Коли погано зовсім на душі,
коли від найрідніших – ніж у спину,
я згадую як давні спориші
мені до лісу вкутують стежину.
Там спокій. Небо грізно височить,
гілля дерев тремтить несамовито.
Там вітер не шепоче, а кричить,
що хай там як, а треба далі жити!
І я біжу. Туди де дикий рев.
Втікаю від людей, як від вампірів.
І хоч лякають очі з-за дерев,
Але, повірте, люди гірші звірів.
Від лісу величі час зупиняє біг,
стихає розпач, у ...
Читати далі...