Я називаю їх друзями...

Того вечора повітря знову пахло липовим цвітом. Здивувалась, адже жодної липи поблизу не було. Вітер гойдав зірки, закликаючи щось по них прочитати. Не вмію, не знаю, не буду. Не хочу знати, що буде завтра, через місяць, коли постарію. На мить уявила себе 50-річною і серце облилось кров”ю. Знаю, що з”являться зморшки. Знаю, що і надалі фарбуватиму волосся у рудий колір. Знаю, що заплечима буде кілька сотень публіцистичних матеріалів. Знаю, що значна частина людей мене зненавидить. А головне, знаю те, що на старості я буду сама: з сигаретою в руці і кавою без цукру.

До старості не варто чекати: я й зараз сама-самісінька. Одна подруга. Але за неї готова пожертвувати всім. Заспокоюю себе тим, що той-єдиний ще знайдеться, але усвідомюю, що не буде його. Нема такого, що серед ночі зірветься і скаже: “Давай пройдемось Львовом”. Нема такого, який замість квітів принесе мені книжку. Нема такого, якому важливо, скільки тисяч знаків я сьогодні написала. Нема такого, який запитає, що означає осінь у віршах. Нема такого, якого не захочеться зраджувати.

Я часто про них думаю. Про тих, хто називає мене ідіоткою, коли кажу щось розумне. Про тих, хто робить квадратні очі, коли починаю голосно сміятись. Про тих, що такі близькі, коли вони далеко і зовсім незрозумілі, коли поруч. Часто думаю, що могла б збудувати серйозні стосунки із кимось із них, але виникає маса запитань до самої себе і лише одна відповідь : вони мої друзі.

Я називаю їх друзями, коли розмовляємо на філософські теми, що вміщують проблеми стихійних лих, бездомних дітей і глобальних катастроф.

Я називаю їх друзями, коли ми сперечаємось про щось таке незначне, але кожен намагається довести свою правоту.

Я називаю їх друзями тоді, коли в очах темно: не від болю, а від алкоголю.

Я часто сама для себе називаю їх друзями. І байдуже, що цей текст містить з десяток тавтологій, але душа, здається, знайшла щось споріднене. І ті відчуття, що виникають при зустрічі з ними папір зрозуміти не зможе, а очі перед диплеєм тим більше.

З ними добре. Більше не відчуваю себе зрадницею, бо побачила, що зражують всі.

Коли небо вкривається літерами, які я нарешті почала розуміти, то часто читається слово “стоп”. Так буває. Завжди і у всьому. Так є і буде. Людина надто примітивна, щоб піти проти вітру. Так і я - волочусь у тому напрямку, куди віє. А віє лиш раз на тиждень і то дві-три години. Хотіла б подякувати, але боюсь їхнього іронічного сміху і розмов про те, що ти, Юлька, така дурна ще! Я не заплачу, ні.

Що б я зробила, якби дізналась, про що вони думають? Я не хочу читати думки. Хотіла б краще бачити чужі мрії. Тоді я могла б хоч трохи допомогти їм стати реальністю.

Колись і вони зрадять. Це закономірність, статистика, байдуже, як це називається! Колись і я подумаю про самогубство, а потім вдарю себе по обличчі і повторю: “Ти дурна, Юлька”.

Нічого не зрозуміло? Я задоволена. Все таки хтось не помилився, коли сказав, що з мене вийшов би хороший символіст дев”ятнадцятого століття.

А я називаю

їх друзями, навіть не підозрюючи, що друзів у мене нема...