Моя гідроманія

Мандри на свидовецькі озера

Літо скоро закінчиться, вересень принесе з собою дощі і холодні ночі тому, не дивлячись на спеку, вирішили пройтися на вихідні в гори. Де краще витрясеш солі із зашлакованого організму і пусті думки з темних закутків голови? Отож, вибрали дводенний маршрут вздовж свидовецького хребта, десь близько 35 км, з ночівлею біля озера Ворожеска та продовженням подорожі наступного дня до льодовикового озера Герешаска .

Своєю машиною під'їхали до автостоянки на початку дороги, що веде на Драгобрат.

Зафіксували час і гайда 9 км до Драгобрату під гору Стіг. Добрих чотири кілометри маршрут пролягає біля великого потоку майже рівною без підйому дорогою. Маю нагоду частенько їздити тут на машині і ніколи не встигаю роздивитися нависаючі над стрімким потоком кам'яні кручі від яких аж мурашки.

Адже висота цього кам'яного тортика десь біля 50 ти метрів.

Робимо першу невеличку зупинку у кінці пологої частини маршруту біля турбази "Мікропроводу".

Тут мене зачепила одвічна "любов" наших лісників до природи і оцей стенд. На кінці речення бракувало тільки ціннник написати, адже ведмедів, і не тільки, вони ж таки тут вистріляли майже до ноги.

Але пора йти далі, попереду 5 км підйому до Драгобрату. Вже й Близницю видно.

Вверх не розженешся і не тільки тому що круто, а тому що довкола дороги звисає малина, ожина, чорниця. Але найбільшою спокусою для подорожуючого є не ягода, а транспорт з туристами який із завидною частотою проїжджає повз, особливо коли за кермом співчуваючі знайомі. Не здаємось. Ми ж протрястися і випробувати свою стару двоногу ходову. За три години ми біля готелю "Оази" назва якого вказана як орієнтир на туристичних картах. Не буду вдаватися в опис літніх краєвидів "курорту Драгобрат", бо це дратуюче видовище неохайного будівельного майданчика і покаліченої природи, яскравий ображчик українського жлобства . Покажу лишу один недобуд.

Тут мав бути чийсь водозабір. Інші водозабори подібні, а про чистоту води і акуратність довкола краще не говорити.

Неподалік "Оази" ми зробили невеличкий спочинок. Я необачно розклалася з бутербродами і яблуками. Все скоро зникло в зубах овечок і вівчура . Зрештою, це був лише зайвий вантаж.

Звідси далі можна мандрувати на гору Близницю ( на території заповідника) або рухатися в сторону гори Стіг туристичним маршрутом в строну Усть Чорної.

Позаду Драгобрат

Нам в напярку гори Стіг. Вона впізнавана, бо зусібіч обліпленої гірськолижними витягами. Економлячи сили, ми вирішили не підніматися на саму гору а оминути її дорогою довкола. По часу це одне і те ж. Дорогою повз нас безперервно шастає чотириколісний і двоколісний транспорт. Народу багатенько. Піднімаємося до хребта і любуємось першими масштабними краєвидами Свидовецького масиву.

Тут воно все як на якомусь зеленому Марсі. Видно звідси і далекий Чорногірський масив, над яким розстилає свої чорні шати гроза. Вона пізніше рухатиметься в сторону до нас і нажене добрячого страху..

А довкола ні деревця.Тут гори майже безлісі, і чи не найбільші в Карпатах безлісі полонини. Вони вкриті практичною лише травою і невисоким суцільним ягідником, тільки де не де кущі ялівцю та вільхові зарості .Рухаємося в сторону Ворожески, а це близько 7 -ми кілометрів від гори Стіг. Фотоапарат весь час в роботі. Краєвиди один кращий за інший.

Уже не оминаємо гори а ліземо вверх, щоб оглянути краєвиди в сторону гори Хомяк., та Піп Івана Марамороського.

Хоч тут заблукати важко, бо весь час хтось іде назустріч, ми трохи зблудили, і трохи було не злізли в глибочезну долину з малюсіньким озерцем, яке прийняли за Ворожеску. Слава Богу, схил був такий страхітливий, що від самої перспективи злізти туди мені стало зле.

Іще один підйом на вершину Великого Котла і ми майже біля цілі. І тут знову розчарування, внизу видно малесеньке озерце. Невже це і є Ворожеска?

Але скоро вечір і мусимо спускатися, по любому, бо час іде, запасу води уже немає, а довкола її ніде не набереш. Крім того, там, в глибокому котлі долини вкритої ялівцем, вільхою, і окремими ялицями, можна набрати сухостою для дров.

Нам сюди під цю моторошну гірку Ворожеску

Перші десятки метрів спуску мені довелося сповзти на п'ятій крапці опори. Мої сандалі були заслизькі для мокрого, майже вертикального глиняного схилу. Але, як виявилося пізніше, побачене того вартувало. Пройшовши іще трохи по схилу під нависаючою над головою горою Ворожеска, ми побачили нарешті справжнє озеро Ворожеска у всій його красі.

І вже зовсім несподіваною була "густозаселеність" берегів озера. Внизу, в цьому грандіозному котлі, в оточенні 150-200-метрових гір і прямовистих хребтів почуваєш себе як мишка в банці.

Тут, внизу, зразу ж починаєш міркувати як звідси вибратись в інший спосіб ніж спустився. На західному схилі котла, помічаємо нормальну доріжка наверх. Хоча, можна продовжити мандрівку вниз, до стійла овець і ферми, а далі кудись в сторону Чорної Тиси.

Сказати що озеро гарне -нічого не сказати. Озеро живить тоненький струмочок крижаної водички, що дрібонько дзюркотить по камінчиках з під гори Ворожеска. Весною на цьому місці найдовше лежить сніг.

На озері вирує життя. Три дрібнесенькі качечки, комічно перевертаючись,

безперестанку пірнають під воду і щось ловлять в абсолютно чистій воді, а біля берегів, ніби на вертодромі, шумлять крильцятами здоровенні зелені стрекози. З озера витікає струмок і впадає в менше, також чисте озерце.

Довкола озера чисто, не має куп пластику та іншого непотребу. Приємно, що туристи не ламають ялівцю на дрова, а чемно визбирують сухе гілля, хоча воно тут далеченько.

Гріх не скупатися.

Отож готуємося до ночівлі, ділимося припасами з місцевим "пастухом".

Вечір з своїм шармом.

Ніч була повномісячна, хоч засмагай під світилом. Оскільки акустика в цій долині біля озера просто фантастична то, усі нічні звуки чути за сотні метрів. Літаки гуділи майже над головою, а ближче до світанку розпищалися летючі миші, не залишаючи жодного шансу заснути. Отож, спання нема, п'ємо ранкову каву, чай. Попереду стрімкий 200 метровий підйом

на гору Ворожеску (певно українською звучало б Ворожбитська). Вона і справді трохи моторошно стирчить волохатим лезом над долиною.

Прощай Ворожеско

А далі хребтом в сторону гори Герешаска. Звідси чудові краєвиди .

По дорозі туди на одній із далеких полонин побачили неймовірне видовище. Майже півкілометровим (теркатим поворозом гуц.) рябим шнурочком вівці піднімалися з долини на

денне пасовисько.

Хоч озеро було зовсім поряд , достатньо було трохи опуститися, ми вирішили пройтися довкола нього, щоб намилуватися видом з гори Герешаска, що височіє над ним. З двох сторін цієї гори великі долини, на яких починається водозбір двох закарпатських річок Кісви і Шопурки.

Озеро Герешаска сховалося під самою горою, а далі від озера блискучою змійкою тече потічок широкою полониною, який, десь там внизу, впадає у Кісву.

Знову робимо стрімкий спуск і ми біля озера.

Озеро, гора, табун коней все чудово , але ....Тут багато машин, брудно, пляшки недоїдки, занадто гамірно. Якась дурнувата потвора притягнула колонку і крутить на всю полонину попсу. Отож робимо невеличкий зупинку, купаємось