"Хто ми такі?"

Хто ми такі? Яке у нас коріння?

Яким шляхом блукали увесь час?

Чи будуть здатні нові покоління

В майбутньому згадати нас?

В якій країні ми живемо?

Чи маємо історію нам рідної землі?

І що ми для нащадків збережемо?

Чи є у нас майбутнє взагалі?

Чи є в нас гордість, слава і свобода?

Чи є вогонь відваги, що в душі горить?

Чи є у нас чарівна та природа,

Що серце божевільно від неї тріпотить?

Чи є у нас собори стародавні,

Що захищають свій народ від лихоліть?

Чи є культура і традиції ті славні,

Що надійшли до нас крізь сивину століть?

Чи є в нас честь і віра, що за неї

Великі прадіди у битві полягли?

Чи не даремно крові пролили своєї,

Щоб у країні вільній діти їх жили?

Чи є в нас мова власна солов’їна?

Чи має наша нація ім’я?

Чи є у нас держава, що зветься Україна?

Чи є козацька дружняя сім’я?

Чи є в нас пісня, що рікою ллється?

Чи є в народу нашого душа?

Чи маємо це все, чи лиш здається?

Чи то лиш тільки мрія є чужа?

Та ні, не мрія то і не омана,

То є благословення, що послане з небес,

То є країна наша – рідна і бажана,

Одне з найдивовижніших чудес.

Ми маємо усе, та не навчилися любити,

У нас все є, однак не здатні цінувать,

Ми звикли завжди чогось іншого хотіти,

А те, що біля нас – не помічать.

Все те, що ми отримали у спадок,

Ми завжди боїмося визнавать,

І що народу ми великого нащадок,

Усе частіше стали забувать.

Що є в нас мова і культура власна,

Традиції є власні вікові,

І що ми – нація велична і прекрасна,

Соромимось зізнатися собі.

Ми звикли по чужим законам жити,

Чужі надбання звили поважать,

І як нам в інших шану заслужити,

Коли себе ще не навчились шанувать?

І як збираємось ми далі жити?

Який зоставимо позаду себе путь?

І що ми зможемо онукам залишити,

Коли настане час у вічність зазирнуть?

Так хто ж ми є? Чи довго доведеться

Собі таке питання задавать?

Чи, може, хтось нарешті схаменеться,

Щоб відповідь почати вже шукать?