Як Кубань "добровільно" приєдналася до росії.

Кубань не хотіла приєднуватись до СРСР, ще у 1917 році влада краю підписала договір із УНР про входження в склад України як автономії. Козаки активно воювали із більшовиками, а після поразки велика частина емігрувала разом із сім’ями в Європу.

75 років тому, 1-го червня 1945-го в австрійському містечку Лієнц британські окупаційні війська видали червоним московитам 30 тисяч кубанських і донських козаків разом із їхніми сім’ями! Видали цих людей до пекельних рук Москви на вірну смерть. Англійці прекрасно усвідомлювали, що Совєти розстріляють усіх людей. Вони навіть не приховували цього. Мало того, під час примусової видачі англічани вбили щонайменше 1300 беззбройних людей, включаючи жінок та малесеньких дітей.

Ця сумна подія увійшла до історії як «козацька трагедія», чи ж «трагедія на ріці Драу». 

Ще 4-го травня, після завершення бойових дій, в мальовниче тірольське маленьке містечко Лієнц увійшли близько 25-ти тисяч дивних чоловіків, жінок, дітей. Це були екзотичні для місцевих мешканців донські, кубанські, терські козаки емігранти ще із 20-х років. Вони під час Другої світової війни виступили проти сталінської Московії на боці Німеччини. 

Чоловіки незвичного вигляду з вусами і в кудлатих шапках німецькою не говорили. Новоприбулі мовчки розбили табір на березі ріки Драу і сумирно очікували вирішення своєї долі. Вони розраховували, що Західні союзники не видадуть їх більшовикам, а відпровадять в свої табори полонених. 

18 травня до річки направились англійські війська, які прийняли капітуляцію козаків. За домовленістю, козаки здавали зброю та разом із сім’ями мали бути поміщені у табори військовополонених. Не видані СРСР, а саме залишені у Союзників – такою була основна умова здачі.

Аж 31-го травня британці запросили офіцерів-козаків, близько 15 тисячі для переговорів. Їх підступно заарештували і худко відправили в совєцьку зону окупації. Там вже чекала розстрільна команда НКВД. Коли в табір ніхто не повернувся, решта все зрозуміла. 

З сьомої години ранку 1 червня козаки зібралися на рівнині за огорожею табору Пеггец навколо польового вівтаря, де проводилося траурне богослужіння. Коли настав момент причастя (причащали одночасно 18 священиків), з’явилися британські війська. Британські солдати кинулися на юрбу чинили опір козаків, били і кололи багнетами, намагаючись загнати в машини. Стріляючи, діючи багнетами, прикладами і палицями, вони розірвали загороджувальний ланцюг беззбройних козацьких юнкерів. Б’ючи всіх без розбору, бійців і біженців, людей похилого віку і жінок, втоптуючи в землю маленьких дітей, вони стали відокремлювати від натовпу окремі групи людей, хапати їх і кидати в подані вантажівки.

На кладовищі Kosakenfriedhof (Лиенц) в 18 масових могилах поховано близько 700 загиблих в той день. Вони були вбиті англійськими солдатами. Ще близько 600 козацьких тіл людей, які кинулися в річку і там потонули (в основному це були жінки з дітьми), поховані в різних місцях вниз за течією річки. Щороку 1 червня Російська православна церква проводить на кладовищі панахиду.

У 1974 році один англійський військовослужбовець, який брав участь в ганебній видачі козаків, томімий муками совісті, написав лист в газету S u nday Express: «Як ці козаки співали! І як вони вмирали! Тому що якщо тільки наш рахунок пострілів був хоч скільки-небудь вірним, дуже мало залишилося людей для трудових таборів. З тих пір я розповідав історію про видачу козаків кілька разів, але ніхто не вірив мені ».

Після побоїща у лісах Альп не одноразово знаходили здичавілих дітей, яким вдалось вижити у страшній різанині

На світлині картина художника Віктора Королькова — трагедія видачі козаків і їхніх родин московитам в Лієнці 1-го червня 1945-го року.

Із тих людей, які були передані Радянськй армії практично ніхто не вижив. Над ними не було суду, радянська влада боялась бунту на Кубані, тому не залишила жодного свідка. Мало того, рядових солдатів, які брали участь в розстрілах також розстріляли – це тактика ще із 20-тих років, коли розстрільні загони протягом кількох тижнів розстрілювали людей цілими селами, після чого їх, як свідків, також розстрілювали.

Тепер же Росія заявляє, що Кубань – це Російська територія, а жителі – етнічні росіяни. Кремль не уточняє скільки місцевих жителів було замордовано у 20-30 роках, скільки повстань проводили кубанські та донські козаки та як жорстоко більшовики їх придушували. Не знгадує Росія голодоморів та прямого геноциду по завершенні 2 Світової війни. Окрім трагедії на Лєнці, де було 25-30 тисяч людей всього із Кубані під час 2 світової війни на примусові роботи та на сторону Гітлерівської армії було відправлено та перейшло понад 100 тисяч жителів задунайщини. 90% з них більше ніколи не побачили рідних домувок. Ті люди, яких Союзники видавали СРСР були страчені, або ж відправлені в ГУЛАГ-и без права повернення на рідні землі.

Це наша історія, і це та правда, яку ніколи не визнає росія.