Жукоподібні

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»

На міжнародному фестивалі документального кіна про права людини, що завершується сьогодні в Києві, відбулася прем’єра французького фільму «Серійні вбивства в країні Путіна». Фільм присвячений переважно справі колишнього агента ФСБ Олександра Литвиненка, котрий помер у Лондоні 23 листопада 2006 року від отруєння радіоактивним елементом — полонієм.

У фільмі розповідається також про гучні смерті інших опонентів режиму — журналістів Анни Політковської та Юрія Щєкочіхіна, про терористичні атаки в Москві у вересні 1999 року, котрі допомогли Путіну прийти до влади, втім, головний сюжет — це все ж таки смерть Литвиненка. В рамках свого режисерського розслідування автор картини Манон Луазо зустрілася з головним підозрюваним у цій справі Андрієм Луговим, зафільмувала його на роботі в керованій ним охоронній фірмі, в колі родини, на полюванні. Звісно, Луговий, нині вже депутат Держдуми від ЛДПР Жириновського, все заперечує, поводиться самовпевнено. Однак цікаво не те. Під час перегляду фільму в мене склалося дивне фізіономічне враження. Можливо, було у цьому самонавіювання, та все ж таки — обличчя Лугового, його товариша, так само ФСБ-шника, підозрюваного у співучасті у вбивстві Литвиненка, і їхнього колишнього начальника та нинішнього кумира Путіна здалися чимось дуже подібними. Щось таке: невміння посміхатися щиро, дивна важкість у нижній частині обличчя, що робить його насправді геть непроникним, звичка стискати губи, наче від постійного страху випустити бодай якусь зайву емоцію або слово. А головне — згадалося, де саме я раніше бачив згадку про ось таку маловловиму подібність: «Цікаво, як розмножився у міністерствах жукоподібний тип... Вінстон чомусь згадав місіс Парсонс, її рідке розтріпане волосся, пил у зморшках. Років зо два, якщо не раніше, дітки донесуть на неї у поліцію думок. Їі розпилять. Сайма розпилять. Його, Вінстона, розпилять. О’Брайєна розпилять. Парсонса ж, навпаки, ніколи не розпилять. Безокого, що крякає, ніколи не розпилять. Дрібних жукоподібних, що метко сновигають по лабіринтах міністерств, — їх теж ніколи не розпилять». Ці рядки, як і решту моторошної антиутопії «1984», Джордж Орвел написав 1948 року. Інший великий письменник, з іще гострішим даром пророцтва — Франц Кафка передбачив це ще раніше. У ХХ столітті «Перевтілення» і «Процес» змішалися у глобальному, небаченому раніше кошмарі. Так, жукоподібних не розпилюють. Бо вони і є системою, що вирішує, кому жити, а кого розпилити. Самоорганізовуючись у структури з назвами, де панують приголосні — НКВС, МГБ, КГБ, ФСБ, — жукоподібні створюють власну реальність. Вони лишають за собою право на будь-який злочин і для цього навіть пишуть зручні для них закони. І кожного разу, коли начебто вони вже всіх, окрім себе, роздушили, виявляється, що людей таки набагато більше, аніж цих, які «колишніми не бувають». І вся жукоподібна влада розсипається, наче висохла тушка таргана. Сміття — воно і є сміття. №55, середа, 30 березня 2011