.. не маємо права не довести перемогу революції до кінця ..
- 22.09.14, 22:33
УКРАЇНСЬКИЙ ГІБРИД: ЗРАДА «ПО-ЧЕСЬКИ» ПІСЛЯ «ФІНСЬКОЇ» МУЖНОСТІ?
https://www.facebook.com/evgen.dykyj/posts/10152656377118808
Три чверті століття тому декілька невеликих держав опинились у ситуації, дуже схожій на сьогоднішню українську. Два божевільні диктатори з величезними арміями почали висувати їм вимоги, які фактично означали відмову спершу від частини територій та суверенітету, а потім і повну окупацію країни та встановлення маріонеткового режиму. Західний світ як і зараз був байдужим, і хотів одного – заспокоїти агресора ціною «другорядних» країн, аби не воювати самим. Покинуті світом уряди малих країн опинились перед вибором: покластись на власний народ і чинити опір, чи здатись без бою, бо ж «все одно шансів перемогти такого ворога нема». Чехія та три країни Балтії обрали шлях капітуляції. Вони сподівались таким чином уникнути бойових втрат – і натомість отримали нацистські та радянські репресії, що забрали на порядки більше життів аніж могла забрати війна.
Лише Фінляндія ризикнула кинути виклик найбільшій армії тодішнього світу – тій самій, проти якої зараз воюємо ми. Не буду грузити цифрами та деталями, скажу лише що проти 2700 (не опечатка - двох тисяч семисот) радянських танків фіни могли виставити лише 30 (знову не опечатка – тридцять); співвідношення інших сил та ресурсів було подібним, але маленька країна настільки не уявляла собі життя під окупацією, що не вагаючись вступила у нерівну війну. І несподівано для всього світу цю війну виграла.
«Зимова війна» обійшлася фінам дорого: 26 тисяч загиблих, 40 тисяч поранених, зруйновані майже всі міста. Розгромити вщент армію, співставну по чисельності з усім населенням Фінляндії, та пройтися парадом перемоги по Москві звісно ж було неможливо – казкам не місце у реальному світі. Але фінам вдалося неможливе - вони зупинили червону армію і завдали їй таких втрат, що Сталін підписав мирну угоду на небачених доти умовах: Фінляндія втратила 40 тисяч квадратних км прикордонних територій, але зберегла повну незалежність від СРСР і свій «буржуазний» демократичний лад. На фінську землю, крім загарбаного прикордоння, так і не вступили ні НКВС, ні Гестапо, і військові втрати виявились єдиними жертвами фінської нації. Порівняйте з гіркою долею та втратами тих, хто хотів «миру за будь-яку ціну» - чехів, литовців, латишів, естонців…
Історія інколи повторюється, але нажаль так і не вчить нічому наших політиків. У березні ми мали свої Судети – зданий без бою Крим. Але впродовж квітня – серпня ми таки мали власну «літню війну», в якій домоглися майже того ж, чого фіни у «зимовій війні». Так, у нашої формально армії, а реально народного ополчення, не вистачило сил вщент розгромити регулярні частини армії РФ – так само, як це було неможливо для фінів. Але нам вдалося на 90% зірвати план Путіна, який спершу передбачав те саме що план Сталіна – встановлення у Києві маріонеткового режиму та включення України до «руського міра», повний аналог «совєтізації Фінляндії». Навіть путінський «план мінімум «передбачав розчленування України навпіл, і створення Новоросії від Донбасу до Дністра та Дунаю; натомість гидкий монстр нашими зусиллями зменшився до розміру Донецької промислової агломерації, що в масштабі країни неспівставно навіть з втратою фінами Карелії…
В цьому сенсі принципова основа Мінської угоди дуже нагадує радянсько-фінський мир: збереження незалежності та демократичного устрою ціною втрати частини території. І цей «поганий мир» дістався нам дещо дешевше ніж фінам, але загалом за таким же принципом: у нас забракло сил розгромити армію РФ, але вистачило сил настільки її призупинити та завдати таких втрат, що Путін пішов на мирні переговори. Гіркий та вимушений компроміс, який в принципі можна вважати нашою перемогою – максимально можливою за сьогоднішніх реальних умов.
Але на цьому аналогія з Фінляндією закінчилась, і почались набагато страшніші паралелі – з Чехією та Балтією. Замість того щоб пишатись важкою перемогою, визнати неминучість тимчасового компромісу, перегрупувати війська на нові рубежі та готувати ешелоновану оборону на випадок спроби Путіна продовжити свій «дранг нах Захід», наша влада на чолі з Головнокомандувачем повелись на найстрашнішу брехню путінської пропаганди – президент повірив, що українська армія вщент розбита і деморалізована, вона не здатна чинити опір регулярним військам РФ, останні ж в свою чергу високопрофесійні, накачані «повним фаршем» і непереможні. У всіх своїх діях та рішеннях президент виходить саме з цих посилок, і байдуже що вони не витримують перевірки фактами – головне що командувач в них вірить. РФ вдалося найстрашніше: виявити слабкодухість нашого головного командування, перелякати лідерів держави і тепер успішно ними маніпулювати. Переляканий кондитер та його команда «ефективних лавочників» банально обісрались від панічного страху, і здають впевненому у собі блефуючому чекістові позицію за позицією.
Нам з вами розказують казки про вигідність Мінських угод (які у всіх пунктах, крім припинення вогню та обміну полоненими, направду були б жахливими і неприйнятними – за нереалістичної умови, аби їх хтось всерйоз збирався виконувати) та про міцність досягнутого миру, і водночас про неготовність нашої армії до війни з РФ та нашу абсолютну приреченість в разі продовження війни; нас з вами психологічно готують до здачі вже не Донбасу, а всього наступного, чого забажає кремлівський фюрер.
Маємо найстрашнішу з можливих ситуацій: очільники держави не вірять у свій власний народ, у свою власну армію, і не мають жодної волі до опору. «Шоколадні зайці», фабриканти та лавочники психологічно виявились (цілком очікувано) не готовими до опору російським чекістам та мілітаристам. Натомість вони сподіваються до останнього віддавати агресору шматок за шматком – території (Крим та Донбас вже, до здачі проходу на Крим нас старанно готують), владні повноваження (привіт бандитам ДНР у місцевій владі…), міжнародні перспективи (гуд бай, відкладена асоціація з ЄС, прощавай НАТО…), «аби ж лише гірше не було».
Гірше буде. З кожною поступкою агресор нахабнітиме все більше, суспільство все більше деморалізовуватиметься, а світ (на який так наївно сподівається наш гарант) остаточно відвертатиметься – ніхто не допомагатиме тим, хто сам за себе не бореться. Вся історія таких як Гітлер, Сталін, Хусейн, Путін свідчить про одне: умиротворення божевільних диктаторів ціною поступок сприймається ними виключно як слабкість, і провокує на продовження агресії. Порошенко у Мінську і після Мінську зробив більше для заохочення Путіна до подальшого наступу, аніж всі Жириновські і Гіркіни разом. Об’єктивно Путіну не потрібний Донбас, його програма мінімум – це вся Новоросія (причому коридор до Криму потрібний терміново, в межах найближчого місяця), а взагалі-то він ніколи не відмовлявся від бажання встановити проросійський маріонетковий режим у Києві, це для нього в межах робочих планів на рік. До Мінська москальська армія просувалась вперед з тяжкими боями і дивувалась рівню втрат, які їм завдають вперті хохли. Тепер РФ знає: при подальшому наступі ця армія не чинитиме опору, бо головнокомандувач накаже його не чинити. Порошенко, Ложкін та всі їхні ставленики погано вчили історію, і збираються повторити сумний досвід Чехословаччини та країн Балтії; тим більше, що на відміну від нас з вами їм є куди втікати після остаточної здачі країни – як тікали чеські та балтійські керманичі у комфортну Лондонську еміграцію…
Знову, як було в час Майдану, ми опинились між двох загроз – брутальна фізична сила зовнішнього ворога та ганебне боягузтво та зрада за спиною, з боку «наших» політичних лідерів. І знову, точно як тоді, банальний панічний страх та готовність до зради маскують красивими словами і навішуванням ярликів на патріотів – тоді нас лякали «екстремістами», розповідали про переговори та компроміси з «легітимним» і впевнено казали що варто Хаму дати команду, і нас всіх переб’ють як цуценят. Тепер нас лякають «непереможною» армією РФ, відверто брешуть про «вигідність» та «тривалість» миру з Путіним, замість армійської реформи залишають на посадах всіх одіозних генералів, імітують пошук зброї на Заході (яку направду ніхто офіційно так і не просить),і звісно ж навішують на всіх тих,хто готовий до опору агресії, ярлик «партії війни», маскуючи свій ганебний страх «прихильністю до миру».
Чи можемо ми щось протиставити російській агресії та внутрішній зраді? Можемо – і тому, що вже маємо такий само досвід в час Майдану, коли ми змусили лідерів «оппо» всупереч їхньому страху і проти їхньої волі очолити народну революцію, і тому що у нас просто нема іншого виходу. У нас немає іншої країни, і ми не будемо жити у путінському «русскам мірє».
Ми не здатні виліпити з фабриканта цукерок «Тузік» нового генерала Маннергейма. Але принаймні ми можемо не дати йому стати новим Бенешем.
Нажаль, переляканих людей дуже важко зробити хоробрими. Але їх можна налякати – налякати так, щоб нас з вами вони боялись більше аніж Путіна. Вся історія наших стосунків з «лідерами» Майдану і нещодавнє ухвалення закону про люстрацію переконливо свідчать: таке працює!
Ми маємо поставити Порошенка та інших перед доконаним фактом: країна готова до опору, і війна з агресором в разі його просування далі нинішніх позицій відбудеться незалежно від волі «керманичів». У Порошенка не має лишитись вибору чинити опір Путіну чи ні – вибір має звестись до того, чи зробить він вигляд що очолює народну війну, чи ж буде перший зметений хвилею народного опору, і далі війна піде без нього.
Як саме ми маємо продемонструвати свою волю? Бачу декілька шляхів, які не заміняють, а доповнюють одне одного:
1. Масові акції під АП, Радою, Кабміном та МО, без паніки та криків «аааа, нас злили, все пропало!», але з чіткими та жорсткими вимогами щодо підготовки до оборони: відставка одіозних генералів та чиновників, жорстка реакція на будь-який виявлений випадок корупції довкола військових поставок, перегрупування військ з облаштуванням нової лінії оборони, продовження і впорядкування процесу мобілізації;
2. Продовження формування «явочним порядком» добровольчих батальйонів, можливо навіть з об’єднанням їх у полки та бригади, після чого жорсткий тиск з вимогою їх легалізації та належного озброєння;
3. Формування за територіальним принципом системи масової місцевої самооборони, зформованої за «кущовим» принципом, з локальними групами – п’ятірками, їх об’єднанням на рівні населених пунктів, районів та областей; після формування – також вимога легалізації та озброєння, регулярні вишколи кожні вихідні;
4. Ну і звісно ж, саме зараз у нас лишається (до 26 жовтня) ще один важіль – вимога до кандидатів та партій чітко висловити свою позицію щодо оборони країни від агресії, причому не загальними словами, а стосовно конкретних законопроектів по статусу окупованих земель, конкретних оборонних заходів та планів, кадрової політики у військовій сфері тощо.
Буде важко. Але ми за цей неповний рік вже зробили стільки неможливого та фантастичного, що тепер просто не маємо права не довести перемогу революції до кінця і не відстояти свою свободу. Зрештою, маємо «бонус» - в наших краях осінь та зима тепліші, аніж були у фінів під час їхньої війни
Три чверті століття тому декілька невеликих держав опинились у ситуації, дуже схожій на сьогоднішню українську. Два божевільні диктатори з величезними арміями почали висувати їм вимоги, які фактично означали відмову спершу від частини територій та суверенітету, а потім і повну окупацію країни та встановлення маріонеткового режиму. Західний світ як і зараз був байдужим, і хотів одного – заспокоїти агресора ціною «другорядних» країн, аби не воювати самим. Покинуті світом уряди малих країн опинились перед вибором: покластись на власний народ і чинити опір, чи здатись без бою, бо ж «все одно шансів перемогти такого ворога нема». Чехія та три країни Балтії обрали шлях капітуляції. Вони сподівались таким чином уникнути бойових втрат – і натомість отримали нацистські та радянські репресії, що забрали на порядки більше життів аніж могла забрати війна.
Лише Фінляндія ризикнула кинути виклик найбільшій армії тодішнього світу – тій самій, проти якої зараз воюємо ми. Не буду грузити цифрами та деталями, скажу лише що проти 2700 (не опечатка - двох тисяч семисот) радянських танків фіни могли виставити лише 30 (знову не опечатка – тридцять); співвідношення інших сил та ресурсів було подібним, але маленька країна настільки не уявляла собі життя під окупацією, що не вагаючись вступила у нерівну війну. І несподівано для всього світу цю війну виграла.
«Зимова війна» обійшлася фінам дорого: 26 тисяч загиблих, 40 тисяч поранених, зруйновані майже всі міста. Розгромити вщент армію, співставну по чисельності з усім населенням Фінляндії, та пройтися парадом перемоги по Москві звісно ж було неможливо – казкам не місце у реальному світі. Але фінам вдалося неможливе - вони зупинили червону армію і завдали їй таких втрат, що Сталін підписав мирну угоду на небачених доти умовах: Фінляндія втратила 40 тисяч квадратних км прикордонних територій, але зберегла повну незалежність від СРСР і свій «буржуазний» демократичний лад. На фінську землю, крім загарбаного прикордоння, так і не вступили ні НКВС, ні Гестапо, і військові втрати виявились єдиними жертвами фінської нації. Порівняйте з гіркою долею та втратами тих, хто хотів «миру за будь-яку ціну» - чехів, литовців, латишів, естонців…
Історія інколи повторюється, але нажаль так і не вчить нічому наших політиків. У березні ми мали свої Судети – зданий без бою Крим. Але впродовж квітня – серпня ми таки мали власну «літню війну», в якій домоглися майже того ж, чого фіни у «зимовій війні». Так, у нашої формально армії, а реально народного ополчення, не вистачило сил вщент розгромити регулярні частини армії РФ – так само, як це було неможливо для фінів. Але нам вдалося на 90% зірвати план Путіна, який спершу передбачав те саме що план Сталіна – встановлення у Києві маріонеткового режиму та включення України до «руського міра», повний аналог «совєтізації Фінляндії». Навіть путінський «план мінімум «передбачав розчленування України навпіл, і створення Новоросії від Донбасу до Дністра та Дунаю; натомість гидкий монстр нашими зусиллями зменшився до розміру Донецької промислової агломерації, що в масштабі країни неспівставно навіть з втратою фінами Карелії…
В цьому сенсі принципова основа Мінської угоди дуже нагадує радянсько-фінський мир: збереження незалежності та демократичного устрою ціною втрати частини території. І цей «поганий мир» дістався нам дещо дешевше ніж фінам, але загалом за таким же принципом: у нас забракло сил розгромити армію РФ, але вистачило сил настільки її призупинити та завдати таких втрат, що Путін пішов на мирні переговори. Гіркий та вимушений компроміс, який в принципі можна вважати нашою перемогою – максимально можливою за сьогоднішніх реальних умов.
Але на цьому аналогія з Фінляндією закінчилась, і почались набагато страшніші паралелі – з Чехією та Балтією. Замість того щоб пишатись важкою перемогою, визнати неминучість тимчасового компромісу, перегрупувати війська на нові рубежі та готувати ешелоновану оборону на випадок спроби Путіна продовжити свій «дранг нах Захід», наша влада на чолі з Головнокомандувачем повелись на найстрашнішу брехню путінської пропаганди – президент повірив, що українська армія вщент розбита і деморалізована, вона не здатна чинити опір регулярним військам РФ, останні ж в свою чергу високопрофесійні, накачані «повним фаршем» і непереможні. У всіх своїх діях та рішеннях президент виходить саме з цих посилок, і байдуже що вони не витримують перевірки фактами – головне що командувач в них вірить. РФ вдалося найстрашніше: виявити слабкодухість нашого головного командування, перелякати лідерів держави і тепер успішно ними маніпулювати. Переляканий кондитер та його команда «ефективних лавочників» банально обісрались від панічного страху, і здають впевненому у собі блефуючому чекістові позицію за позицією.
Нам з вами розказують казки про вигідність Мінських угод (які у всіх пунктах, крім припинення вогню та обміну полоненими, направду були б жахливими і неприйнятними – за нереалістичної умови, аби їх хтось всерйоз збирався виконувати) та про міцність досягнутого миру, і водночас про неготовність нашої армії до війни з РФ та нашу абсолютну приреченість в разі продовження війни; нас з вами психологічно готують до здачі вже не Донбасу, а всього наступного, чого забажає кремлівський фюрер.
Маємо найстрашнішу з можливих ситуацій: очільники держави не вірять у свій власний народ, у свою власну армію, і не мають жодної волі до опору. «Шоколадні зайці», фабриканти та лавочники психологічно виявились (цілком очікувано) не готовими до опору російським чекістам та мілітаристам. Натомість вони сподіваються до останнього віддавати агресору шматок за шматком – території (Крим та Донбас вже, до здачі проходу на Крим нас старанно готують), владні повноваження (привіт бандитам ДНР у місцевій владі…), міжнародні перспективи (гуд бай, відкладена асоціація з ЄС, прощавай НАТО…), «аби ж лише гірше не було».
Гірше буде. З кожною поступкою агресор нахабнітиме все більше, суспільство все більше деморалізовуватиметься, а світ (на який так наївно сподівається наш гарант) остаточно відвертатиметься – ніхто не допомагатиме тим, хто сам за себе не бореться. Вся історія таких як Гітлер, Сталін, Хусейн, Путін свідчить про одне: умиротворення божевільних диктаторів ціною поступок сприймається ними виключно як слабкість, і провокує на продовження агресії. Порошенко у Мінську і після Мінську зробив більше для заохочення Путіна до подальшого наступу, аніж всі Жириновські і Гіркіни разом. Об’єктивно Путіну не потрібний Донбас, його програма мінімум – це вся Новоросія (причому коридор до Криму потрібний терміново, в межах найближчого місяця), а взагалі-то він ніколи не відмовлявся від бажання встановити проросійський маріонетковий режим у Києві, це для нього в межах робочих планів на рік. До Мінська москальська армія просувалась вперед з тяжкими боями і дивувалась рівню втрат, які їм завдають вперті хохли. Тепер РФ знає: при подальшому наступі ця армія не чинитиме опору, бо головнокомандувач накаже його не чинити. Порошенко, Ложкін та всі їхні ставленики погано вчили історію, і збираються повторити сумний досвід Чехословаччини та країн Балтії; тим більше, що на відміну від нас з вами їм є куди втікати після остаточної здачі країни – як тікали чеські та балтійські керманичі у комфортну Лондонську еміграцію…
Знову, як було в час Майдану, ми опинились між двох загроз – брутальна фізична сила зовнішнього ворога та ганебне боягузтво та зрада за спиною, з боку «наших» політичних лідерів. І знову, точно як тоді, банальний панічний страх та готовність до зради маскують красивими словами і навішуванням ярликів на патріотів – тоді нас лякали «екстремістами», розповідали про переговори та компроміси з «легітимним» і впевнено казали що варто Хаму дати команду, і нас всіх переб’ють як цуценят. Тепер нас лякають «непереможною» армією РФ, відверто брешуть про «вигідність» та «тривалість» миру з Путіним, замість армійської реформи залишають на посадах всіх одіозних генералів, імітують пошук зброї на Заході (яку направду ніхто офіційно так і не просить),і звісно ж навішують на всіх тих,хто готовий до опору агресії, ярлик «партії війни», маскуючи свій ганебний страх «прихильністю до миру».
Чи можемо ми щось протиставити російській агресії та внутрішній зраді? Можемо – і тому, що вже маємо такий само досвід в час Майдану, коли ми змусили лідерів «оппо» всупереч їхньому страху і проти їхньої волі очолити народну революцію, і тому що у нас просто нема іншого виходу. У нас немає іншої країни, і ми не будемо жити у путінському «русскам мірє».
Ми не здатні виліпити з фабриканта цукерок «Тузік» нового генерала Маннергейма. Але принаймні ми можемо не дати йому стати новим Бенешем.
Нажаль, переляканих людей дуже важко зробити хоробрими. Але їх можна налякати – налякати так, щоб нас з вами вони боялись більше аніж Путіна. Вся історія наших стосунків з «лідерами» Майдану і нещодавнє ухвалення закону про люстрацію переконливо свідчать: таке працює!
Ми маємо поставити Порошенка та інших перед доконаним фактом: країна готова до опору, і війна з агресором в разі його просування далі нинішніх позицій відбудеться незалежно від волі «керманичів». У Порошенка не має лишитись вибору чинити опір Путіну чи ні – вибір має звестись до того, чи зробить він вигляд що очолює народну війну, чи ж буде перший зметений хвилею народного опору, і далі війна піде без нього.
Як саме ми маємо продемонструвати свою волю? Бачу декілька шляхів, які не заміняють, а доповнюють одне одного:
1. Масові акції під АП, Радою, Кабміном та МО, без паніки та криків «аааа, нас злили, все пропало!», але з чіткими та жорсткими вимогами щодо підготовки до оборони: відставка одіозних генералів та чиновників, жорстка реакція на будь-який виявлений випадок корупції довкола військових поставок, перегрупування військ з облаштуванням нової лінії оборони, продовження і впорядкування процесу мобілізації;
2. Продовження формування «явочним порядком» добровольчих батальйонів, можливо навіть з об’єднанням їх у полки та бригади, після чого жорсткий тиск з вимогою їх легалізації та належного озброєння;
3. Формування за територіальним принципом системи масової місцевої самооборони, зформованої за «кущовим» принципом, з локальними групами – п’ятірками, їх об’єднанням на рівні населених пунктів, районів та областей; після формування – також вимога легалізації та озброєння, регулярні вишколи кожні вихідні;
4. Ну і звісно ж, саме зараз у нас лишається (до 26 жовтня) ще один важіль – вимога до кандидатів та партій чітко висловити свою позицію щодо оборони країни від агресії, причому не загальними словами, а стосовно конкретних законопроектів по статусу окупованих земель, конкретних оборонних заходів та планів, кадрової політики у військовій сфері тощо.
Буде важко. Але ми за цей неповний рік вже зробили стільки неможливого та фантастичного, що тепер просто не маємо права не довести перемогу революції до кінця і не відстояти свою свободу. Зрештою, маємо «бонус» - в наших краях осінь та зима тепліші, аніж були у фінів під час їхньої війни
2
Коментарі
Brom_83
123.09.14, 07:46
Слава Україні!!!
