаків, у замку Дінемборк, під орудою Бориса Жаби, — теж триста, а в інших місцях, неподалік Полоцька, — ще близько 400 козаків. Уже на початку 1579 р. козаки оволоділи замками Кашцяни й Красне, що не вдавалося регулярній армії Речі Посполитої. Не забарилися впасти перед козацькою шаблею й міста-фортеці Туровль та Сокіл, чимало сил доклали українські козаки й до облоги основної московської твердині — Полоцька. Але місто встояло. Паралельно козаки під загальним керівництвом Ф.Кмити здійснили спустошливий похід на Смоленщину. Олександр Гваньїні у «Хроніці європейської Сарматії» пише, що козаки «спалили до двох тисяч сіл». Звісно, це перебільшення, проте полонених було стільки, що козаки не знали що з ними робити…

Без найактивнішої участі козаків не обійшовся й наступний — 1580 рік. На той час епіцентр бойових дій перемістився з Полоцька до Великих Лук — ключа від північноруських земель, як влучно зазначив російський історик М.Карамзін. 

Стефан Баторій ударив по Великих Луках із заходу й прорахувався, бо саме цього чекали московити. Війська Речі Посполитої було відкинуто на кілька десятків верст назад. Тоді Ф.Кмита ударив із козаками по військах Івана Грозного з півдня, — спочатку перед козаками впали Стародуб і Почеп, згодом похитнулися й смоленські мури, під якими козаки вщент розбили восьмитисячне московське військо. Далі, вдало маневруючи, Кмита-Чорнобильський вибив московські залоги з міст Веліж та Усвяти, відрізавши таким чином шлях московитам до Великих Лук. Невдовзі впали й самі Великі Луки. Під час штурму міста відзначилися козацькі ватажки Гаврило Біруля, отамани Сверговський, Димко.

Наступного — й завершального — року Ливонської війни Філон Кмита знову здійснив успішний рейд Московщиною разом із віленським воєводою Миколою Радзивілом. Московити уникали відкритих боїв, і всі сили, які лишилися після падіння Великих Лук, стягували до Пскова. Козаки дійшли аж до верхів’я Волги й невдовзі приєдналися до основних сил Речі Посполитої. Сам Псков встояв, незважаючи на майже постійні штурми. Проте це не особливо вплинуло на перебіг війни, — Москва програла і стратегічно, і геополітично.

1598 року в Московському царстві спалахнула громадянська війна, викликана династичними та суспільно-політичними чварами, — так звана Смута. Звісно, цим не могла не скористатися Варшава, яка знову звернулася до козаків. Це було логічно. По-перше, Польща прагнула замиритися з козацтвом після широкомасштабного повстання під проводом Северина Наливайка, по-друге — дуже добре пам’ятала попередні роки, коли козаки грали важливу скрипку у військах Речі Посполитої. Отже, козаки брали участь у поході самозванців Лжедмитрія І та Лжедмитрія ІІ. Ці два горе-авантюристи ставали — хоч і ненадовго — царями Московії.

Після двох невдалих спроб оволодіти Москвою байками про воскреслого сина Івана Грозного Дмитра тодішній польський король Сигізмунд ІІІ Ваза у 1609 році вдався до прямої військової інтервенції. Спершу королівське військо, яке, звісно, не обійшлося без запорожців, ударило по Смоленську, однак місто було добре захищене, тому король із головними силами пішов на Москву. Далі події розвивалися швидко — польсько-литовсько-козацькі війська ввійшли в Москву, царя-невдаху Василя Шуйського було скинуто, а новим царем оголошено сина Сигізмунда ІІІ — королевича Владислава. На цьому війна мала б закінчитись, а козацтво з тріумфом і здобиччю повернутися додому...

Але невдовзі після того, як у серпні 1610 року перед королівським шатром, розбитим на Дівочому полі поблизу Москви, московити били чолом і присягали, як сказав би відомий український політик, порожньому місцю (Владислав Сигізмундович знав про сумний досвід престолонаслідування обох Лжедмитріїв і не приїхав), спалахнув новий польсько-московський конфлікт. Це було пов’язано з тим, що після від’їзду основної частини козаків із Московії поляки виявилися безпорадними перед росіянами-повстанцями з ополчення на чолі з К.Мініним і Д.Пожарським. Уже 26 жовтня 1612 р. польська залога в Кремлі мусила капітулювати, московська владна верхівка знову порушила клятву й розірвала польсько-московську угоду від 1610 р., обравши царем Михайла Романова.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, відомий не тільки морскими походами проти турок, битвою при Хотині 1621 році, але і Московським походом 1617-1618 рр.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, відомий не тільки морскими походами проти турок, битвою при Хотині 1621 році, але і Московським походом 1617-1618 рр.

У Варшаві цю звістку сприйняли як образу і стали готуватися до нової війни. Козацтво раділо, оскільки знало, що без його потуги Речі Посполитій не впоратися. Цього разу козаки діяли під орудою гетьмана Петра Сагайдачного. Найактивніші операції було проведено в червні 1618 р., коли Сагайдачний повів на Москву 20 тисяч козаків. Як за принципом доміно, перед гетьманом П.Сагайдачним і полковником Михайлом Дорошенком падали міста: Лівни, Єлець, Данков, Лебедян, Скопин, Ряжський, Шацьк...

Московський цар кинув у бій свій головний резерв — загони князя Д.Пожарського. Проте Пожарський, який не побоявся у 1612 р. піти проти переважаючих сил поляків, вдав, що захворів. Його замінив князь Григорій Волконський. На початку вересня 1618 р. більшість його загонів були розбиті козаками під Коломною і Зарайськом і, вочевидь, були б знищені повністю, якби не лист королевича Владислава від третього вересня до гетьмана Сагайдачного з проханням якнайшвидше вирушати до Москви. Вже шостого вересня Сагайдачний із козацтвом прибув до околиць Москви й одразу розбив неподалік її мурів кілька загонів князя М.Бутурліна, а ще через два дні козаки приєдналися до основних сил Речі Посполитої під Тушином. 10—11 жовтня відбувся генеральний штурм Москви, проте вона встояла. Після цього Сагайдачний скерував своє військо на південь, аби не дати можливості царському війську отримати підкріплення.

Доки козацтво панувало на південь від Москви, захопивши кілька міст, поляки розпочали мирні переговори з царем. Попри спротив Сагайдачного і королевича Владислава Вази, 11 грудня було підписано Деулінське перемир’я між Московським Царством та Річчю Посполитою, за яким до останньої відійшли Смоленщина, Чернігівщина, Новогород-Сіверський, Стародуб та ще кілька значних міст. Якщо ж Владислав Сигізмундович був не в захваті від миру з Москвою, бо прагнув повернути собі царський трон, то П.Сагайдачний намагався дати раду козацькому війську, чисельність якого на кінець 1618 р. сягнула 40 тисяч чоловік. Тому й не дивно, що козаки ще довго «гуляли» Московщиною.

Фінальним акордом козацько-московських конфліктів XVI — середини XVII ст. стала Смоленська війна 1632—1634 років. За участь у ній козаки виторгували в Речі Посполитої чималих привілеїв, і серед них — визнання православної Київської митрополії. А новообраний король Владислав Ваза в листі від шостого грудня 1632 року обіцяв козацтву розв’язати всі їхні проблеми на найближчому вальному (загальному) сеймі. Отож козацтво охоче долучилося до нової війни. Уже в лютому 1633 р. козаки штурмували Путивль та Новгород-Сіверський, щоправда безрезультатно, а ось із облогою Валуйок козакам поталанило більше. Під час тієї облоги їх очолював майбутній ватажок антипольського повстання 1638 року Яків Острянин.

Найактивніше проявили себе козаки в епіцентрі воєнних дій — під Смоленськом, який на той час контролювався поляками, але був заблокований московським військом на чолі з Михайлом Шеїном. Появу запорожців під Смоленськом поляки сприйняли не інакше як рятівне коло. І мали рацію, —за лічені дні українці зняли московську блокаду, а військо М.Шеїна перейшло до оборони. Після цього, як і в часи Смути, козацькі загони вирушили в рейд — від Путивля до Вязьми, завдаючи поразки за поразкою московським загонам. Втім, у другій половині 1633 р. московитам вдалося поплюндрувати східні українські терени, оволодіти Миргородом, Полтавою, Борзною. Козацтво разом із польськими загонами спинило московський наступ у битві під Миргородом і на початок 1634 р. опанувало ситуацією на Чернігово-Сіверщині. Через це цар не зміг перекинути підкріплення під Смоленськ, і захисники міста капітулювали. У червні 1634 року Московське царство було вимушене укласти принизливий для себе мирний договір.

Як бачимо, не Конотопом єдиним, локальними сутичками доби Руїни та антиросійським повстанням гетьмана Івана Мазепи характеризуються українсько-московські конфлікти. Сподіваємося, що ми донесли до читацької аудиторії історичний мінімум, необхідний кожному, хто має паспорт із Тризубом або вважає себе українцем. Адже історія України, зокрема доба Козаччини, — це не лише морські походи на Туреччину, не лише Національна революція під проводом Б.Хмельницького, а й найактивніша участь запорожців у Тридцятилітній війні 1618—1648 рр. в Європі, походи на Молдавію та згадувані тут військові операції проти Московії. Звісно, до цих подій можна ставитися по-різному, але неприпустимо їх забувати, адже вони — невід’ємна складова нашої минувшини.