якби самотність була більш приємною,
я би, можливо, могла не страждати.
якби любов до тебе була надземною,
я би вічно хотіла кохати...
але тягар любові твоєї "бездонної"
обтяжує, гне додолу, складає удвоє...
я сказати тобі не наважуюсь,
як тяжко без тебе й з тобою...
ти так рідко на мене зважуєш,
так нечасто про мене згадуєш.
та так палко мене жадаєш,
за мить щастя так щиро дякуєш...
ніби я найкраща у світі,
ніби для тебе найголовніша я,
ніби згасне без мене світло...
але вранці ти йдеш в небуття...
я ж чекати тебе приречена,
годувати тугу та сльози мріями...
це і є те, що зветься - довершеність?
щоб чекала так довго, незмірно...
і я знаю, що знову з'явишся...
глянеш в очі, впадеш на коліна...
я стоятиму, рота роззявивши -
божевільна кохана людина...
знову буду я м'ять простирадла,
віддаватись тобі до останку...
і ніщо нам уже не завадить
так кохатись до самого ранку...
але знаю я також, самотність,
що ти прийдеш як ранок настане.
любий мій знов піде у безодню,
а я мушу стрічати світанок...
залишатись одна із собою,
цілувати зім'яті постелі,
бо напившись його любов'ю,
ладна дертись на білую стелю...
обірвати ці дивні стосунки
я не в силі, здається ж, - кохаю...
він мій хрест, він же мій і дарунок,
як інакше? - я просто не знаю.
С