Про "український рахунок" у Другій світовій

Каторжний труд на лісоповалах та в копальнях, масові епідемії, харчування впроголодь, знущання табірної адміністрації та кримінальних злочинців ув'язнені витримували здебільшого рік-два. Мій стрико протримався півтора – у 1941-му його не стало. Правду про його сумну долю родина довідалася аж у 1990 році, коли за горбачовської перебудови розпочався процес реабілітації жертв політичних репресій. Тоді родичам разом з рішенням Закарпатського обласного суду про реабілітацію дядька повернули і його особисті речі, котрі мав при собі під час арешту: документи, видані чеською та угорською владою, фотографії і саморобний записничок з текстами українських, словацьких, угорських народних пісень та ...Інтернаціоналу Ежена Потьє.

Того ж фатального 1941-го мій батько Іван Ільницький (1916 р.н.) та два вуйки Павло Беца (1914 р.н.) та Михайло Вощепинець (1910 р.н.) були мобілізовані до угорської Королівської армії. Регент Міклош Горті заборгував фюреру за його згоду на окупацію Карпатської України, то ж форсовано набирав рекрутів для військових частин, що у якості союзників Вермахту відправлялися з берегів Дунаю через Карпатські перевали на Східний фронт. Батькові, можна сказати, поталанило, – він потрапив в артилерійську частину Першої угорської армії, котра до літа 1944-го була розквартирована на Прикарпатті неподалік Надвірної та Делятина. Оскільки він, як і більшість вояків з числа українського населення Закарпаття, не розумів мови своїх мадярських командирів, його призначили їздовим до коней, що тягали гармату. На передову полк перекинули уже в березні 1945-го неподалік Балатона. У тих заключних боях Другої світової батько й отримав поранення від кулі солдата третього Українського фронту. А поки лікувався у госпіталі Сомбатгея, що під австрійським кордоном, війна скінчилася. Провівши більше трьох років на фронті, він впродовж усього подальшого життя не міг, не мав права називатися фронтовиком, бо носив на війні однострій і пагони «не тієї» армії.
Ось майже і все, що мені вдалося ще у юності довідатися про фронтові дороги свого батька. Поки мені було цікаво слухати оповіді про війну, він не мав особливого бажання розповідати їх, коли ж він став схильним вдаватися у спогади, часу слухати їх не стало у мене...

До моїх вуйків доля не була настільки милостивою, і вир війни покрутив ними сповна. Їм випала нещаслива нагода потрапити до лав Другої угорської армії, яку спровадили у степи біля Тихого Дону і кинули у людську м’ясорубку під Сталінградом. Там армія втратила убитими, пораненими й полоненими майже 150 тисяч вояків - 85% особового складу. Мої вуйки потрапили до числа полонених, оскільки класти голови за одну чужу країну на просторах іншої чужої країни не мали ні найменшого бажання. При першій же нагоді, разом з однополчанами, мобілізованими із закарпатських теренів, вони здалися у радянський полон. Яке пекло чекає їх там – не могли уявити навіть у страшному сні.

Спочатку була кількаденна піша хода у лютий мороз крізь прокльони і плювки в обличчя місцевого населення до збірного пункту полонених у Старому Осколі, потім – нелюдські катування голодом і холодом у таборах військовополонених. Михайло Вощепинець розповідав мені, що, провівши кілька місяців у радянському полоні, він у свої 33 роки важив не більше 30 (!) кілограмів. Поруч з ним щодня від хвороб та виснаження вмирало по кількасот полонених італійців, хорватів, угорців, українців. Він вижив лише тому, що, трохи розуміючи російську, зголосився до похоронної команди, яку підгодовували, аби гробарі мали сили рити мерзлу землю Придоння...

Порятунком від суцільного вимирання ув’язнених у таборах закарпатців стала нагода записатися до «Чеської Легії» – закордонного військового формування Чехословаччини, котре почало свою історію у лютому 1942 року зі створення окремого батальйону у місті Бузулук Оренбурзької області. Звідси, після нетривалого вишколу та «відгодівлі», їх кинули у бої з елітними німецькими частинами під Харковом (с. Соколове), за Київ, Білу Церкву та Корсунь-Шевченківський.

Уцілілі у цих жорстоких баталіях «легіонери» прагнули визволяти від загарбників рідний край, принести свободу у родинний дім батькам, дружинам, дітям, братам і сестрам. Та Сталін не бажав, аби звитяжні і досвідчені фронтовики з іноземним громадянством корегували його наміри щодо майбутнього Закарпаття і кинув їх на лобовий штурм Дуклянського перевалу, котрий за 80 діб забрав життя 150 тисяч бійців Червоної армії та кількох тисяч закарпатців. Кому поталанило вижити у цьому пеклі, згодом знайшов смерть у кровопролитних боях за визволення міст і сіл північної Чехії, як уродженці Тячівщини, Герої СРСР та ЧСР командир танкового батальйону, член ОУН Степан Вайда (в одній частині з ним воював мій родич М.Вощепинець) та живцем розіп’ятий на паркані усього за три тижні до Перемоги розвідник Іван Кубинець.

Прошиті кулями, зрешечені осколками, оглушені контузіями, однак, безмежно щасливі, що живі, верталися творці перемоги додому. Поки вони спільно зі своїми бойовими побратимами вичищали Європу від фашизму, вдома у них наводила свої репресивні порядки нова держава – та, що з їхньою допомогою здобула перемогу у війні.

Голгофою Другої світової пройшли у різних арміях по обидва боки фронту десятки тисяч моїх земляків-закарпатців. Малій дещиці пощастило не полягти у братські могили в чужих землях, або ж вийти на волю з радянських та фашистських концтаборів. Нині поміж нас істинних фронтовиків уже одиниці, бо цілі їхні полки й дивізії давно умиротворилися на небесах. У ці травневі дні згадаймо і помолімося за них. За тих, хто загинув у борні, помер опісля від ран, чи жив роками, тамуючи біль, завданий війною. Згадаймо без фальші, показухи та рафінованого вшанування. Тоді, може, й кожен наш особистий рахунок тієї війни буде хоча б частково оплачений.