Заповіт Орійської Цивілізації ч 1

Частина 1

Павло обережно визирнув з машини часу. Залізнична колія перетинала засніжене поле. На стовпі висіла табличка: "Желзнодорожная станція Круты". Біля вогнища сиділи парубки.

- Вибачте, хлопці, ви зі студентського куреню? - спитав Павло.

Парубки мовчки кивнули. Були вони втомлені і змерзлі.

- А це точно вісімнадцятий рік? - перевірив Павло.

- Вісімнадцятий, - відповіли хлопці.

- Тисяча дев'ятсот?

Хлопці подивилися на нього, як на ідіота.

- Звідки ти взявся на нашу голову? - спитав один.

- Я з майбутнього! - оголосив Павло. - Налітай, я зброю привіз!

Студенти підбігли до машини часу.

- Вивантажуй! - керував Павло. - Оце - автомати Калашнікова, оце - гранати, а це - ракети земля-земля! Обережно, не розкидайте.

- То Ви це... того... як у Герберта Велса? - почав був студентик у окулярах. - А то правда машина часу?

- Авжеж! А оцю зброю ми придбали на пожертви, що їх зібрав патріотичний вебсайт "Тексти". А машину часу винайшла кафедра фізики Києво-Могилянської Академії.

- Як цікаво, - студенти забули про втому і слухали про технічні дива майбутнього. Попутно розвантажували зброю.

- Зараз покажу, як стріляти, і повернуся назад, - попередив Павло. - Завтра на вас нападе генерал Муравйов і ви маєте від нього відбитися. Тоді увесь хід історії зміниться...

Студенти витягували ящики на сніг і бігли за новими. Павло хотів їм допомогти, але зашпортався за щось довге і тверде.

- Що це?! - він здивовано роздивлявся незнайомий предмет.

Предмет нагадував гетьманську булаву, вкриту якимись ієрогліфами.

- Та це ж артефакт Трипільської Цивілізації, - вигукнув студентик у окулярах. - Я з неї писав курсовик! Але як цей артефакт сюди потрапив?

Хлопець у кашкеті з гербом КПІ подивився у лупу:

- То це Ви, коли гальмували, перерили землю - от воно й вилізло з давнини віків.

Студентик в окулярах підніс булаву до вогнища і почав розглядати ієрогліфи.

- Ой, тут таке написано! - вигукнув він. - От послухайте...

І він почав читати у голос.

5000 тисяч років до того, Трипільська культура:

- Телесику, сідай на лопату! - сказала Зміючка-Оленка.

В неї були великі карі очі і довге волосся з ніжно-чорних змій. А сама - струнка, у короткій нічній сорочці на голе тіло.

- А навіщо? - поцікавився Телесик.

Він не міг відірвати від неї очі.

- Я посаджу тебе у пічку і засмажу, а матуся тебе з'їсть.

Губи були червоні, мов коралі. Щоки вкрилися рум'янцем.

- Я не вмію, - глухо сказав Телесик.

Насправді, він чудово вмів. Просто хотілося ще поговорити з нею.

- Я покажу, - усміхнулася Оленка. - Геть звідси.

Вона жартома хлопнула Телесика по стегнах і від того доторку його ніби полум'я охопило.

- Прошу, пані! - видавив він з себе і встав.

А вона ніби знала, яку владу має над ним.

- Дивись, неук!

Оленка підібрала сорочку і повільно сіла на лопату. Оножені сідниці відчули сухе прохолодне дерево.

Телесик несміливо взявся за лопату.

Оленка обернулася до нього. Вона дивилася, як сильні ласкаві руки піднімають лопату разом із нею, як напружуються сталеві м'язи. Вона вдивлялася у гарне Телесикове обличчя.

- Тепер ти моя, - усміхнувся він. - Ти належиш мені. Захочу, так і кину у пічку.

Вона розсміялася ніжним збавливим сміхом.

- З тобою - хоч у пічку!

Телесик підніс Оленку до дверці і полум'я зігріло її.

- Дякую, милий... - вона глибоко дихала.

Телесик поклав лопату на землю.

- Я не можу тебе запекти, - усміхнувся він.

- А я тебе, - Оленка встала з лопати. - Чую я, матінка сьогодні залишаться голодні.

Вона обійняла Телесика, а він - її. Жадібні Оленчині губи шукали його рота. Ніжні і сильні руки Телесик досліджували її тіло. Сорочка впала на підлогу.

- Так! - сказала Оленка, коли Телесик посадив її на піч. Мов божевільний, він вкривав її цілунками. Усюди...

Потім оволодів нею і обидвоє поринули у солодку казку.

- Розкажи мені про своїх батьків, - сказала Олена.

Голі, вони лежали на пічці і дивилися у стелю.

- Вони вже літні люди, - зітхнув Телесик. - Довго не могли мати дітей. Потім тато витесав колисочку і поклав туди деревинку. Мати почала це все колисати - і з'явився я...

Він замовк на мить, ніби боляче стало.

- І вони відразу ж відправили мене ловити рибу, - сумно додав він. - Ніби я раб який. Приходили до берега лише щоб нагодувати...

- Не ображайся на них... - сказала Оленка. - Вони просто бідні люди, не знали, як бути з дітьми.

По стелі проповзла комаха.

- А я взагалі не знала свого тата, - сказала Оленка. - Мати завжди влаштовувала вечірки, запрошувала подружок... і відьмаків. Хтось з них і був моїм батьком. А хто саме - того може й мати не знають...

Вона заплакала і Телесик ніжно обійняв її.

- І завжди ми когось смажили! - сказала вона крізь сльози. - Завжди!

Телесик цілував її у мокрі від сліз щоки.

- Це закінчилось, - шепотів він. - Ми заживемо новим життям. Наша Трипільська цивілізація - найпрогресивніша у світі! Молоді усюди в нас дорога! То буде наша подорож до себе!

Крути, 1918 рік:

- Це вже дуже цікаво, - перервав студент-політехник, - Але за кілька годин сюди прийде Муравйов, а ми ще не засвоїли автомати Калашнікова.

- Почекай... - підняв руку знавець Трипільської Цивілізації. - Тут важлива інформація...