" У стані спокою"
- 18.01.10, 11:52
Повітря пахне димом. З невимовною легкістю відпускаю свідомість у світ, де мрії не мають меж, лімітів, терміну використання. Напевно інші хотіли б бути на моєму місці і жити у двох світах - бути таким собі мандрівником. Людей спокушає невідомість, обрії,яких їм ніколи не осягнути. Можливість переходити з одного світу в інший дається кожному. Просто дається тільки один шанс, і той без інструкцій та настанов. Ти дивишся на жовтий листочок і бачиш жовтий листочок, а я дивлячись на нього бачу шматочок осені, її маленьку частинку, її серце. Ми можемо дивитись на однакові речі, але бачити їх по-різному.
Дивлюсь на вокзал. Небо звисає над землею. Воно таке дивне сьогодні, якогось осінньо-сумного кольору. Зграя птахів здійнялась вгору. Такі картинки викликають ностальгію. З"являється дике бажання покинути все і потонути в повітрі, що пахне димом. Холодно в руки і носа. Навіть не намагаюсь зігрітись, бо знаю, що це марно. Осінь - не пора року, осінь - це стан душі. Осінь - це якась дивна істота, що гризе мене зсередини. На вокзалі тисячі людей. У кожного свої проблеми, свої торбинки, свої думки. І всі вони здаються мені такими щасливими, що їхній позитив, доходячи до мене трансформується і стає черговим приводом для депресії. У світі так багато людей! Так багато поетів, художників, співаків, інтелектуалів і просто хороших чоловічків. А я навіть не замислююсь над тим, що треба перестати себе жаліти, бо ж комусь набагато гірше. Правду кажуть, що осінь сестра печалі....
Прибуває потяг. Йому так самотньо у цьому світі. Душа пече, коли на тебе дивляться як на шматок заліза на колесах.А хіба у потяга може бути душа? Ти уяви, що це так. Усе життя - суцільна дорога, колії, зупинки, дивакуваті люди. Люди в порівнянні з поїздами такі нікчемні! Кожного щось бентежить, кожен на своїй хвилі. Когось розізлили на роботі і він сердито вдарив рукою по дверній ручці. Комусь не пощастило в коханні і той з усієї сили копнув сидіння. А хтось просто сидись спокійно і лускає насіння. Інший не добіг до туалету і зробив своє діло прямо у тамборі. Дурний поїзд, міг би помститись їм усім та й зійти з колії, але ж ні, мовчить, рухається плавно, лише час від часу чується його жалісний свист. Чи є у нього якась мета? Його життя - це виконання чужих потреб. І так з дня у день, від станції до станції.
Сьогодні він вперше побачив світло в кінці тунелю. Вона така щаслива, така приємна, сьогодні моргнула йому фарами. Напевно це те кохання, що приходить один раз і на все життя. Два потяги зустрілись на станції Славсько. Святе місце. Ще жодного разу він не бачив такої краси. Їй щойно пофарбували боки, емаль ще не пообдиралась, вона так блистить на сонці! Обмінялись протяжними гудками на знак вітання і рушили в дорогу. В протилежні боки. Кожен в своєму напрямку. Він прибув до Львова на двадцять хвилин раніше, ніж зазвичай! Летів, немов окрилений! Правду кажуть, що кохання дарує крила!
Щодня мчав до пункту призначення, а найбільше обожнював зупинку у місті Славсько. Щоразу шукав її! Зазирав у далечінь, сподівався, що вона вирине з туману і ще раз ощасливить його своєю присутністю.Час минав, а вони так і не зустрілись. Потяг вирішив прикинутись зламаним, так він матиме змогу довго стояти на одному місці і чекати її приїзду. У нього все вийшло. Більше не було ні шляхів, ні зупинок, ні людей з їхніми проблемами. Радості не було меж! Скоро вони нарешті зустрінуться і вона все зрозуміє! А потім він повідомить свого водія про той невинний жарт з поламкою і знову вирушить в дорогу, щоб виконувати свою роботу. Тепер він перестане ненавидіти людей, бо йому буде байдуже, він знайшов те, на що чекав усе життя!
Змінювались пори року, а він все стояв нерухомо, проте надії не втрачав, бо знав, що тому хто стукає обов"зково відчинять! Настала осінь, і його металеве серце нестерпно заболіло у передчутті якоїсь біди. Ті самі люди, яким він присвятив усе своє життя, розбирають і вивозять його по частинах на смітник. Його перероблять і подарують йому нове життя. Тепер він буде чимось іншим, якоюсь новою іграшкою у людських руках.
Залишився тільки одни вагон. Він вже не такий, яким був у молодості. Фарба обдерта. Вікна вибиті. Фари більше не світять, та й мову відняло. Колії заросли травою, а серце - розпачем. Коли останній вагон тягнули до пункту збору металолому, раптом усе навкруги засліпив її чарівний погляд. Але тепер вона вже дивилась на нього з болем і якоюсь жалістю. Знала, що на неї також чекає старість і закінчення кар"єри. І ось тепер вони зустрілись. Він так довго чекав на цю зустріч. І у його смерті винна не банальна старість, а дивне кохання, що подарувало крила. Вона ніколи не дізнається, на які жертви він пішов заради неї. А він більше не мучитиме себе здогадками щодо її особистого життя. Про нього не напишуть газети, йому не поставлять пам"ятник, йому не присвятять якийсь певний день у році, його іменем не назвуть вулицю, бо з поїздами такого не роблять. Він уперше в житті зрозумів, що навіть в образі потяга він був закоханий у своє життя! Байдуже, що ніхто ніколи його не любив, не цінував, не пестив. Одне лише слово "життя" для нього багато зараз значило. Щодня одне й те ж саме, але ж таке до болю знайоме і рідне. Він ніколи не думав про смерть, тому й не знав як її зустріти, що сказати, перед кимвибачатись, кому дякувати. Він не написав заповіту, хоча не було сенсу. Усе, що він мав держава була не в змозі забрати. Серед нажитої спадщини були лише спогади...
Люди зайшли. Їй вже час їхати. В очах бриніли сльози, а в голові крутилась лише одна думка :" Навіщо він пішов з життя?". В той момент захотілось віддати йому половину своїх вагонів і щастя, щоб він знову ожив! Його потягнули на смітник. Йому не дадуть другого шансу, бо тільки людям дається ще одна спроба, бо тільки людей можна любити, бо люблять також тільки люди, бо тільки люди можуть відчувати...
"Прощавай", - прогуділа печально. Він не зміг нічого відповісти. ВІд нього залишився якийсь нікчемний старий вагон.І навіть якщо все втрачено, навіть якщо сьогодні він востаннє побачить сонячне світло, він знатиме, що робив це не дарма. Вони все- таки зустрілись - два бездушних шматки металу...
Дивлюсь на вокзал. Небо звисає над землею. Воно таке дивне сьогодні, якогось осінньо-сумного кольору. Зграя птахів здійнялась вгору. Такі картинки викликають ностальгію. З"являється дике бажання покинути все і потонути в повітрі, що пахне димом. Холодно в руки і носа. Навіть не намагаюсь зігрітись, бо знаю, що це марно. Осінь - не пора року, осінь - це стан душі. Осінь - це якась дивна істота, що гризе мене зсередини. На вокзалі тисячі людей. У кожного свої проблеми, свої торбинки, свої думки. І всі вони здаються мені такими щасливими, що їхній позитив, доходячи до мене трансформується і стає черговим приводом для депресії. У світі так багато людей! Так багато поетів, художників, співаків, інтелектуалів і просто хороших чоловічків. А я навіть не замислююсь над тим, що треба перестати себе жаліти, бо ж комусь набагато гірше. Правду кажуть, що осінь сестра печалі....
Прибуває потяг. Йому так самотньо у цьому світі. Душа пече, коли на тебе дивляться як на шматок заліза на колесах.А хіба у потяга може бути душа? Ти уяви, що це так. Усе життя - суцільна дорога, колії, зупинки, дивакуваті люди. Люди в порівнянні з поїздами такі нікчемні! Кожного щось бентежить, кожен на своїй хвилі. Когось розізлили на роботі і він сердито вдарив рукою по дверній ручці. Комусь не пощастило в коханні і той з усієї сили копнув сидіння. А хтось просто сидись спокійно і лускає насіння. Інший не добіг до туалету і зробив своє діло прямо у тамборі. Дурний поїзд, міг би помститись їм усім та й зійти з колії, але ж ні, мовчить, рухається плавно, лише час від часу чується його жалісний свист. Чи є у нього якась мета? Його життя - це виконання чужих потреб. І так з дня у день, від станції до станції.
Сьогодні він вперше побачив світло в кінці тунелю. Вона така щаслива, така приємна, сьогодні моргнула йому фарами. Напевно це те кохання, що приходить один раз і на все життя. Два потяги зустрілись на станції Славсько. Святе місце. Ще жодного разу він не бачив такої краси. Їй щойно пофарбували боки, емаль ще не пообдиралась, вона так блистить на сонці! Обмінялись протяжними гудками на знак вітання і рушили в дорогу. В протилежні боки. Кожен в своєму напрямку. Він прибув до Львова на двадцять хвилин раніше, ніж зазвичай! Летів, немов окрилений! Правду кажуть, що кохання дарує крила!
Щодня мчав до пункту призначення, а найбільше обожнював зупинку у місті Славсько. Щоразу шукав її! Зазирав у далечінь, сподівався, що вона вирине з туману і ще раз ощасливить його своєю присутністю.Час минав, а вони так і не зустрілись. Потяг вирішив прикинутись зламаним, так він матиме змогу довго стояти на одному місці і чекати її приїзду. У нього все вийшло. Більше не було ні шляхів, ні зупинок, ні людей з їхніми проблемами. Радості не було меж! Скоро вони нарешті зустрінуться і вона все зрозуміє! А потім він повідомить свого водія про той невинний жарт з поламкою і знову вирушить в дорогу, щоб виконувати свою роботу. Тепер він перестане ненавидіти людей, бо йому буде байдуже, він знайшов те, на що чекав усе життя!
Змінювались пори року, а він все стояв нерухомо, проте надії не втрачав, бо знав, що тому хто стукає обов"зково відчинять! Настала осінь, і його металеве серце нестерпно заболіло у передчутті якоїсь біди. Ті самі люди, яким він присвятив усе своє життя, розбирають і вивозять його по частинах на смітник. Його перероблять і подарують йому нове життя. Тепер він буде чимось іншим, якоюсь новою іграшкою у людських руках.
Залишився тільки одни вагон. Він вже не такий, яким був у молодості. Фарба обдерта. Вікна вибиті. Фари більше не світять, та й мову відняло. Колії заросли травою, а серце - розпачем. Коли останній вагон тягнули до пункту збору металолому, раптом усе навкруги засліпив її чарівний погляд. Але тепер вона вже дивилась на нього з болем і якоюсь жалістю. Знала, що на неї також чекає старість і закінчення кар"єри. І ось тепер вони зустрілись. Він так довго чекав на цю зустріч. І у його смерті винна не банальна старість, а дивне кохання, що подарувало крила. Вона ніколи не дізнається, на які жертви він пішов заради неї. А він більше не мучитиме себе здогадками щодо її особистого життя. Про нього не напишуть газети, йому не поставлять пам"ятник, йому не присвятять якийсь певний день у році, його іменем не назвуть вулицю, бо з поїздами такого не роблять. Він уперше в житті зрозумів, що навіть в образі потяга він був закоханий у своє життя! Байдуже, що ніхто ніколи його не любив, не цінував, не пестив. Одне лише слово "життя" для нього багато зараз значило. Щодня одне й те ж саме, але ж таке до болю знайоме і рідне. Він ніколи не думав про смерть, тому й не знав як її зустріти, що сказати, перед кимвибачатись, кому дякувати. Він не написав заповіту, хоча не було сенсу. Усе, що він мав держава була не в змозі забрати. Серед нажитої спадщини були лише спогади...
Люди зайшли. Їй вже час їхати. В очах бриніли сльози, а в голові крутилась лише одна думка :" Навіщо він пішов з життя?". В той момент захотілось віддати йому половину своїх вагонів і щастя, щоб він знову ожив! Його потягнули на смітник. Йому не дадуть другого шансу, бо тільки людям дається ще одна спроба, бо тільки людей можна любити, бо люблять також тільки люди, бо тільки люди можуть відчувати...
"Прощавай", - прогуділа печально. Він не зміг нічого відповісти. ВІд нього залишився якийсь нікчемний старий вагон.І навіть якщо все втрачено, навіть якщо сьогодні він востаннє побачить сонячне світло, він знатиме, що робив це не дарма. Вони все- таки зустрілись - два бездушних шматки металу...
3
Коментарі
N 47-ий
114.02.10, 22:34
ЮлькаГриценко
214.02.10, 23:33
дякую...