Легенда про Петрів батіг

Зустрів Петро у горах молодицю, Як панське стадо гнав із пасовищ. Казали потім люди: "Чарівниця". Та часом - гай - без зілля погориш... І повелось. Нагальні стали справи З"являтися у лісі на горі, А дома йому гіркли хліб і страви, А дома - все не так, немов на гріх. Лиш очі їй стемніли, мов ожина, Що серед стежки терпко маячить, ні слова не ронила з вуст дружина, Бо справжнє горе у душі кричить, Його відчути треба, а не чути, Коли ж оглух ти, навіть грім - німий... Та й що казать? На зраду ще спокути Не винайдено повної людьми.

А дні зі днями бігли навздогінці. Петро ж згубився геть у тмих бігах, жбурляв у душу жмені бруду жінці, вкінець - підняв на неї батога!.. Вона, немов підкошена, упала, та потім, в літнім дзвоні, підвелась, У поле відступала, відступала і з неба синьомаревом злилась... А небо - почорніло, заметалось, Зі сполохом упало до вікна, Зайшовся грім, аж світу тісно стало, - і враз Петра у землю увігнав!

* Скотилась осінь у зимову хугу, Запнула синю хусточку весна. В петровій хаті захлинулась туга. В дворі - зійшло стеблиння-дивина: тонке та довге, чорне і безлисте, Що ні людина гляне, ні бджола, Махнеш - повітря розітне зі свистом. Петрів батіг - вмить назва сповила. Сушились рядна павуків ажурні - Ніхто стебла більш знати не хотів, Хіба ще зрідка череди безжурні Товклись байдуже по його житті. Вже стало й засихать стебло убоге... та ось одного ранку голубого, Що ледь вдягнувся в літні постоли, на ньому сині очі зацвіли. Оті небесні, рідні ті, єдині, ті незрадливі, як її душа, незгасні, бо дружина є дружина, - Хоч не простить, а в горі не лиша... * Час рушить замки й мури непохитні. Цвіте легенда, пророста в роки, І, перш ніж крок ступить, легкий і хибний, Ти подивись на сині пелюстки...