Державники, шинкарі і конюхи.

       Якось, недавно, милуючись зимовими краєвидами Карпат, я помандрувала однією із звивстих вуличок віддаленого живописногоурочища гірського села. Погода була прекрасна, краєвиди самі просилися до фотоапарату. Отак, мандруючи вуличкою в пошуках краєвиду, зупинила свій погляд на вуйках, що поралися біля коней.  

      Одразу помітивши в мені чужинку та ще й з фотоапаратом, старший вуйко відважно попрямував до мене із словами:”Ходіт ід нам паніко”. Чоловік прийняв мене за журналістку напевно тому, що я, виявляється, знимкувала те місце, де раніше була початкова школа збудована ще при чехах, яку чомусь розібрали. Пожурив чоловік теперішню владу, яка „не валовшна (спроможна діал.) збудувати ніч схісного (нічого путнього діал) для села, а  кожен пан лиш для себе стараєси, і тепер вся дітвора мусит ходити бог-зна куди пішки”. Показав вуйко і на дорогу, яку „пани” зремонтували аби-як,  і все зроблене через зиму поруйнувалося. 

       Отак, вислухавши вуйкові жури, довелося його розчарувати і признатися, що я не журналіст і тому не напишу до газети про їхні проблеми.. Зрештою, побалакавши іще трохи, ми прийшли до висновку, що вся та писанина - марна справа. Згадалося, що наші діди були неграмотними, тому не писаниною займалися, а вирішували свої  справи самі, інколи беручи своїх панів за „обшивку” . Зрозумівши, що розмова зі мною марна, вуйко змахнув корбачем, сказав „Вйо” і рушив у своїх щоденних селянських справах.. Я і далі роздивлялася гори, втикані хатками, і вже зовсім по іншому міркувала про місцеві красоти.

      Спробувала уявити собі, скільки часу треба дитині, щоб по снігу дійти звідти до цього місця, де колись була школа, і скільки треба часу, щоб добратися до старої неремонтованої школи в центрі села. Для пішого ходу в одну сторону виходила різниця в добру годину, а  в обидва боки більше двох годин.

     Але повернімося до мого краєвиду. На території, де колись стояла початкова школа, від якої не залишилось і сліду, красувався ще недобудований особняк місцевого ”державника”, в якому, найімовірніше, відриють кафе-магазин. Воно і не дивно, адже місце зручне для такого бізнесу. Отак, повільно спускаючись розбитою гірською дорогою, я  роздумувала про сучасну державну політику. Як далекоглядно думають чиновники від освіти і медицини. Нібито в цілях економії державних грошей прийняли рішення закрити малі школи і медичні заклади в подібних віддалених закутках. Насправді  це привід зруйнувати подібні заклади, щоб на їхньому місці зявилися заклади з продажу алкоголю.

      Посудіть самі, чи відправлять батьки маленьку дитину з такого присілку в непогоду до школи в центрі села? Скоріш за все - ні. Чи побіжать до районної, завжди переповненоїполіклініки люди з такого віддаленого урочища? Навряд. Натомість, вони підутьзапивати свої болячки і біди. А тут уже і місцеві „урядовці” із своїми шинками. Вони добре засвоїли правила управління і зрозуміли - неосвіченим, хворим, п’яним „бидлом” управляти завжди легше, аніж освіченим, здоровим громадянином, що прагне збереження за ним своїх конституційним прав. Адже прийдуть вибори, розсадишелекторат по шинках і  маєш іще один термін при владі.

    А скільки таких місць у богом-забутих населених пунктах  завдяки „далекоглядному” урядуванню табачників звільниться для місцевихурядників-шинкарів? Народ понесе їм свої кревні копійки за пійло і поповнить бюджет - як не державний, то хоча б сімейний такого шинкаря.

     Тільки от забули наші „далекоглядні” урядовці, що „збудувати комунізм” в одній окремо взятій країні неможливо, як і неможливо збудувати рай в одному, окремо взятому дворі окремого чиновника чи шинкаря. Рано чи пізно це закінчиться так як завжди – бідному і голодному все це надоїсть і він візьме пана за „обшивку” і вижене, або, не дай бог, спалить все це. Вже було в нашій історії, що громадою правили шинкарі, а люди пропивали в їхніх шинках майно, душу, а інколи владу. Тільки от прийшов час, і чи то по божій волі, чи за страшним збігом обставин, щезли всі ці шинкарі з нашої землі. То чи далекоглядні наші урядники? Чи все таки короткозорі? Чи вони усі надіються, що український вуйко довго запрягає коні. А він, той вуйко, одного разу не дочекавшись журналіста, запряже коні, візьме корбач і сокиру і таки скаже своє „Вйо”.