Ти моє кошеня пухнасте,моє сонечко, пташеня.Скільки радості,скільки щастяти даруєш мені щодня!Ти промінчик ясний в тумані,найцінніший на світі дар.Посміхнешся тихенько маміі злітаю я вище хмар.Моє серце, моє зайчатко,подарунок святих небес.Знає Бог лиш, як ми із таткомвиглядали давно тебе.Все віддам за твій ніжний дотик.Ти моє ангелятко мрій,моє щастя, мій милий котик.Будь щасливий, синочку мій!

Заплаканими мокрими снігамиПостукав вітер у моє вікно.Так жалібно спліталося сльозамиНебес вечірнє крижане панно.Пронизливо скрипіли сонні клени,Зітхала в сні обшарпана соснаІ снилось їм вбрання таке зелене,Таке розкішне, свіже, як весна!Хитався промінець очей ліхтарних,Між мокрих снігових краплин тремтів,А зорі десь в своїх світах примарнихСамотньо догоряли взаперті.Побудь зі мною. Вкутай покривалом,Поближче сядь, міцніше пригорни,Щоб серце битись не переставало,Щоб дочекати все таки весни.

Іще не осінь, але вже не літо…Ще не спустів й не зажурився сад:до сонця груші мружаться налиті,хизується красою виноград.Грайливий вітер бавиться гілкамизеленокосих панночок-берізй плете шарфи сумними вечорамиз прозорих павутинових завіс.Ще ліс не спить. Цілує срібні роси,в траві ще ніжиться і гомінко шумить.Уже не літо, але ще не осінь.І якось в серці трепетно щемить…

В кімнаті літо. Пахне чебрецем, що вчора повні жмені назбирала. Я ще тоді у змові із дощем з сріблястих рос краплиночки складала… А нині день – у дощовім плащі, розквітлі липи краплі умивають. В кімнаті тиша. Слухаю дощі із чашечкою липового чаю. Не модну книжку з відгуком чудес беру, поближче до вікна присівши. І хай там що диктує нам прогрес, а ми з дощем читати любим вірші…

Коли сонце сідає над лісом, тихі сутінки й з бісеру роси заплітаються в дивну завісу і думки десь мов вітром відносить… Залишається тільки лиш спокій, відчуття неймовірної волі і далекі розмірені кроки – то ніч-фея ступає поволі… Коли пахне так солодко медом і духмяної липи цвітінням, як то легко злетіти над небом, ставши всесвіту й мрії сплетінням. І забути про все. Затремтіти тим листочком, що у павутинні, усміхнутися так цьому світу, як під сили лиш тільки дитині…

Одягнулося літо у ситцеве плаття, В своїм серденьку світ запалило зорею, Огорнуло голівку тремтливим лататтям І блукати пішло синім небом й землею. Серед чистих озер загубилося літо І заплакало холодом, вітром, дощами. Я хотіла в долонях його відігріти І принесла тобі разом з мріями й снами… Я хотіла те літечко вмити росою І у серці сховати від холоду й смутку, Тільки раптом це літо не стало тобою... …Та лишилось країною мрій незабудки

Коли неба краї волошкові зацвіли з росянистих дзеркал, коли сипались сни вечорові, ви мене запросили на бал. Переливом зірки проводжали урочистих мелодій політ, ви за руку мене ніжно взяли і відкрили небачений світ. Мов грайливий небесний посланець вітер хмарки віночком заплів, ви мене запросили на танець під оркестр дощу й солов’їв. Я відмовити вам не посміла під овацій двіночковий шквал, ви ж мене тоді ще раз не сміло запросили на ще один бал…

Перший крок, перше слово і перша усмішка, вперто тягнуться так рученята до тебе… Зупинити би час… Хоч на мить, хоч би трішки, щоб голівки малі пригорнути до себе… Пам’ятаєш усе. Наче вчора з порогу проводжала у школу, ночами не спала, вчила ревно і щиро молитись до Бога, заплітала косички, росою вмивала… Вже дорослі. Давно. У світлиці так тихо, тільки серце болить і тривога ще досі – чи здорові, чи в дім не постукало лихо. І плетуться сріблясті стрічки у волоссі… Вже дорослі. ...

Читати далі...

Торкнулось сонце напівсонних трав, цілує, пестить, променем лоскоче. Чи ти кого так трепетно кохав, як сонце раннє трав шовкові очі? Чи ти приносив стільки насолод, як пелюсткам холодні роси в спеку і чи сягав таких стрімких висот, як гордовитий молодий лелека? Чи ти кому так ніжно говорив слова любові, вірності і ласки, як вітер теплий після літніх злив шепоче травам вечорову казку? Біжу босоніж росами дібров. дивлюсь у волошкові очі неба, п’ю жадібно усю живу любов і...

Читати далі...

Засумувала холодом весна Заплакала дощами знову й знову… Немає дна, немає смутку дна І навіть сни не сняться кольорово. Зсіріле небо в тіні сліз тремтить, Хмаринками закуталися зорі, А дощ кудись біжить, біжить, біжить, А дощ кричить… шепоче… щось говорить… Старі будинки дивляться у слід Струмочкам, що спішать якось невміло. Вони ж стоять. Незмінно. Стільки літ. А їм би так побігати хотілось! Весна. Сумує. Плаче. Та невже?! Її ж так всі вимолювали ревно… Ти в сум не вір –...

Читати далі...