Профіль

Дед Панас

Дед Панас

Україна, Знам'янка

Рейтинг в розділі:

Останні статті

Із історії...

  • 08.01.11, 22:22

З часів неолітичної революції (VI – V тисячоліття до н. е.) Україна виступала в ролі постійно діючого “етнічного котла” , в якому нові народи народжувались, зростали і розходились на всі сторони світу. Одним з таких народів були гали. За свідченням видатного англійського історика і етнографа Д.С.Прічарда, кельти-гали мали східно-сколотське (східно-скитське) походження і були вихідцями з нинішньої Галичини . Гальська мова належить до кельтських мов, нею розмовляли кельтські племена, що населяли принаймні з VI-V ст. до н. е. територію Західної і Центральної Європи, а також центральні області Малої Азії (галатські племена).

Велика кількість племен кельтів-галів пішла на захід — лише у Галлії-Франції Цезар нарахував понад 50 племен. Після підкорення Римом, Галлія постачала йому знаменитих легіонерів, якими Римська імперія завойовувала тодішній світ.

Інша частина кельтів-галів помандрувала на південь (причому це була далеко не перша хвиля переселенців з українського “етнотворчого казана”). В Малій Азії вони заснували державу Галатія — саме до християн-галатів апостол Павло написав своє послання у 50-х роках н. е. 

Частина галів пішла ще далі на південь і поселилася в Північній Палестині над озером Генезарет (Галилейським морем, пізніше перейменованим на Тиверіадське море). Назва “Палестина” походить від “народу моря”, який євреї називали филистимлянами. Останні оселились на цій території в XIII ст. до н. е. і були вихідцями з Кіпру, Кріту і Малої Азії, як про це пишуть Біблія (Єзекіїль 15.16, Єремія 47.4, Амос 9.7) та сучасні історики . Нині достовірно відомо, що це були пелазги (єврейською мовою — “пелиштим”, українською — “лелеки”) — вихідці з Північного Надчорномор’я, народ того самого етнічного кореня, що й гали

На території Палестини лишилися й інші топоніми, що, вірогідно, пов’язані з Україною: місто Скитополь, ріка Йордан (Ор-дана), гора Небо, Галилея, міста Рама і Назарет — від слова “назирати”: “з Назарета відкривається вид на велику дорогу і велике історичне поле битви — долину Ездраелон, яка є єдиним плоским коридором через гірські хребти між Середземним морем і Сходом. Через цю рівнину проходив торговий маршрут між Дамаском і Єгиптом, відомий як «Морський шлях»” . 

Звернімо увагу, що одна частина галів-кельтів залишилась на батьківських землях (Страбон їх називав “чистими кельтами”), а друга частина протягом століть хвилями переселялась до далекої Палестини. Очевидно, що в мандри передусім вирушали люди, сповнені цікавості, жадоби пригод і слави, відкриті до зовнішнього світу, схильні до подорожей і авантюр, любителі гострих відчуттів. І навпаки, на місці залишались люди, більше схильні до внутрішньої активності, прихильники гасла “чужого не потребуємо, а свого не віддамо”. В результаті багатовікової селекції відбувся розподіл надвоє народу галів за ознакою, відомою в психології як “екстраверсія—інтроверсія”. Нагадаємо, що екстраверсія — це “тенденція до скерування уваги й інтересів на зовнішній світ; потреба активного впливу на оточуючу дійсність, поєднана з легкістю зав’язування контактів з іншими людьми; протилежність інтроверсії; одна з типологічних характеристик особи, виділених Карлом Густавом Юнгом” . 

Закономірно, що в процесі переходу на нові землі і взаємодії з людністю Палестини галилеяни витворили новий тип ментальності, новий етнічний характер. У порівнянні з західноукраїнськими галами-автохтонами, галилеяни суттєво сильніше розвинули такі риси, як активність, відкритість, практичність, організованість, здатність до швидкого реагування, рішучість. Ці риси характеру були необхідні для виживання в неспокійних, сповнених небезпек умовах Палестини. Вони були відшліфовані в результаті:  1) співжиття з юдеями і знайомством з жорсткістю та надзвичайною регламентованістю їхнього Закону; 2) тісної взаємодії з Римом, з невблаганною логікою римського права і залізною дисципліною його військової організації (від 63 р. до н. е. Палестина належала до Римської імперії); 3) військового досвіду антиримських повстань (“Коли армія Веспасіана йшла через Галилею, їй доводилось брати штурмом майже кожне село” ) .

З точки зору типології Юнга, колективна етнопсихіка західноукраїнських галів описувалась соціотипом етико-інтуїтивний інтроверт (псевдонім — “Миротворець”), а етнопсихіка галилеян — соціотипом логіко-сенсорний екстраверт (“Адміністратор”) . Це взаємодоповнюючі (персонально сумісні, дуальні) протилежності — як ключ і замок, як кремінь і кресало. При тісному контакті дуальних соціотипів відбувається надзвичайно інтенсивний і гармонійний інформаційний обмін, який приводить до вивільнення творчої активності обох сторін дуальної взаємодії. “Адміністратор” дає “Миротворцеві” порядок і рішучість, а “Миротворець” наснажує “Адміністратора” своїми етикою, інтуїцією і перспективним мисленням .

Як відомо, у 70-му (за імператора Веспасіана) і 132-му роках (за імператора Адріана) Римська імперія потопила в крові два юдейські повстання, зруйнувала багато міст, зрівняла з землею Єрусалим (винищивши всіх його жителів) і фактично вчинила геноцид на більшості території Палестини. Юдеям під страхом смерті було заборонено з’являтися в Єрусалимі, сам Єрусалим було перейменовано на Aelia Capitolina (або Aelius Adrianus, на честь імператора Адріана, який належав до сім’ї Еліїв) . Були змінені й інші топоніми , зокрема, Галилею перейменували на Тиверіаду, а галилеян — на тиверійців. 

Галилеяни-тиверійці змушені були утікати з насиджених місць. Природно, що вони пішли на північ до етнічно близьких Каппадокії і Галатії, а далі рушили на прабатьківські землі Прикарпаття. Скоріше всього, основна хвиля галилеян-тиверійців прибула у низов’я рік Прут, Дністер і Буг у II-III ст. н. е. Ця подія збігається з повідомленнями про поширення християнства на території Південно-Західної України. 

Зокрема: “Від Тертуліана (160-220) знаємо про успіхи в християнізації скитських країв. В III столітті поширюється християнство в римській провінції Мезія, тобто в нинішньому Покутті (Південнозахідна Україна)... Святий Ієронім (347-420) пише: “Зимні країни Скитії є сповнені вогнем віри” .

Це підтверджується результатами археологічних розкопок стародавнього поселення Чорнівка-1 (у верхній течії річки Прут, біля села Чорнявка Новоселицького району Чернівецької області), де в культурному шарі другої половини IV – початку V століття н. е. знайдені атрибути раннього християнства. Особливий інтерес викликає двостороння ливарна форма, з якої виготовляли хрестики товщиною 4 мм з круглою ямкою для камінця чи емалі. Очевидно, що йдеться, як підтвердив український історик Михайло Брайчевський, “про масове місцеве виробництво”. А якщо було масове виробництво, то, очевидно, був і масовий попит.

Можливо, що до галилеян, які поверталися в Україну, прилучилась і значна частина галатів. Принаймні відомо, що до III-IV ст. н. е. на території Малої Азії мова галатів була витіснена грецькою мовою.

На території південно-західної України у II-III ст. н. е. відбулась дуальна взаємодія галилеян-тиверійців (соціотип етнопсихіки “Адміністратор”) з місцевим населенням (“Миротворець”), внаслідок чого спочатку виникла Тивер, а згодом і могутній союз племен під назвою Антський союз. Річ у тім, що процес розділення населення на дві дуальні підсистеми — “Миротворець” і “Адміністратор” — охоплював всю територію “етнотворчого казана”, яким була Україна з часів демографічного вибуху неолітичної революції. В результаті багатотисячолітньої селекції домінуючими психологічними цінностями місцевого населення все більше ставали цінності “Миротворця” з його прагненням до миру, людяності, толерантності, любові. Ось як про цю особливість українських автохтонів пише у VI ст. н. е. візантійський імператор Маврикій Стратег: “До тих, що приходять до них і користуються гостинністю, вони ставляться ласкаво і по-приятельськи, привітно зустрічають їх і проводять потім від місця до місця, охороняючи тих, хто потребує цього... Тих, хто перебуває в них у полоні, вони не держать у рабстві без означеного часу, подібно до інших народів, а обмежують їх рабство певним часом, після чого відпускають їх у їхню землю, якщо вони хочуть, за деяку нагороду, або ж дозволяють їм оселитися з ними, але вже як вільним людям і друзям. Цим вони здобувають їхню любов”.

В результаті взаємодії дуальних етносів виникла потужна нація, в якій органічно поєднались свобода, повага до людини, віра в єдиного Бога і чітка державна організація. 

Згідно з легендами, антською державою керувала духовна каста укрів. Тому це начебто була не просто держава, а Свята Земля, свого роду Мекка християнського світу і центр індоєвропейської культури

Таким чином, етнос галилеян-тиверійців став батьківським етносом, який у III столітті вступив у етнотворчу взаємодію з материнським етносом. Галилеяни-тиверійці принесли не лише вищу соціальну організацію, але й християнську духовність. Відбулось запліднення нового українського етносу. Через століття він народився під іменем народу антів, ім’я якого було прославлене по всій Євразії. З часом римська назва — “тиверці” — забулась, а залишилась самоназва “галилеяни—галичани”.

Після взаємодії нечисленних галилеян з місцевим населенням архетип “Адміністратор” поступово розчинився в етнічному морі “Миротворця”. Нинішня Галичина — це типовий “Миротворець”, як і Україна в цілому. Що лишилось у сьогоднішніх галичан від їхніх предків-галилеян, так це незнищима, глибоко укорінена в свідомість і підсвідомість потреба в українській державності. Про це, серед іншого, засвідчили і Галицько-Волинське князівство (яке проіснувало ціле століття після падіння Києва у 1240-му році), і героїчний опір Української Повстанської Армії аж до кінця 1950-х років, і пасіонарність галичан у перші роки незалежності України, і навіть результати двох останніх президентських виборів — коли галичани проявили готовність терпіти будь-який режим, аби лише була українська держава. 

Лишився і ще один незнищимий архетип — культ матері Ісуса Христа галилеянки Діви Марії, але до цієї теми ми повернемось в наступному числі журналу. 

2) Варяги

Україна як геосоціальний організм в IX–X століттях н. е. переживала стан системної кризи, що є закономірним явищем в кінці чергового 532-річного періоду (419 — 951). Місцеве населення перебувало в стані соціальної дезорганізації, песимізму, безпорадності і, так би мовити, нульової пасіонарності. Серед народу все більше визрівало переконання, що наведення ладу в країні власними силами вже є неможливим. Цей пригнічений і безпорадний стан чудово відтворено літописом, згідно з яким десь після 862 року місцеві жителі заявили: “Земля наша велика і багата, а порядку в ній немає; ідіть до нас княжити і володіти нами”. І не принципово, чи справді мало місце це відчайдушне покликання допомоги іззовні. Важливо те, що з погляду етногенетики Україна вже була цілком відкрита до запліднення персонально сумісним з нею чоловічим етносом. 

Таким батьківським етносом стали варяги, етногенетична взаємодія яких з українським етносоціальним організмом відбулась у найбільш відповідний момент — час максимального загострення системної кризи. А щодо ментальності варягів, то вона добре вписується в соціотип, відомий в типології Юнга як “логіко-сенсорний екстраверт”, псевдонім — “Адміністратор”

Щодо походження варягів у дослідників немає одностайності, але все більше фактів свідчить про їхні витоки з українського “етнотворчого казана”. Варяги перебували у тісних стосунках з населенням Скандинавії і Балтики, проте не були норманами-вікінгами. Згідно з сучасними дослідженнями, “варяги... говорили староукраїнською чи слов’янською мовою. Записи, залишені варягами, писані кирилицею, а не рунами, якими писали нормани. Маємо згадки, що серед варягів були християни ще перед IX ст., тоді як нормани почали християнізуватися щойно в X і XI століттях. Як це сталося, що варяги-руси, якби вони були норманами, принесли в Русь-Україну не норманських, а руських богів? Як вони могли б відразу забути свого Одина-Водана? Ніколи не згадувати про Валькірію, Валгаллу, богиню Фрею чи Еду? Звідкіля вони могли знати про Перуна, Дажбога, Сварога, Хорса та інших богів? Коли подивитися на статуї варязьких і норманських богів, то бачимо разючу різницю. Перун — русько-варязький бог, з вигляду типовий гал або рус. Це стрункий вусач, безбородий, елегантний молодець. дин — норманський головний бог — це однооке страховище з величезною сірою бородою у товаристві двох воронів Ґуґіпа і Мупіпа та двох вовків Ґері та Френчі. дин — це бог перемоги і людських жертв. За норманською теорією виходило б так, що норманські вікінги, прийшовши в Русь-Україну, змінили своє ім’я з вікінгів на варягів, змінили свою віру — відцуралися свого германського бога дина й прийняли руського Перуна, також змінили свою мову тощо... Греки знали вікінгів-норманів, але знали й русів-варягів” .

Як відомо, варяги були торговцями і воїнами, активність яких охоплювала на лише Балтію, але всю Середню і Східну Європу включно з Візантією. Нерідко вони виступали в ролі найманого професійного війська. Дуже ймовірно, що саме від цього й походить їхня назва — “варяги”, що означає “воїни”, “захисники” (від древнього кореня “вар”, наприклад “варта”, “вартовий”; словенське “varuh” — хоронитель, опікун, захисник; англійське “war” — війна, “warrior” — воїн). Цікаво, що в релігії зороастризму, яка була поширеною серед арійських племен, третій ангел називався Кшатра-Вайріа (Кшатра — лицар, Вайрія — воїн) — опікун металів, з яких роблено зброю — ангел лицарства — ангел полян. За християнства цей ангел — архистратиг Михаїл — став опікуном Києва

Контакт доповнюючих протилежностей — українського “Миротворця” і варязького “Адміністратора” — виявився дуже плідним і мав ознаки дуальної взаємодії. За словами історика, варяги і київські “луччі люди” (місцева еліта) швидко “прийшли до порозуміння, так що варяги зайняли Київ без боротьби. Історичний перелом пройшов без потрясінь. Варяги увійшли в місцеву панівну верству, що прибрала ім’я Русі, — і зайнялися новою організацією державного життя. ...Заслуга варягів була в тому, що вони з’єднали країну в одну цупку цілість, УВІЛЛЯЛИ В ДЕРЖАВНИЙ ОРГАНІЗМ НОВИЙ ФЕРМЕНТ, оживили його і підштовхнули до нової творчості”. Київські “луччі люди”, — продовжує автор, — на якийсь час були частково відсторонені від державного проводу, проте утримували свій вплив на державну політику в ролі дорадників та експертів. “За пізніших часів, коли варязька експансія затихла, їм випало знову взяти кермо держави” .

Приблизно через століття після запліднення українського материнського етносу варязьким чоловічим началом народилась потужна і висококультурна держава, найбільша в Європі і відома на весь світ як Київська Русь. Її вихід на історичну арену супроводжувався пасіонарним спалахом в усіх сферах людського життя, а це є характерною ознакою народження нового етносу, нової етносоціальної істоти.

Проте не будемо переоцінювати значення варязького елементу. Пам’ятаймо, що основу нової державної організації заклала велика княгиня Олена-Ольга, що опиралась на християнські традиції Кирила і Методія. Варязьку організованість, експансивність і рішучість вона облагородила світлом мудрості, справедливості та відповідальності перед Богом і людьми. Важливим чинником адміністративних успіхів Ольги було те, що згідно з типологією Юнга вона, вірогідно, була “логіко-сенсорним екстравертом” (псевдонім — “Адміністратор”) і за своєю природою належала до арійської варни кшатріїв. Через багато століть мудрий Григорій Сковорода міг би сказати, що вона займалася своєю спорідненою справою, тому й досягнула таких успіхів. Сьогодні ми можемо додати, що вся діяльність великої княгині Ольги була маніфестацією арійської ідеї свободи, творчості і особистої жертовності.

3) Литовське лицарство

Народження українського етносу нового 532-річного періоду (1483 — 2015) відбулось завдяки батьківському етнічному організму, що сформувався, як і у випадку з варягами, на теренах Балтії. Литовські племена, як і варяги, були вихідцями з українського “етнічного котла”. За сучасною класифікацією вони відносяться до індоєвропейської групи балтів . На сьогоднішні часи литовська мова краще інших живих індоєвропейських мов зберегла архаїчні риси в фонетиці і морфології . Інтегральна етнопсихіка сучасних литовців описується соціотипом логіко-сенсорний екстраверт (за типологією Юнга), псевдонім — “Адміністратор”. 

Литовська військово-управлінська верства, яка, власне, і стала батьківським началом нового українського етносу, сформувалась у жорстоких війнах з Ливонським і Тевтонським лицарськими орденами в першій половині XIII-го століття: “Найбільш запізнене у своєму розвитку в своїх глухих лісах, найбільш відстале між усіх народів цієї сім’ї плем’я литовське було загрожене під той час в самім своїм існуванню німецьким рухом в литовськім краї. Напружуючи всі сили у боротьбі з ним, воно розвиває незвичайно живу організаційну діяльність і немов щоб скріпити себе силами культурними, починає поширювати свою зверхність над сусідніми слов’янськими, більш культурними краями” . 

На тлі гартування литовського військово-організаційного начала державна організація Київської Русі все більше занепадала. В середовищі князівської династії, за словами історика, “не стало талановитих одиниць, що вміли б управляти великою країною” . Як наслідок внутрішньої дезорганізації у 1240 році монголо-татари захопили Київ, а рівно через століття — у 1340 році, зі смертю князя Юрія Тройденовича — втратило незалежність і Галицько-Волинське князівство. Системна криза досягла максимальної гостроти. 

Для України це означало, що вона у точно визначений термін відкрилась для взаємодії з персонально сумісним батьківським началом. Як і у випадку з літописним закликанням варягів, місцеве українське населення “само зі своєї волі закликало до себе литовських княжат” . 

Ось як історик описує процес зачаття нового українського етносу: “Литовські княжата, засідаючи по українських і білоруських землях, прагнули у всім приноровитися до місцевого життя. Вони старалися якнайменше вносити змін у місцеві обставини: “ми старини не рушаємо, а новини не вводимо” — було їхнім правилом. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом — ставали українськими або білоруськими князями, тільки з нової литовської династії, й по змозі старалися далі продовжувати давніше заведені порядки місцевого життя. З другого ж боку, громадянству не раз таки приємно було, приймаючи литовського князя, покінчити з віджилими, докучливими княжими відносинами старої династії, а навіть у громадах, що свого часу виривалися з-під княжої влади і піддавалися під татарську зверхність, встигла наскучити й татарщина... Прикро було тільки князям зрікатися свого панування, але й тут часто укладалося так, що й ці князі зіставалися на своїх волостях, тільки мусили признати над собою владу литовського князя, що засідав у столиці їх землі”.

В результаті українські землі переходять під владу литовських князів “одна по другій, без війн і боротьби, тихо і непомітно, без ґвалту і крику” (порівняйте з “варязьким варіантом”: “варяги зайняли Київ без боротьби. Історичний перелом пройшов без потрясінь...” ).

На перший погляд видавалося, що литовська держава — це просто продовження Київської Русі. Але в дійсності литовське лицарство внесло ґрунтовні зміни в життя нашого краю, хоча фактично йдеться лише про одну його сферу — державне управління: “Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави тим, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя... Зате Литва давала українським князям і панам широке право участі в центральних державних установах і урядах. Вони належали до великокняжої ради і через те мали вплив на всі державні справи, посідали найвищі місця в адміністрації і війську, аж до становищ міністрів і гетьманів, — мали становище цілком рівнорядне з корінними литовцями. Разом з тим здобули окремі соціальні права — звільнення від різних данин, право утримувати свої військові частини і виступати на їх чолі у військовий похід, право мати провід серед населення своєї землі. Їхню гордість підносило те, що їхня мова була державною мовою, а їхня церква мала упривілейоване становище. Українська аристократія почувала себе співгосподарем у великій Литовській державі. Тому, незважаючи на те, що литовські великі князі безоглядно виступали проти всяких автономістичних тенденцій, — українські князі і пани були глибоко прив’язані до литовської держави, служили їй зі щирого патріотизму, обороняли її і дбали про її розквіт та могутність” .

Наприкінці правління великого князя Ольґерда (1341—1377) населення Литовсько-Руської держави на 90% складалося з української і білоруської людності, тобто литовці становили лише десяту частку населення (ще один привід згадати про “малу закваску, що заквашує все тісто” ). Джерелом права у державі стала “Руська правда”, державною мовою всюди була староукраїнська мова, повсюдно панувала українська культура і православна віра. 

Литовська держава запліднила Україну новими управлінськими підходами, згідно з якими твердий державний порядок не придушував людської свободи і творчості, але ставав її гарантом і захисником. Не менш великою заслугою литовського лицарства є те, що воно організувало захист України від татарських орд і, таким чином, дало можливість народному організму певний час розвиватися у відносному спокої. Після смерті Ольґерда (1377) Литовсько-Руська держава увійшла в смугу нестабільності, але головне вже сталося — відбулось зачаття нового етносу, який народився рівно через століття, а саме у 1480-х роках — на початку нового 532-річного періоду. 

Його становлення відбувалось у постійних війнах і повстаннях, тому він прославився у світі як Народ козаків . Йому не вдалося на тривалий час створити стабільної державності, але це надає йому особливої розумової пластичності і відкритості до творення принципово нових моделей державної організації. Ця риса може виявитися незамінною для побудови української держави нової епохи. Епохи, яка розпочнеться у 2015-му році. На початок сторінки