Про обовязок, мужність , гідність і вічну біль сердець

  • 24.09.14, 20:28

http://vdv-ua.com/odesa/item/1042-odesskij-vrach-ya-videl-glaza-russkogo-komandira-polnye-slez

Военные медики за четыре дня сумели вывезти более 700 раненых и пленных из-под Старобешево, где 29 августа боевики расстреляли украинских военных, которые по договоренности с российской стороной покидали Иловайский котел.

 Журналисты пообщались с одесским врачом, который руководил операцией по спасению наших раненых, капитаном медицинской службы Анатолием Садовником.

В мирное время он возглавляет детский санаторий «Люстдорф», а после призыва стал спасать жизни нашим бойцам в одном из полевых госпиталей в Запорожской области. После расстрела колонны Садовнику пришлось не спать четверо суток, договариваться с ДНРовцами и россиянами, сталкиваться с жестокостью и милосердием, смотреть в глаза смерти и спасать сотни жизней.
— Анатолий Анатольевич, почему вас призвали, ведь вы — главврач детского одесского санатория?
— Я — хирург, много лет не работал, но, тем не менее, навыки сохранились. Пошел в госпиталь, попробовал, провел операцию, получилось. От повестки даже не пытался отказываться, хотя по медицинским показаниям мог бы. Больше всех удивился психиатр. «Не понял? Главный врач, трое детей. Зачем тебе это нужно?» Ну мы друг друга поняли, я ему объяснил, что это моя гражданская позиция. Это как Макаревич поет в своей новой песне: «Чем крылья нимба себе растить, лучше не быть говном». Призвался, попал в полевой госпиталь 18 августа, сразу началась серьезная работа. Самый первый случай — ранение из крупнокалиберного пулемета, грудная клетка у раненого буквально вывалена, плюс правая рука практически оторвана. За 4–5 часов собрали, спасли, потом позвонили в Днепропетровский госпиталь, куда его отвезли позже. Жив, здоров, рука на месте. И потом пошло. Один за другим.
— Как вы попали в район Старобешево?
— 26–27 августа поступил приказ выезжать в район Старобешево, к нам прикрепили санитарный батальон из Полтавы. Сказали, что надо забрать раненых, а бортов не хватает. Фактически это была военная операция. О военных, которые отправились с нами, хочу сказать отдельно. Там был полковник Александр Николаевич (фамилии до окончания АТО военные предпочитают не называть. — Авт.), настоящий полковник. Я таких людей раньше не встречал. Как он вел переговоры с ДНРовцами и русскими, как шел без бронежилета. Этот героизм надо было видеть. Нас было две колонны, моя дошла до Старобешево, а вторая так и не смогла пройти через блокпосты ДНР — не пустили. В моей колонне врач был только я.
— Вам приходилось договариваться с боевиками, чтобы отдали раненых?
— Да. Мы были не готовы к тому, что придется вести эти переговоры. Нас остановили на блокпосту, всех спрашивали, кто откуда. Все были из Полтавы, и вдруг я — из Одессы. И мне сказали, что теперь я отвечу за 2 мая. Все на эмоциях, но объяснить им я сумел свою позицию и свои задачи. В дальнейшем уже все знали, что едет врач из Одессы, пропускали без проблем. О вывозе раненых и пленных мы договаривались с россиянами. Познакомился я с комбатом русским, мы еще при Союзе служили в одно время. Я видел его глаза. У него глаза, полные слез. Он говорил: «Братишка, я ж не хотел их расстреливать, мне приказ поступил за три минуты до появления колонны. Я понимал, что они на открытом поле, с двух сторон — прямая наводка, это расстрел. Но у меня приказ».
Я не буду говорить количество погибших. Мы видели страшные вещи. У комбата было сострадание в его поступках, он помогал нам, давал сопровождение. Вот еще такой случай был. Стоим в последний день — я, полковник Александр Николаевич и еще старший офицер Михаил. Разговариваем с русским офицером. Подъезжают семь машин ДНРовцев, ведут себя вызывающе во всем. «Сереж, за кого вы воюете? Против кого воюете?» — спрашиваю русского комбата после того, как те уехали. Не ответил, но все понял без слов. Вообще настроение у российской армии, по крайней мере, у тех, с кем мы общались, а это много частей, они не хотят этой войны. «Мы воевали, но мы не хотим против вас воевать», — говорят так.
— Как вывозили раненых?
— Мы собрали всех в районе Старобешево. Раненые лежали прямо на земле. И они, и пленные понимали, что мы не всех заберем, просто не поместятся. Я подхожу к одной группке людей, которые держались особнячком — отличались от других, подтянутые такие, собранные. Спрашиваю, есть ли раненые. «Да, у меня тут навылет ранение; да, у меня контузия; да, у меня в плечо, но доктор перевязал, спасибо». — «Так садись в машину», — говорю. «Нет, другим это больше нужно», — отвечают. Представляете? Ведь понимают, что мы больше не приедем. И говорят, что другим больше нужно. Это был батальон «Свитязь», ребята из Западной Украины, те, кого называют страшными бандеровцами. Я таких людей никогда не видел, хотя многое в жизни повидал. Это каким надо быть человеком, чтобы такой поступок совершить? В итоге мы нашли место, забрали всех с собой. Их от батальона осталось всего 11 человек. Сейчас они дома, мы созваниваемся постоянно.
— Вам известно, какие батальоны попали под обстрел?
Я видел, как расстреляли колонну батальона «Днепр». Ее вообще не осталось. Их классически расстреляли, как в Афганистане. Они зашли в село на центральную улицу. Первая машина выбивается и последняя, остальные просто расстреливаются. Видно было, что ребята погибшие — спецназовцы. По форме, по амуниции видно, что офицеры. Там была страшная картина. Там было человек 40–50, живого не было никого. Это были кировоградский и винницкий спецназ, их все искали, где они, а мы их видели. Это было не поле боя, а побоище.
— Вам помогали служащие санбата?
— Да, конечно. Ребята плакали, многим дурно становилось, они никогда такого не видели. Но плакали и несли бойцов на носилках, никто не отказался. Я-то подготовленный человек, я врач, видел раны, а ребята — нет. И такое увидеть, такие ранения, это было страшно. Потом уже они научились и перевязки делать, и препараты готовить, просто молодцы. Армейцы показали себя с очень хорошей стороны. Это — проявление невиданного мужества и чести.

Источник: http://www.048.ua 



50%, 1 голос

0%, 0 голосів

50%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

.. не маємо права не довести перемогу революції до кінця ..

  • 22.09.14, 22:33
УКРАЇНСЬКИЙ ГІБРИД: ЗРАДА «ПО-ЧЕСЬКИ» ПІСЛЯ «ФІНСЬКОЇ» МУЖНОСТІ?
https://www.facebook.com/evgen.dykyj/posts/10152656377118808
Три чверті століття тому декілька невеликих держав опинились у ситуації, дуже схожій на сьогоднішню українську. Два божевільні диктатори з величезними арміями почали висувати їм вимоги, які фактично означали відмову спершу від частини територій та суверенітету, а потім і повну окупацію країни та встановлення маріонеткового режиму. Західний світ як і зараз був байдужим, і хотів одного – заспокоїти агресора ціною «другорядних» країн, аби не воювати самим. Покинуті світом уряди малих країн опинились перед вибором: покластись на власний народ і чинити опір, чи здатись без бою, бо ж «все одно шансів перемогти такого ворога нема». Чехія та три країни Балтії обрали шлях капітуляції. Вони сподівались таким чином уникнути бойових втрат – і натомість отримали нацистські та радянські репресії, що забрали на порядки більше життів аніж могла забрати війна.
Лише Фінляндія ризикнула кинути виклик найбільшій армії тодішнього світу – тій самій, проти якої зараз воюємо ми. Не буду грузити цифрами та деталями, скажу лише що проти 2700 (не опечатка - двох тисяч семисот) радянських танків фіни могли виставити лише 30 (знову не опечатка – тридцять); співвідношення інших сил та ресурсів було подібним, але маленька країна настільки не уявляла собі життя під окупацією, що не вагаючись вступила у нерівну війну. І несподівано для всього світу цю війну виграла.
«Зимова війна» обійшлася фінам дорого: 26 тисяч загиблих, 40 тисяч поранених, зруйновані майже всі міста. Розгромити вщент армію, співставну по чисельності з усім населенням Фінляндії, та пройтися парадом перемоги по Москві звісно ж було неможливо – казкам не місце у реальному світі. Але фінам вдалося неможливе - вони зупинили червону армію і завдали їй таких втрат, що Сталін підписав мирну угоду на небачених доти умовах: Фінляндія втратила 40 тисяч квадратних км прикордонних територій, але зберегла повну незалежність від СРСР і свій «буржуазний» демократичний лад. На фінську землю, крім загарбаного прикордоння, так і не вступили ні НКВС, ні Гестапо, і військові втрати виявились єдиними жертвами фінської нації. Порівняйте з гіркою долею та втратами тих, хто хотів «миру за будь-яку ціну» - чехів, литовців, латишів, естонців…
Історія інколи повторюється, але нажаль так і не вчить нічому наших політиків. У березні ми мали свої Судети – зданий без бою Крим. Але впродовж квітня – серпня ми таки мали власну «літню війну», в якій домоглися майже того ж, чого фіни у «зимовій війні». Так, у нашої формально армії, а реально народного ополчення, не вистачило сил вщент розгромити регулярні частини армії РФ – так само, як це було неможливо для фінів. Але нам вдалося на 90% зірвати план Путіна, який спершу передбачав те саме що план Сталіна – встановлення у Києві маріонеткового режиму та включення України до «руського міра», повний аналог «совєтізації Фінляндії». Навіть путінський «план мінімум «передбачав розчленування України навпіл, і створення Новоросії від Донбасу до Дністра та Дунаю; натомість гидкий монстр нашими зусиллями зменшився до розміру Донецької промислової агломерації, що в масштабі країни неспівставно навіть з втратою фінами Карелії…
В цьому сенсі принципова основа Мінської угоди дуже нагадує радянсько-фінський мир: збереження незалежності та демократичного устрою ціною втрати частини території. І цей «поганий мир» дістався нам дещо дешевше ніж фінам, але загалом за таким же принципом: у нас забракло сил розгромити армію РФ, але вистачило сил настільки її призупинити та завдати таких втрат, що Путін пішов на мирні переговори. Гіркий та вимушений компроміс, який в принципі можна вважати нашою перемогою – максимально можливою за сьогоднішніх реальних умов.
Але на цьому аналогія з Фінляндією закінчилась, і почались набагато страшніші паралелі – з Чехією та Балтією. Замість того щоб пишатись важкою перемогою, визнати неминучість тимчасового компромісу, перегрупувати війська на нові рубежі та готувати ешелоновану оборону на випадок спроби Путіна продовжити свій «дранг нах Захід», наша влада на чолі з Головнокомандувачем повелись на найстрашнішу брехню путінської пропаганди – президент повірив, що українська армія вщент розбита і деморалізована, вона не здатна чинити опір регулярним військам РФ, останні ж в свою чергу високопрофесійні, накачані «повним фаршем» і непереможні. У всіх своїх діях та рішеннях президент виходить саме з цих посилок, і байдуже що вони не витримують перевірки фактами – головне що командувач в них вірить. РФ вдалося найстрашніше: виявити слабкодухість нашого головного командування, перелякати лідерів держави і тепер успішно ними маніпулювати. Переляканий кондитер та його команда «ефективних лавочників» банально обісрались від панічного страху, і здають впевненому у собі блефуючому чекістові позицію за позицією.
Нам з вами розказують казки про вигідність Мінських угод (які у всіх пунктах, крім припинення вогню та обміну полоненими, направду були б жахливими і неприйнятними – за нереалістичної умови, аби їх хтось всерйоз збирався виконувати) та про міцність досягнутого миру, і водночас про неготовність нашої армії до війни з РФ та нашу абсолютну приреченість в разі продовження війни; нас з вами психологічно готують до здачі вже не Донбасу, а всього наступного, чого забажає кремлівський фюрер.
Маємо найстрашнішу з можливих ситуацій: очільники держави не вірять у свій власний народ, у свою власну армію, і не мають жодної волі до опору. «Шоколадні зайці», фабриканти та лавочники психологічно виявились (цілком очікувано) не готовими до опору російським чекістам та мілітаристам. Натомість вони сподіваються до останнього віддавати агресору шматок за шматком – території (Крим та Донбас вже, до здачі проходу на Крим нас старанно готують), владні повноваження (привіт бандитам ДНР у місцевій владі…), міжнародні перспективи (гуд бай, відкладена асоціація з ЄС, прощавай НАТО…), «аби ж лише гірше не було». 
Гірше буде. З кожною поступкою агресор нахабнітиме все більше, суспільство все більше деморалізовуватиметься, а світ (на який так наївно сподівається наш гарант) остаточно відвертатиметься – ніхто не допомагатиме тим, хто сам за себе не бореться. Вся історія таких як Гітлер, Сталін, Хусейн, Путін свідчить про одне: умиротворення божевільних диктаторів ціною поступок сприймається ними виключно як слабкість, і провокує на продовження агресії. Порошенко у Мінську і після Мінську зробив більше для заохочення Путіна до подальшого наступу, аніж всі Жириновські і Гіркіни разом. Об’єктивно Путіну не потрібний Донбас, його програма мінімум – це вся Новоросія (причому коридор до Криму потрібний терміново, в межах найближчого місяця), а взагалі-то він ніколи не відмовлявся від бажання встановити проросійський маріонетковий режим у Києві, це для нього в межах робочих планів на рік. До Мінська москальська армія просувалась вперед з тяжкими боями і дивувалась рівню втрат, які їм завдають вперті хохли. Тепер РФ знає: при подальшому наступі ця армія не чинитиме опору, бо головнокомандувач накаже його не чинити. Порошенко, Ложкін та всі їхні ставленики погано вчили історію, і збираються повторити сумний досвід Чехословаччини та країн Балтії; тим більше, що на відміну від нас з вами їм є куди втікати після остаточної здачі країни – як тікали чеські та балтійські керманичі у комфортну Лондонську еміграцію…
Знову, як було в час Майдану, ми опинились між двох загроз – брутальна фізична сила зовнішнього ворога та ганебне боягузтво та зрада за спиною, з боку «наших» політичних лідерів. І знову, точно як тоді, банальний панічний страх та готовність до зради маскують красивими словами і навішуванням ярликів на патріотів – тоді нас лякали «екстремістами», розповідали про переговори та компроміси з «легітимним» і впевнено казали що варто Хаму дати команду, і нас всіх переб’ють як цуценят. Тепер нас лякають «непереможною» армією РФ, відверто брешуть про «вигідність» та «тривалість» миру з Путіним, замість армійської реформи залишають на посадах всіх одіозних генералів, імітують пошук зброї на Заході (яку направду ніхто офіційно так і не просить),і звісно ж навішують на всіх тих,хто готовий до опору агресії, ярлик «партії війни», маскуючи свій ганебний страх «прихильністю до миру».
Чи можемо ми щось протиставити російській агресії та внутрішній зраді? Можемо – і тому, що вже маємо такий само досвід в час Майдану, коли ми змусили лідерів «оппо» всупереч їхньому страху і проти їхньої волі очолити народну революцію, і тому що у нас просто нема іншого виходу. У нас немає іншої країни, і ми не будемо жити у путінському «русскам мірє».
Ми не здатні виліпити з фабриканта цукерок «Тузік» нового генерала Маннергейма. Але принаймні ми можемо не дати йому стати новим Бенешем. 
Нажаль, переляканих людей дуже важко зробити хоробрими. Але їх можна налякати – налякати так, щоб нас з вами вони боялись більше аніж Путіна. Вся історія наших стосунків з «лідерами» Майдану і нещодавнє ухвалення закону про люстрацію переконливо свідчать: таке працює!
Ми маємо поставити Порошенка та інших перед доконаним фактом: країна готова до опору, і війна з агресором в разі його просування далі нинішніх позицій відбудеться незалежно від волі «керманичів». У Порошенка не має лишитись вибору чинити опір Путіну чи ні – вибір має звестись до того, чи зробить він вигляд що очолює народну війну, чи ж буде перший зметений хвилею народного опору, і далі війна піде без нього.
Як саме ми маємо продемонструвати свою волю? Бачу декілька шляхів, які не заміняють, а доповнюють одне одного:
1. Масові акції під АП, Радою, Кабміном та МО, без паніки та криків «аааа, нас злили, все пропало!», але з чіткими та жорсткими вимогами щодо підготовки до оборони: відставка одіозних генералів та чиновників, жорстка реакція на будь-який виявлений випадок корупції довкола військових поставок, перегрупування військ з облаштуванням нової лінії оборони, продовження і впорядкування процесу мобілізації;
2. Продовження формування «явочним порядком» добровольчих батальйонів, можливо навіть з об’єднанням їх у полки та бригади, після чого жорсткий тиск з вимогою їх легалізації та належного озброєння;
3. Формування за територіальним принципом системи масової місцевої самооборони, зформованої за «кущовим» принципом, з локальними групами – п’ятірками, їх об’єднанням на рівні населених пунктів, районів та областей; після формування – також вимога легалізації та озброєння, регулярні вишколи кожні вихідні;
4. Ну і звісно ж, саме зараз у нас лишається (до 26 жовтня) ще один важіль – вимога до кандидатів та партій чітко висловити свою позицію щодо оборони країни від агресії, причому не загальними словами, а стосовно конкретних законопроектів по статусу окупованих земель, конкретних оборонних заходів та планів, кадрової політики у військовій сфері тощо.
Буде важко. Але ми за цей неповний рік вже зробили стільки неможливого та фантастичного, що тепер просто не маємо права не довести перемогу революції до кінця і не відстояти свою свободу. Зрештою, маємо «бонус» - в наших краях осінь та зима тепліші, аніж були у фінів під час їхньої війни

Якщо Путіна не зупинити в Україні, то Європу чекає ядерна війна

  • 22.09.14, 22:07
Путин поставил на карту все. В случае поражения в Украине, он будет свергнут
http://obozrevatel.com/blogs/10328-putin-postavil-na-kartu-vse--v-sluchae-porazheniya-v-ukraine-on-budet-svergnut.htm
 Если не остановить российского президента Владимира Путина с его концепцией "русского мира" в Украине, то следует готовиться к мировой ядерной войне, утверждает российский политолог Андрей Пионтковский. По его словам, пока еще есть экономические и политические методы, чтобы добиться этого.

Если Путина не остановить в Украине, следующими окажутся страны Балтии, однако европейцы, по мнению Пионтковского, не совсем понимают стоящую перед всеми угрозу.

- Украина и ее соглашение с ЕС — это успех или поражение Запада?

- Утром я прочел последнее заявление министра иностранных дел Польши Сикорского. Он говорит, что Украина и ЕС отступили под давлением России. Символически это ужасное поражение. Если вы следите за российской пропагандой, то последние два дня она только и говорит о том, Путин был с самого начала прав, еще в прошлом году, когда начал борьбу (с правительством Януковича) с подписанием этого соглашения. Путин говорил, что оно невыгодно России, невыгодно ЕС, Украине и, видите, они сами с этим согласились. Т.е. с пропагандистской точки зрения, война, которая сейчас ведется, во многом информационная и пропагандистская, это война за умы и сердца.

Конечно, это большой пропагандистский успех, но мы же все помним, что Путин ставил вопрос о трехсторонних переговорах еще год назад, и тогда ЕС, Меркель ответили очень жестко, что это наши двухсторонние отношения и нам не нужны третьи участники. После этого Путин совершил одну агрессию, аннексировал Крым, совершает другую, и ЕС его вознаграждает тем, что соглашается на это изначальное требование, которое и породило этот конфликт. Поэтому в таком информационном поле это выглядит, конечно, успехом Путина и профессионально используется в пропаганде. Для нас, протестующих против войны, агрессии путинской России людей, это очень тяжелый удар. Мы выглядим большими украинцами, чем сама Украина. Но я думаю, что не менее чреват информационными, пропагандистскими, политическими долгосрочными успехами так называемый закон об особом статусе.

Мы сидим здесь на диване, в комфортной обстановке, конечно, нам легко обсуждать действия украинцев. Но они находятся под шантажом. Министр обороны Украины даже сказал, что ему угрожали применением ядерного оружия. Порошенко на обсуждении этого закона бросил фразу, что лучше маленький позор, чем большая война, давая понять, что ему угрожали настоящей большой войной.

То, что мирное соглашение было необходимо для Украины — совершенно очевидно. Она терпела поражения на Донбассе, потому что Путин ввел уже самые настоящие регулярные войска. Оттуда нужно было выйти, занять новые рубежи, за которыми уже будет стопроцентная поддержка украинского государства. Потому что, не будем скрывать, на Донбассе, процентов тридцать населения поддерживают идею "русского мира" и кроме российских войск есть и реальные повстанцы. Кроме того, для того, чтобы их выбивать нужно вести бои в городах, гибнут мирные жители, все это неблагоприятно для украинской власти.

Поэтому важно выйти оттуда (но не отказаться) и занять чисто украинские рубежи. Мне кажется, тогда украинская позиция была бы более выигрышной: агрессор оккупировал часть территории, но это не значит, что мы отказываемся от нее. А они купились на наживку территориальной целостности. Интересно, что Путин сейчас — самый горячий сторонник территориальной целостности Украины, кроме Крыма, конечно. Территории Донбасса ему не нужны, они нужны ему внутри Украины, чтобы это было раковая опухоль, которая распространялась бы и блокировала движение в Европу. Ему нужно, чтобы Украина подчинялась его воле. И украинские власти на это пошли, соблазнившись тем, что как бы считается, что это территории внутри Украины, с особым статусом.

Есть еще один нюанс. Путин хочет, чтобы Украина еще и восстанавливала эту территорию на европейские деньги. Это, мне кажется, две очень серьезных уступки Украины и тактические победы Путина, на что украинцы, конечно, пошли под давлением не только Путина, но и ЕС.

С одной стороны, Путин давит военной силой, с другой стороны, ЕС боится конфликта, ему не нужны лишние заботы, те же санкции, поэтому в лице Германии ЕС все время побуждал, подталкивал заключить мирное соглашение. Но, мне кажется, Европа не понимает, с кем она имеет дело. Я вам скажу, что Путин потребует следующим: у него тяжелое положение с Крымом, нужно снабжать его, особенно зимой — он потребует, чтобы это делала Украина. И Германия снова будет оказывать давление...

- Если говорить о странах Балтии, Польше. В последнее время был ряд инцидентов — похищение эстонского офицера, началась охота на литовцев, которые отказались служить в Красной армии, сейчас Кремль уже говорит о защите русскоязычных в странах Балтии. Как вы на это смотрите?

- То, что сейчас происходит в Украине — это часть глобального проекта и этого Путин не скрывает. В своей знаменитой крымской речи 17 мая была выдвинута концепция "русского мира". Вообще, эта речь удивительная. Многие эксперты и я в том числе сразу сказали, что крымская речь — это, по сути, римейк судетской речи Гитлера. И это абсолютно новая концепция для политического класса России — разъединенный народ, собирание исторических земель, национал-предатели (это гитлеровский термин, в СССР были враги народа). И Третий рейх — это "русский мир". Путин заявил о праве Кремля защищать не русских граждан, а этнических русских, независимо от того, где они проживают. И следующим шагом после Крыма он назвал Новороссию.

Новороссией он объявил восемь украинских областей, а следующие, естественно, это страны Балтии и, прежде всего, Латвия и Эстония, в которых есть серьезное российское меньшинство. Кстати, перечисляя эти шаги в отношении Балтии, стоит упомянуть заявление МИДа России об озабоченности (положением русских в странах Балтии). Вся украинская война тоже началась с озабоченности правами этнических русских в Украине. Так что планы простираются достаточно далеко. Он же сказал, что распад СССР был крупнейшей геополитической катастрофой двадцатого века. Вот он и хочет в двадцать первом веке взять реванш.

Я не сравниваю Путина с Гитлером. Если бы он был таковым, мы не сидели бы сейчас с вами и я не мог бы вернуться завтра в Москву, хотя масштабные репрессии могут начаться в любой момент. Но внешняя политика — это полный слепок, параллели были настолько очевидны, что один из кремлевских пропагандистов сказал, что да, это очень похоже на действия Гитлера, но это Гитлер до 1939 года. Это показывает степень аналогии. Для Гитлера центральным был реванш за поражение в Первой мировой войне. Для Путина — это реванш за поражение в холодной войне, третьей, если хотите. А его пропагандисты так и говорят: мы ведем четвертую мировую войну, не с Украиной сражаемся, мы с США сражаемся, русский мир сражается с англо-саксонским миром. Вот концепция Кремля.

- Как далеко может зайти Путин в отношении стран Балтии?

- Так далеко, как ему разрешат. Все будет зависеть от украинской схватки. Если Путин преуспеет, т.е. полностью подчинит себе политику Украины, заблокирует ее европейский вектор, он будет продолжать эту кампанию. Следующая — Балтия. Пока Путин занят Украиной, вы можете чувствовать себя в какой-то степени в безопасности. Но вы должны объяснять вашим западным друзьям, которые не очень активно помогают Украине, что сейчас у них есть возможность остановить Путина чисто экономическими и политическими средствами.

Никто не ждет военного участия. Первые слова Обама и Расмуссена еще полгода назад были о том, что полностью исключается военное участие, поскольку Украина — не является членом НАТО. Такой оговорки не будет, когда "зеленые человечки" внаглую организуют референдум (в странах Балтии). По своим обязательствам Западу придется воевать, воевать с ядерной державой, которая определенным образом наверняка будет использовать ядерный шантаж — угрожать Западу ограниченными ядерными ударами. Единственный способ избежать этого кошмарного сценария — победить путинский проект в Украине.

- Вы слышали про ошибку ЕС с именем Жириновского?

- Это показывает степень информированности... Кстати о санкциях. Российская пропаганда постоянно уверяет, что санкции никак не сказываются. Но это не так, посмотрите, что творится на биржах, с долларом, цены растут и т.д. Путин очень боится санкций. Как родился мирный план (это было 3 сентября)? 4-5 сентября был саммит НАТО, а 5 сентября - саммит ЕС, где они обсуждали санкции. Порошенко остро нуждался в перемирии. Но и Путину очень был нужен мир. И он добивался его именно 3-го числа. Этим он хотел смягчить результаты саммитов НАТО и ЕС.

Такие авторитарные режимы, как путинский, не уходят в результате выборов и демократических процедур. Как они уходят? Этому мы видели массу примеров в последнее время, они уходят в результате дворцовых переворотов.

Конечно, миллиардеры теряют колоссальные деньги, но не только. И у них возникает вопрос, почему мы должны все это терпеть из-за амбиций одного человека, которому нужно пожизненно остаться у власти? Мотив Путина после того, что случилось с Мубараком и Каддафи — никогда не покинуть свой пост. Для этого ему нужно предъявить народу некую мифологему, легитимирующую власть. Программа "русского мира" хороша для него тем, что ее можно продолжать бесконечно. Его окружение тоже заражено империалистическим мышлением, но у них нет такого личного интереса и напряжение там может возрастать. Поэтому перемирие Путину было важно, чтобы сорвать дальнейшие западные санкции.

Так что они работают и будут работать. И очень важно нанести поражение этой опасной концепции "русского мира", потому что она приведет нас не просто к мировой войне, а к мировой к ядерной войне. Это очевидно, потому что экономически Россия слабее Запада, по оружию она слабее НАТО в целом и США. Значит, если Путин собирается выигрывать эту войну — он будет использовать шантаж ядерным оружием, рассчитывая, что Запад дрогнет и отступит.

Помните вопрос 1930-х годов: "Вы готовы умереть за Гданьск"? Одна из моих статей так и называется: "Вы готовы умереть за Нарву?". Большинство европейцев и американцев скажут, что нет. Путин готов повышать ставки в четвертой мировой войне, потому что у него есть мотивы. Он поставил на карту все - если он потерпит поражение в Украине, то будет свергнут.

Мне эта ситуация напоминает последние месяцы жизни Сталина, когда он уже сошел с ума и готовился к Третьей мировой войне. Большинство историков считают, что он был ликвидирован своим окружением. Так заканчиваются все такие режимы, поэтому верхушка Путина внимательно наблюдает за происходящим, как идет его война с Западом. Если он побеждает, то все замечательно. Но первые внешнеполитические неудачи наверняка обернутся для него крахом.

Если Запад не хочет противостоять Путину в Эстонии на уровне ядерной войны, нужно остановить его здесь. Для этого есть все возможности. Даже имеющиеся санкции очень тягостны для экономики России, которая и так деградирует.

- Кажется, что в ЕС страны Балтии и Польша — одиноки. Остальные не спешат на поддержку Украины?

- Это стало уже общим местом. Есть прифронтовая группа государств — Прибалтика, Польша. Вас поддерживает Швеция и Великобритания. Но все дело в одной стране — в Германии. Если бы она была в этой коалиции, вы бы могли не беспокоиться, что думает Словакия и Кипр. Т.е. ключевая страна — Германия, а ключевая фигура — Меркель, которую украинцы называют "фрау Риббентроп". Она эволюционирует, поскольку должна понимать, как работает система, что такое "Штази". Она же воспитывалась в ГДР. Но хотелось бы большего понимания. Европейцы боятся войны, не хотят осложнений. И им нужно объяснять эту связь, если Путину позволят овладеть Украиной, он придет в Балтию. Балтия — это страны НАТО. И тогда европейцам придется либо закрывать НАТО, либо идти на риск войны с ядерной державой. Это чудовищный выбор, они не хотят этого выбора. Но тогда остановите Путина.

Закарпатська файта (бальйон) в АТО.

  • 14.09.14, 19:35
РЕПОСТ
Нехай  пробачить  автор, текст  з ФБ,  автора не знайшла,  
До  питання про Пудкарпадську  Русь і  про те , чи правдоподібнми є  твердження про те що руські і  русскіе  один  народ. )))  
ОТОЖ  ЖОРСТОКИЙ  ДОПИТ ПО - ЗАКАРПАТСЬКИ
 
- Мішо, позерай, сепаратиста-м туй зловив. 
- Десь го зловив?
- Туй на путьови.
- А се наш сепаратист вадь мацкальський?
- Фрас го знає. Йшов на машині. Я го остановив і зазвідав-ім, ди йде. Вун ми каже, ош у «магазин». Се се бовт по їхньому. Я вже сякий ош відпустити, або позераву – висить у машині лєнточка, ги сто жУків у шорі! Но то я го утяг із машини і положив на землю. Никай, там лежить. А пак знайшов-ім у багажнику автомат. Думаву, ош се се мацкаль.
- Може узвідати, де суть го цімбори?
- Мож. Айбо вун нич української не розуміє. Я пробував. Вун лем на ня упозерався ги баран на нові ворота. Нич української не розуміє.
- Йдеме. Я попробую.
- Добридинь! Як ся маєш? Не тисне шнурок на руки?
- Что?
- Дораз тя уєбу та бде ти і «что» і «как». Як ся пишеш?
- Пішеш?
- Айно! Фамілія, ім’я, по батькови. Удкідь-ісь?
- Іванов Іван Івановіч
- Не миригуй ня, бо точно тя дораз уєбу. Маєш метрику даяку?
- Что?
(чути звук удару у вухо)
- Я тя придупреждав, ош не миригуй ня. Метрика є? Паспорт по вашому. Утлевел. Аусвайс. Пітьо, як бде по англицьки паспорт?
(Пітьо помагає)
- Па-ас-с-спо-орт
- Дякуву.
(До сепаратиста)
- Ду ю спікінглиш? Ху із он дьюті тудей! Паспорт маєш? Паспорт!
- Да. Вот в карманє.
- Так. Іванов Іван Іванович. Не надурив. Зря-м тя у вухо ввалив-ім. Но вибач. Малинько-м нись миригований-ім. Айбо паспорт мацкальський, ге?
- Что?
(чути звук удару у друге вухо)
- Пувів-ім ти, ош не чтокай. Кажу, ош паспорт мацкальський. Як ісь-ся туй оказав?
- Оказав?
- Айно, оказав. Прописаний-ісь у Ростови, а йдеш із лєнточков і автоматом у Україні. Лем не кажи ми, ош ся заблудив.
- Заблудив?
- Ти што, дЕбіл єден? Не розумієш української, то бдеме по русскі. Звідаву, ош КАК ти ся туй оказав? ПРІЄХАЛ, звідаву, як, до фраса?
- Чєво???
(чути черговий удар у вухо)…
Щоб мацкальські солдафони не получали у вухо – пропоную їм вивчити наступні запитання, які буде ставити їм закарпатська файта у зоні АТО:
Як ся пишеш? – Фамилия, имя, отчество?
Де йдеш, до фраса? – куда вас черти нєсут?
Маєш метрику даяку? – У Вас есть какие-то документы, которыє удостоверяют вашу личность?
Де суть твої цімбОри? – В каком квадрате находится группа Ваших войск?
Кулько вас туй? – Каково количество вашей группы?
Ти дЕбіл єден? – Мне кажется, вы не поняли сути моего вопроса.
Не миригуй ня – Ваши вопросы очень похожи на желание затянуть время или обмануть меня. Это не может не злить. Особенно на фоне всеобщей нервозности в зоне АТО.
Дораз тя уєбу – Вы вынуждаете меня применить к вам методы физического воздействия. Это претит моему мировоззрению, но Вы не оставляете мне других вариантов получения необходимой нам информации с Вашей стороны."

Свідчення полоненого в днр

  • 12.09.14, 00:11
http://chyn.info/slova-polonenoho-na-paradi-vidrubaly-holovu/

Олег був у полоні у ДНР більше трьох тижнів, жив в ямі розміром близько 4 кв. метрів, їв і пив не кожен день, у нього порвано вухо і прострелена нога, але каже, що тортури – не найстрашніше з того, що йому довелося пережити. Він попросив не називати його прізвище і не показувати обличчя, боїться, що будуть проблеми у рідних.

Олег – службовець внутрішніх військ, працював у тилу, не брав участі в боях АТО. У полон, за його словами, потрапив через зраду, тому зарікається вірити людям і вірити в Бога. «Правду кажуть, що якби Бог був, то він не допустив би такого», – сказав він мені твердо. При цьому ДНРовцев порівнює з чортами в пеклі: «Але, думаю, навіть чорти в пеклі краще ставляться до людей». 8 вересня Олега звільнили – обміняли разом з 19 українськими полоненими. Організувати зустріч з Олегом допоміг харківський бізнесмен Всеволод Кожемяко.

Я їхав додому в один з районів Донецької області. І на блокпосту біля Макіївки мене тупо здали. Там стояла Марина, яка колись була у нас кухаркою на полігоні – ми добре дружили, плече до плеча, рука об руку. Зараз у неї на руці був шеврон «Макіївська поліція». Коли мене поставили на коліна і запитали: «Марина, це він?», Вона подивилася мені в очі, я – їй в очі. І вона сказала: «Так, це він, український військовий».

Обшмоналі кишені, забрали паспорт, телефон та гроші, які були. Відвезли туди, де раніше знаходилася прокуратура Макіївки. Мені сказали опустити голову, але я добре знаю місто, тому дізнався дорогу. Дорогою мені говорили, що я не жилець і смертник. Привезли і відразу почали кричати: «Ми привезли кропу!» Збіглася купа людей-чоловіки, жінки, молоді дівчата по 20 років. Мене почали бити – не знаю, чи брали участь жінки, я закривав голову руками.

Завели в будівлю, посадили на дерев’яний стілець. Прийшов дуже величезний чоловік, такий шматок сала здоровий. Чеченець, темний, говорить з акцентом характерним. Він сказав мені: «Ти кріп, ти зенітник». Я кажу, що ні, я не зенітник. Він узяв ніж і почав потихеньку тикати їм мені в голову, туди, де волосся. Каже: «Якщо зараз не зізнаєшся – я тебе буду потихеньку різати. Ти зенітник, з твоєї вини наші брати гинуть. Признавайся ». Вони, по-моєму, крім зенітника і навідника взагалі нічого не знають, всім це пред’являють.

Мене продовжували допитувати, били дуже сильно, використовували електрошок. Потім посадили знову на стілець. Здоровий каже:

– Я своєму батькові обіцяв вухо кропу.

Взяв садові ножиці і надрізав моє вухо. Я з вухом вже розпрощався, якщо чесно. Але він його повністю відрізати не став, тільки погрожував і надрізав. Били далі гумовими палицями і електрошоком.

Потім покликали хлопця якогось. Він почав зашивати мені вухо. Поки зашивав – знову купа питань. Цей величезний подзвонив комусь і сказав: «Красунчик, приїжджай, у мене для тебе є подарунок» .Мої паспорт і телефон Красунчик забрав. У телефоні знайшов мої фотографії у чорній формі внутрішніх військ. Для них чорна форма – це гірше нікуди. Мене вивели у двір, знову били. Я один раз свідомість втратив – водою відлили. Від шокера, коли в голову б’ють, швидко від’їжджаєш.

Наділи на мене наручники. Вивели у двір і закинули в багажник. Дорогою зупинялися часто, мабуть, на блокпостах, Красунчик кричав: «Пасматрітє, што у меня єсть, мне укропа падарілі!” І змушував мене піднімати голову, щоб на мене дивилися.

Я піднімав. ДНРовци – девчонки, пацани, кричали, що я урод. Мовляв, як так, ти з Донецької області, проти своїх воюєш, чому не втік відразу, не перейшов на нашу сторону? Мене привезли в нове місце – вже ніч була. Завели у двір і кинули посеред нього. Збіглася купа народу – знову як таргани з усіх щілин. Усі одягнені по формі. Запитали, хто я. Почали знову займатися цим дурдомом

Вийшов Красунчик і крикнув, мовляв, вистачить його бити, я сам буду з ним розмовляти. Все миттєво відійшли, наче собакам скомандували сидіти. Красунчик поставив стільчик і почав розповідати, що вони знають все про мене і моєї частини. Каже: «Ви, укріп, ваєвать нє умеєтє, а только умеєтє хорошо бєгать. Так вот штоб ти нє бєгал, я тєбє прастрелю ногу ».

І він дивиться мені в очі. І стріляє в ногу – в ступню. Спочатку нога як каменем стала. Як оніміла. Потім стала палити і з’явився різкий біль.

«Якщо ти зараз правду не скажеш, – каже, – я тобі прострелю коліна. Зроблю тебе інвалідом і відпущу до твоїх з подарунком ». Потім він покликав жінку-лікаря, вона опрацювала мені ногу і вколола якусь конкретну херню, після якої я ще 2-2,5 години сидів у дворі в помутнінні. Не знаю, що це було. Вона сказала, що знеболююче.

Мене відвели з цього двору, підняли кришку на землі і кинули в яму метра 4-4,5. На кришці було написано «Більярдний стіл».

Я зрозумів, що не перший, кого тримали в цій ямі. Сильно пахло сечею та калом. Мені сказали присісти і руки покласти на голову. Сказали: якщо встанеш – кинемо тебе гранату. Ну, я сидів, хіба мало що у них на думці, всю ніч на корточках до самого ранку. Потім, коли трішки розвиднілося, мені дозволили руки опустити. Тільки через два дні мене випустили з ями. За цей час не годували і не поїли. Доводилося пити сечу. Там стояли порожні пляшки, писав у них і пив – так і виживав.

Дали вмитися, доктор перев’язала ногу. І мене кинули назад у яму. На наступний день вдалося озирнутися – побачив двір і людей. Раніше, в ямі, я чув, як кричали на якихось «роботів», щоб вони йшли будуватися. Я спочатку не зрозумів, що за роботи. Виявилося, що ці «роботи» були людьми, затриманими за щось. Ось одного «робота», наприклад, взяли на трамвайній зупинці – трамвай сильно запізнився і людина не встигла повернутися додому до комендантської години. В ДНР же комендантську годину ввели. Забрали його як порушника, дали 25 діб робіт – землю тягати, окопи рити і так далі.Всього роботів було чоловік 8-9, до десяти. Вони часто мінялися, одних відпускали – інших привозили. Одну жінку запам’ятав – Оксану. Нам не можна було говорити, але вона сказала мені пару слів. Це від неї я дізнався, що ми в Донецьку, в Будьонівському районі.

Мене погодували. Поки я їв, наді мною продовжували стояти хлопці з автоматами – хіба мало, раптом я зараз утечу на одній нозі, я ж «укроп». Потім вони покликали якогось Ящера – виявилося, що це той, який погрожував кинути гранату в мою яму. Він скомандував опустити мене назад в яму, там я пробув до ранку.

На наступний день підійшов мужичок пенсійного віку. Діловий такий, у формі, з автоматом, весь в гранатах. Рембо відпочиває. Його називали Святий. Сказав мені вилазити, оголосив, що він буде моїм начальником, а також татом і мамою. Скомандував відвести мене в туалет, запитав, чи курю. Дав сигарету. Мене знову погодували – але дали менше каші, ніж напередодні. Каша – собакам краще варять. Таке враження, що просто недоїдки різні разом заважали.6

Щоразу, коли люк відкривався, я думав, що краще б він не відкривався. Купа людей з автоматами, всі збігаються, як на мавпочку подивитися в цирку або жирафа в зоопарку. Кричать: «Ідіть сюди, виродка підняли, укропа!» Навіть коли я їв, підійшли дівчатка і почали: так як ти міг, проти братів-сестер, ти ж сам тут живеш, проти нас воюєш, бомбити дітей … Навіть показували мені фотографії мертвих дітей.

Тіло було всіх кольорів веселки – чорний, фіолетовий, коричневий. Нога боліла. Боліло все – палицями били, ногами били, чим попало. Святий сказав, що мене поведуть на допит до опера. Опер – мужичок в джинсах, футболочці, в окулярах, міцненький. Каже, мовляв, здрастуйте, мені треба з вами поговорити, інформація пройшла, що ви корректировщик. Я обімлів. В Макіївці я був зенітник, а тут уже – корректіровщік. Сказав, що знає, з якої я частини, як вона бігла з Донецька, де я живу. Давай, каже, розповідай, з ким ти працював, хто твої напарники. Я говорю: «Я їхав додому». Він: «Нєт, нєт хрон, ти єхал к саім укропам, штоб передать ім інформаию, ти бєгал па Данецьку і Макеєвке і ставіл флажочкі, штоб ваши Градамі абстрєлівалі». Сказав, що це з моєї вини розбомбили Путилівської школу, що це я там прапорець поставив. Обіцяв повезти в морг і показати трупи його товаришів, яких убили з моєї вини.

Поки ми з ним розмовляли, ще одна людина підсіла, теж ставив запитання. В камуфляжі, а на плечі великий червоний шеврон. На ньому посередині білий олень, а з боків написано «Батальйон Донського козацтва». Взагалі там у всіх на плечах, на руках, замість погонів – стрічечки ці, колорадські. У всіх поголовно.15

Розмова з опером скінчилася тим, що він дав мені три дні на роздуми, щоб я зізнався. Поки мене допитували, приїхав Красунчик. З іншим чеченцями – говорили своєю мовою, а потім вже російською з акцентом. Красунчик мені сказав: «Зараз будемо тебе розстрілювати». Я охрінів: щойно обіцяли три дні. Але Красавчика всі слухаються – всі ці козаки, українці … Вивели мене перед строєм і знову: «Ось, дивіться, це корректировщик. Через нього гинуть наші люди, будемо його розстрілювати ». Але в підсумку просто познущалися наді мною і посадили назад у яму.

У часі я до того моменту вже загубився. Сидів в ямі, до неї підходили і традиційно питали, чи живий, і погрожували кинути гранату, якщо я не озвуся. Іноді приходив Святий. Міг дати мені поїсти. А бували такі дні, що він відповідав «У мене немає настрою», і я залишався без їжі.

В один день пішов дощ, і в мою яму набралося води по пояс. Було дуже холодно. Вдень Святий випустив мене в туалет погрітися. А ввечері відвів мене на качель і пристебнув до неї одну мою руку наручником. «Сьогодні будеш спати тут». Десь через пів години підійшов Ящір і запитав: «Це все, що в тебе є?» А я в шортах був, в футболці і ось в цих тапочках.

Олег демонструє тапочки: «Я їх помив!» І сміється. Ящір приніс мені фуфайку. Вночі вийшла дівчина років 35-36. Волосся білі, видно, що фарбовані. Винесла мені чаю, каже, а то раптом ти замерзнеш – нас потім розірвуть. «Я впервиє і, надєюсь, впоследній раз в жизні делаю чай укропу», – сказала.

Як я вже говорив, Красунчик заборонив мене бити. Тому іноді хтось говорив мені: «Погано, що тебе не можна бити». Бувало, що по-швидкому ногою піханут нишком. Вранці мене відстібнули від гойдалки і відвели в підвал. У підвалі стояли піддони, на них матраци, ковдри, купи брудних речей. Потім я зрозумів, що там спали затримані, як «роботи». Плаття стареньке висіло, напевно, Оксани. На ніч знову пристебнули до гойдалками, але вже обидві руки, без фуфайки та чаю. Так повторювалося разів три-чотири.

Один раз краєм ока бачив, як вели полоненого з великим українським прапором на рукаві. Одна штанина відрізана, нога перев’язана. Запитав у Оксани, коли вона давала їжу, хто це. Вона сказала, що це таксист, і їх відразу двоє. Більше сказати було неможливо, нам забороняли розмовляти. Молодий пацан, який приніс мені їжу замість неї, сказав, що Оксану відпустили. «Вона з чистою душею і з чистою совістю відпрацювала і пішла», – сказав. Ну, слава Богу. Але вона там довго пробула. Коли мене привезли, Оксана вже була. Посуд мила, прибирала, прала.

В одну ніч, коли я сидів на гойдалки, приїхало багато хлопців по формі. Вони сиділи у дворі, випивали – за православ’я, ще за щось. Один з них вийшов на перекур і вирішив поговорити зі мною: «Ну шо, укроп, сідіш?». Я: «Сиджу». Він: «Ми сейчас ваших ганялі под Шахтьорськом. Нє умєють ваши ваєвать, взялі плєнних, взялі много тєхнікі. Шо ето вам руководство такую тєхніку паставляєт? Новиє БТРи взялі, а оні без рулей ». Каже, там того немає, там цього не вистачає. «Нє знаю, как ви воюєтє», – каже.

Doneck
Я почув жахливі крики. Кричала жінка. Так жахливо, що я подумав, що їй відрізають пальці. Це тривало близько години. Потім кришку моєї ями підняли, і до мене не спустили, а саме кинули жінку в наручниках, абсолютно голу. Ось у людини є особа. А у неї не було – холодець замість обличчя. На тілі не було живого місця. Все порізано. Все в крові. Руки скручені наручниками за спиною. Я просто прозрів. Ніколи такого не бачив, хіба що у фільмах жахів.

Нам кричали: «Невесту тєбє нашлі! Ми вас женім! Дєлай с ней что хочєш». Кинули її штани і піджачок – гарний такий, тільки повністю порваний. І закрили люк. Жінка хвилин 15 сиділа і плакала. Вже не кричала. А я не знав, що робити – просто не було слів, щоб щось говорити. Сказав: «Давайте ви встанете, я одягну на вас штани». Вона в наручниках, не може сама надіти. Натягнув на неї джинси. Накинув на неї свою мастерку – сиро в ямі.

Жінка промовчала всю ніч. Вранці відкривають кришку дебіли: «Ну шо там, жива твая напарніца-корректіровщіца? Правєли брачную ночь? »
Потім вона почала говорити. Розповіла, що їй 53 роки, звати Таня, прізвища не запам’ятав. Недалеко живе, в Червоноармійському районі, працює в Донецьку на ж \ д вокзалі. У полон потрапила в такий спосіб. Коли збиралася на роботу, почався обстріл. Сумку схопила, гроші, побігла в бомбосховище. Коли вийшла з нього, на свою голову голосно сказала: «замахали бомбити російські фашисти». Її почули два мужика якихось, які разом з нею були в бомбосховищі. На зупинці підходить до неї один з них і каже своїм друзям, двом амбалам: ось, це вона назвала російських фашистами. В машину запхнули, забрали гроші. Поїхали до неї додому, знайшли там щось, що назвали польським шевроном, і звинуватили в тому, що вона польська корректіровщіца і шпигунка. Знущалися над нею, гвалтували …

genby2
Потім нас перевели в якусь будку, типу фургона. Там було вікно і можна було бачити, що відбувається. Одного разу заїхала довга «Газель», і звідти почали виводити людей в пов’язках – 14 чоловік ми нарахували. Це були українські полонені (за датами разом з Олегом вдалося відновити, що це було 5-6 вересня – прим. Ред.)

Взагалі полонених привозили багато. А ще, якщо чесно, у них військової техніки – тьма. Я бачив, як розвантажували ящики зі зброєю, з боєприпасами. І кричали при цьому: «Спасибі української армії за боєприпаси». В один із днів ми з Тетяною почули віддалений гул. Виявилося, це їхала колона танків – і старого зразка, і нового, і камази, і гармати тягли. І прапор цей дебільний Новоросії. Хвилин 20-25 їхали. (Це було приблизно 3 або 4 вересня – прим. Ред.)

В один день була страшна стрілянина. Святий вивів мене з ями: «Пам’ятаєш, говорили, що тебе взяли для однієї справи? Дивись, – Дістає жилет розвантажувальний, весь в гранатах і проводах. – Зараз ти з ним підеш до своїх. Натиснемо на кнопочку, і ти там разом зі своїми вибухнеш ».

Після того він показав мені 7 убитих полонених, які лежали в ряд, накриті ганчірками. Сказав, що вони потрапили в полон вже вдруге. «Другий раз ми в полон не беремо, так що якщо ти раптом виживеш – у тебе другого шансу теж не буде». Але жилет у мене в підсумку забрали. Інакше я б з вами тут не розмовляв. Ще, до речі, вони переконували, що всіх, хто повертається з полону, садять до в’язниці.

гратиНас, полонених, вишикували на вулиці. Вийшов опер, який усіх допитував, і каже: «Можу вас привітати. Зараз вийде Батя і вам зробить невелику радість ».

Батя – їх начальник. Пенсіонер, невеликого зросту, сивий, коротка стрижка. Якщо у в’язниці побачити – пахан. З сигареткою. Коли він вийшов, я його згадав – він ходив там в білих штанях, білій сорочці, чорному піджачку, туфельках. Але на цей раз був по формі ».

Батя повідомив, що нас будуть міняти. А якщо наші не захочуть змінюватися – нас розстріляють. Завантажили нас в бусик, і ми поїхали. Були з нами різні хлопці, в тому числі, з «Донбасу» і з батальйону «Дніпро-1» . Всього 20 чоловік. Були серед них і лежачі поранені.

Довго возили. У підсумку доїхали до села Кам’янка. Нам сказали швидко вистрибувати з автобуса і «нагнувши голову, бігти до своїх придуркам-укропам». А у нас же поранені. Дозволили нести поранених на руках. Взяли на руки, швидко понесли. Думали, обмін буде 20 на 20. Але побачили тільки одну людину, який йшов нам назустріч. Виходить, 20 осіб поміняли на одного. Не знаю, хто він.
Про парад військовополонених в Донецьку Олег розповідати не хотів. Видно, що це найважча частина спогадів. Погодився коротко описати події.donetsk5

Це було жахливо. Трьох, в тому числі мене, повезли 24-го на парад. Сказали нам: «У вас же свято, от ми і веземо вас на парад». Поставили за будівлею, разом з іншими полоненими. Прапори свої почепив, козаки там, «Восток», «Оплот».

Відео в інтернеті – херня. Там же найголовнішого не показали. Людині коли голову відрубали – не показали. Змушували його стати на коліна під час підготовки до параду. Він не погодився. Йому відрубали голову. При всіх. Я не знаю, хто він був. І хто рубав теж – людина в масці. Але після цього ми всі стали ми всі на коліна.

Потім відбувся якийсь скандал, і наші козаки швидко відвезли нас трьох назад, туди, де тримали.
Я відразу був категорично проти цієї ДНР. Ну як так, 22 роки жили мирно в незалежній Україні, а тепер будемо розпадатися через те, що Путін – маразматик? Я не розумію цього, я не визнаю такого. ДНР, ЛНР – вони як зомбі. У них в голові тільки одне: ми виродки, «кріп», а вони захищають свою землю. Але ж це ми свою батьківщину захищаємо, а вони захищають Росію, яка сюди преться.

Я знаю в Макіївці таких людей, які кричали: «ДНР, у нас буде така сила! Будемо самі, навіщо Донбас годує Україну! ». А тепер бояться на машинах в місто виїхати, тому що машину ДНРовци можуть віджати.

***
Плакати не хочеться. Сліз вже немає. Хоча коли в ямі сидів – були.

Он просто не смог найти другой работы

  • 09.09.14, 21:40
Мама погибшего в Украине российского солдата рассказала, почему ее сын пошел воевать
КОЛИ  ПРИ ВЛАДІ  КРЕМЛЯДІ. У  нас  теж свої  суки,  але  .....своя  земля
http://nr2.com.ua/News/world_and_russia/Mama-pogibshego-v-Ukraine-rossiyskogo-soldata-rasskazala-pochemu-ee-syn-poshel-voevat-79098.html

Киев, Сентябрь 03 (Новый Регион, Анатолий Васильев) – Публикация истории о матери и невесте погибшего в Украине российского солдата из Республики Марий Эл наделала много шума в соцсетях. «Новую газету», где вышла статья, обвиняют во лжи, матери погибшего солдата открыто угрожают соотечественники. А она не понимает – кто и зачем послал ее сына на смерть.


Антона Туманова привезли в закрытом гробу.

– Там окошечко – хорошо, хоть лицо можно распознать. Ребята мне сказали, в их части есть такие, что просто куски мяса, ДНК теперь делают. Родители еще не получили своих детей.

Сидя в гостиной на диване, на котором раньше спал Антон, его мама Елена Петровна Туманова поправляет на коротких седеющих волосах черную повязку, ищет в сумке свидетельство о смерти – зачем-то она носит его с собой.

Вещи, паспорт и военный билет младшего сержанта Антона Туманова матери еще не отдали. 20 августа Елена Петровна получила только гроб и копию свидетельства о смерти из ростовского морга. Там указана дата смерти – 13 августа 2014 года, место – «Пункт временной дислокации войсковой части 27777», время – «Во время исполнения обязанностей военной службы», и причина – «Сочетанная травма. Множественные осколочные ранения нижних конечностей с повреждением крупных кровеносных сосудов. Острая массивная кровопотеря».

– Ноги оторвало ему, конечно. Ребята рассказали. Но я и так чувствовала, что в гробу он не целый…

Антон ушел в армию из родного Козьмодемьянска (21 тысяча жителей, 100 километров от Йошкар-Олы) в 2012 году. Учебку прошел в Пензе, служил в Южной Осетии.

– Как с армии пришел – хотел найти работу, но у него не получилось, – спокойно рассказывает Елена Петровна. – В следственный изолятор его не взяли, потому что у него анемия. Для армии он пригоден, а для работы – нет. Антон уезжал в Нижний, месяца три работал на автозаводе. Жить негде, снимать дорого… Вернулся. В Москву съездил пару раз, на стройке с мальчишками поработал. Деньги им не заплатили, на обратный билет я ему высылала. А у нас в Козьмодемьянске где работать? Всего два завода осталось, один какие-то пластмасски делает, второй – не помню. В мае говорит: «Я, мам, пойду в армию по контракту». Я – давай отговаривать: «Ты подожди, видишь, обстановка какая… Не дай бог, сунут на Украину, была же у нас Чечня, был Афганистан…» –  «Мам, наши войска туда посылать не будут. Все, я решил, я пойду. Мне деньги нужны. Я ж не на войну еду – я на работу еду. Другой-то работы нет».

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ:В 18-ю Отдельную мотострелковую бригаду, в/ч 27777, в поселок Калиновская в Чечне Антон уехал 21 июня. Место службы выбрал сам. Говорил, что в Южной Осетии очень полюбил горы: «Я хочу просыпаться и видеть горы, засыпать и видеть горы». Торопился попасть до конца месяца, чтобы за июль уже получать зарплату, но в части узнал, что три месяца будет на испытательном сроке, только потом заключит контракт. «Звонит, говорит: «Два месяца зарплаты точно не будет». Я говорю: «Скажи честно, тебе денег послать?» – рассказывает Елена Петровна.  «Ну сколько сможешь…» Отправила 3 тыщи, сколько нашла: я-то сама санитарка, зарплата у меня 5500. Антон говорил, там все без денег сидели, задерживали. Когда после похорон приехали мальчишки из его части, документы привезли, оказалось, им даже командировочные не дали. Билеты купили – и езжайте. У нас в военкомате их хоть первый раз за дорогу накормили».

Зарплату за полтора месяца службы Антон так и не получил. Домашним он говорил, что ему обещали 40-50 тысяч рублей. Парни-сослуживцы объяснили, что Антона, видимо, обманули: они получают не больше 30.

Домой Антон звонил почти каждый день. В начале июля вдруг рассказал: в части спрашивают, кто хочет добровольно поехать в Украину.

– Я ему говорю: «Ты, надеюсь, не хочешь?» – «Что я, дурачок? Тут никто не хочет». С ним вместе служить ушел еще один наш парень, попал тоже в Чечню, в Шали. Он мне потом рассказывал, что у них в части тоже говорили: если продержитесь сколько-то дней на Украине – заработаете 400 тысяч. Никто, естественно, не соглашался: даже если останешься жив – с деньгами все равно будет кидалово.

Потом Антон написал маме, что его отправляют под Ростов. На российско-украинской границе военнослужащие части 27777, по его словам, оказались 11 июля. Елена Петровна не волновалась:

«В Ростове жарко, Украина далеко, у Антона все хорошо. То есть как хорошо? Спрашиваю: «Что вы ели?» – «Доширак». – «А полевая кухня?» – «Нету. Сухпаек».

Елена Петровна долго возмущается, что мальчишек плохо кормили, держали под дождем или на жаре… Кажется, ей хочется представлять сына голодным. Представить его мертвым она не может.

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ:17-летняя Настя Чернова, невеста Антона, рассказывает о месяце в Ростовской области совсем иначе.

С такой же, как у Елены Петровны, траурной повязкой на голове, Настя сидит в кресле напротив фотографии Антона: маленькая, очень хрупкая, с длинными светлыми волосами, вся в черном («Не могу носить яркое, физически не могу»), и за весь разговор, кажется, ни разу не поднимает глаз.

Настя созванивалась с Антоном каждый день, про службу он рассказывал ей гораздо больше, чем маме. 23 или 25 июля впервые сказал: «Едем на войну». Перепуганная Настя спросила только: «На Украине же нет русских?» – «Мы едем в роли ополченцев». Дня три-четыре не выходил на связь.

Второй раз, как рассказал Антон Насте, их отправили на Украину 3 августа, на два дня. Города, сроки и цели поездки не говорил: Настя думает, сам не знал.

– Видать, их посылали просто контролировать ситуацию, ездить, смотреть, – рассуждает она. – Дали украинские деньги, Антон рассказывал, что заходил в магазин, смеялся: «Сувениров нет, хоть украинских денег тебе привезу». Как будто не про войну говорил. Так, про обычную жизнь.

10 августа Антон позвонил домой: «Мама, нас отправляют в Донецк».

– Я говорю: «Куда? Там война! Вас не могут туда отправить!» Он: «Мам. Это ты так думаешь». Только и сказал: «Послали на помощь ополченцам. Не переживай, все будет чики!»

Насте Антон добавил, что будет на Украине месяца два-три, возможно, до ноября, без связи.

– Только перед самым отъездом сказал: «Я не хочу ехать, мы с пацанами думали соскочить, но до части полторы тысячи километров», – вспоминает Настя. – Может, он чувствовал что… Все последние дни говорил: «Вот, не поженились, у меня ни детей, ничего…» Это просто егошние планы, мечты…

11 августа Антону выдали две гранаты и 150 патронов для автомата. В три часа дня он прислал маме сообщение «ВКонтакте»: «Телефон сдал, на Украину уехал». Всё.

– Я не понимаю: как их могли отправить? – говорит мать. – Ведь много же народу, 1200 человек… Я даже не знала, кому звонить, ни этих майоров не знала, ни их номеров… Если бы я знала, я бы сказала: «Не смейте его отправлять!» Я бы… Если бы знать.

О том, что происходило дальше, известно из рассказа двух сослуживцев Антона по в/ч 27777, после похорон приехавших в Козьмодемьянск с его документами. Один из них оставил Елене Петровне нотариально заверенное «Объяснение» с подробностями гибели Антона.

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ:По словам сослуживцев, приказ перейти границу с Украиной пришел 11 августа. Тех, кто отказывался, командование оскорбляло, стыдило, угрожало уголовным преследованием. Все документы и телефоны приказали сдать, форму снять (все переоделись в простой камуфляж), на технике замазать опознавательные знаки и номера. На ноги и руки повязали узкие белые повязки: позже Туманова нашла в «ВКонтакте» фотографию сына с такими повязками и комментарием его сослуживца: «Это знаки опознавания свой-чужой. Сегодня на ноге, завтра на правой руке и т. д. Все, что движется без повязок, – уничтожается».

Ночью 12 августа колонна из 1200 человек зашла в Украину и днем 13-го остановилась на территории завода в городе Снежное Донецкой области в 15 километрах от границы. Машины с боеприпасами и оружием поставили очень скученно. Днем 13 августа по колонне ударили из «Градов».

– Мальчишки (сослуживцы) сказали, что из 1200 человек погибших – 120, раненых – 450, – говорит Туманова. – Они сами где-то сзади были, а мой Антон впереди. Ни окопов, ни защиты… Паника, кто по машинам, кто куда. Выбирались, как могли…

Вкратце, по описанию сослуживцев Антона, операция победоносной российской армии на чужой земле выглядела так: с двумя гранатами на человека и не подготовленной к бою техникой колонна войск зашла в Украину, попала под «Грады» – и через сутки вернулась назад со 120 трупами.

Извещение о смерти принес сотрудник Козьмодемьянского военкомата Будаев. «Он Антона и на срочную службу отправлял, и на контракт оформлял. Принес — а сам плачет. Я только спросила: «Где это произошло?» – «Под Луганском». – «Но они же в Донецк поехали». – «Не доехали». Дал мне номер части, я позвонила, сказала: «Может, ошибка, это не мой сын?» –  «Нет, все точно, ребята только что опознали». Соболезнования и все такое…»

С тех пор никто из военного командования с Еленой Петровной не разговаривал. Да и она не звонила. Просто не знает, кому.

– Почему это случилось? Где? Пусть мне скажут и не врут. Больше, конечно, я хочу знать, почему, кто отдал этот приказ?! Потому что этот приказ мог только с Москвы быть. Вот стоял бы передо мной Путин – я бы так и спросила: «Вы отдавали приказ? Ответьте честно». Я до последнего дня думала, что там нету русских. А мальчишки говорят, там еще не скоро все прекратится. Почему кто-то должен туда идти? Пусть они сами разбираются, как хотят.

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ:

Як ви думаєте, кого першого убиватимуть солдати після "ЭТОГО" ?

  • 20.08.14, 17:01

http://doba.te.ua/rajony/ternopilskyj/ternopilskoho-bijtsya-yakyj-povertavsya-iz-zony-ato-prynyzyly-pratsivnyky-transportnoji-militsiji.html

Миколу Озарука, який повертався із зони АТО в Тернопіль, в Павлограді принижували працівники транспортної міліції. Чоловіка арештували і вивели з потяга у самих трусах. Боєць простояв так на пероні близько години поки міліціонери встановлювали його особу. 

Випадок трапився днями, коли Микола Озарук, боєць батальйону “Донбас”, повертався додому на Тернопільщину зі Сходу. Чоловік віз з собою свої патрони, зброю і ніж.

- В Павлограді до мене підійшли працівники транспортної міліції. Побачили, що я лежу в трусах, відпочиваю. Я кажу: ” Зараз вам дам документи”. Вони побачили, що у мене є зброя, амуніція і моментально накинулись. Я навіть не встиг нічого витягнути, – розповідає ДОБІ Микола Озарук. – Не дивлячись на документи на мене одягли наручники, штовхали, били, чуть не кинули з поїзда головою вниз.

Чоловік розповідає, що у трусах на пероні він простояв півгодини. На нього дивились всі люди, які стояли на пероні, а міліціонери так і не переглянули документи, бо чекали начальників.

- Через півгодини прийшло начальство. Я так і стояв у трусах і в наручниках. Три рази просив, щоб мені їх попустили, а мені ще більше ці наручники затягували. Я до полоненого на Сході краще ставився, ніж поставились до мене, - коментує снайпер Микола Озарук. – Потім вже дали можливість показати документи. Проте, якийсь майор подивився на моє посвідчення резервіста і сказав: “Этой бумажкой можешь подтереть себе *опу”.

Після цього бійця відпустили, але сказали, що не можна возити з собою зброю, хоч в Миколи Озарука був відповідний дозвіл, і вилучили патрони.

- Мене принизили до такої степені, що я відчував себе, як самий гірший се*ливий кіт. То виходить майор більше знає за Авакова, а це посвідчення нічого не вартує і його можна просто викинути, – каже Микола.

Зараз чоловік перебуває вдома, проте за кілька тижнів знову збирається вирушити в зону АТО працювати снайпером.

ДОБА 

 

ОДЕСА Срочно нужны следующие препараты в ..... количествах :

  • 18.08.14, 21:16

РЕПОСТ!!!!!! За последние сутки в Одессу приземлилось четыре грузовых борта с тяжело ранеными бойцами. 411 госпиталь переполнен! Срочно нужны следующие препараты в ..... количествах :

РЕПОСТ!!!!!! За последние сутки в Одессу приземлилось четыре грузовых борта с тяжело ранеными бойцами. 411 госпиталь переполнен! Срочно нужны следующие препараты в ..... количествах :
1) Аудиометр
2) Кеталонг 3% 1мл, Кеторолак 3% 1 мл , Кетанов в ампулах (это все аналоги) 
3) Бандаж "Тутор" на коленный сустав M/L, XL/XXL 
4) Бандаж на плечевой сустав L/XXL S/M. 
5) Меропенем (1 гр флакон), на каждого раненого необходимо 30 флаконов (из лекарств наиболее приоритетный!)
6) Дексалгин
7) Аппараты Елизарова (внешней фиксации – голень, бедро, плечо)
8) Салфетки влажные БОЛЬШИЕ
9) Судна пластиковые широкие
10) Груши сильфон 300 мл (Гемопласт, Пластмед)
11) Катеторы фолея двух-ходовые 14, 16, 18 (пр-ль все равно)
12) Мочеприемники
13) Калоприемкники
14) Внутревенные катеторы G18, G20, G22 (Бибраун)
15) Дренаж профильный Слабинского с портом 6, 8, 10 (Камед)
16) Одноразовые пеленки 90х60
17) Пластырь клеенчатый 2,5 см х 9.1 м
18) Пластырь Бетафикс 5х10
19) Пластырь Микропоры 2.5 см х 9.1 м
20) Удлинитель для дренажей Жане-Жане 8, 10
21) Дексометазон КРК
22) Флоксал – глазные капли
23) Флоксал – глазная мазь
24) Дикло-Ф – капли глазные
25) Азарга – капли глазные
26) Солкосерил - желе глазное
27) Корнерегель – желе глазное
28) Синтомициновая мазь
29) Фибринолизин 250 ед. фл.
30) Омепразол 40 мг в флаконах
31) Церебролизин 10
32) Актовегин 10
33) Нейроксон 1000
34) Гордокс
35) Октра
36) Простыни, бязь
37) Одеяла, полушерстяные
38) Матрацы, ватные
39) Отвертки шестригранные Д. 2,7 Д 3.5 
40) Спецификаторы 
41) Спиценатягиватели
42) Дрель «Метаб» 
43) Кусачки для спиц и винтов «Bosh» 
44) Пассатижи «Bosh» 
45) Спицы Киршнера (копьевидные, пищущего пера, толстые)
46) Масло облепиховое 
47) Пантенол спрей 
48) Мазь Левомеколь 40 г. 
49) Мазь Синтомициновая 25 г.
50) Мазь Вишневского 40г 
51) Гепарин №5 
52) Бальзам спасатель 
53) Контривен 10000МЕмл
54) Флюконозол
55) Гепарин 60
56) Альбумин
57) Тиенам

Огромная просьба приносить чеки и сертификаты на медпрепараты. Госпиталь не имеет права принимать медпрепараты без соответствующих сертификатов! Обязательно проверяйте срок годности медпрепаратов.
На данный момент в госпитале находится очень много бойцов каждый день прибывают раненые. 
Огромное спасибо всем неравнодушным гражданам, помогающим нашим ребятам!
Сбор помощи для отправляющихся на АТО и для раненых солдат продолжается!
Справка по тел.: 098-098-53-87 или по адресу: Жуковского, 36. "Рада Громадської Безпеки"