Великдень як язичницьке свято

Великдень українці святкували не лише за багато сотень років до прийняття християнства, а й до народження самого Христа. Після весняного рівнодення день збільшується, тому й свято називається Великдень Дажбожий, тобто сонячний. І в цьому святі, які в інших весняних, переважає магія родючості. (Приміром, великодній коровай, котрий слов'яни називали бабою або куличем (калачем), був «жертовним посвяченням» родючості і плодовитості. Його випікали за принципом аналогії: чим вищий коровай, тим кращий урожай, тим більше приплоду матиме худоба. Сучасна паска — це і є той древній язичницький коровай з дріжджового тіста, і ніякого відношення до справжньої пісної єврейської паски він не має). Дажбог шанувався предками як Бог сонця, який на зиму ховає живильні промені, а навесні знову посилає їх на землю, чим несе благо, саме життя. Він — Бог добра, світла, життєвої сили. Він не тільки зігріває землю, а й стежить за тим, як на ній дотримується порядок.

Встановлено, що весняного, передвеликоднього посту в язичників не було. А от обряди очищення водою мали ритуальне значення. Особливо чистий четвер, коли вшановували покійних предків. Увечері йшли до лазні (мовниці) митися, брали з собою їжу: печеню, курку, масло, сметану, вареники, мед. Помившись і пом'янувши предків, залишали їм жертву з цієї їжі, теплу воду для купелі, а підлогу посипали попелом. На ранок приходили дивитися, які знаки залишилися на попелі, за ними ворожили і довідувалися про свою долю. 
У понеділок після Великодня — знову обряди з водою. Парубки ходили на світанку по хатах, обливали дівчат, за що дівки обдаровували їх писанками. Цей день називався обливаним понеділком.

У великодні дні зустрічали й саму богиню Весну. Розкладали багаття, стрибали через нього — очищалися. Потім приносили жертву воді, пускаючи на річку хлібину. В цей день випускали на волю пташок, яких тримали у клітках. А саме свято мало назву Благовіщення, городні роботи можна було починати тільки після нього.

Тиждень після Великодня присвячувався вшануванню предків — Радуниця, або Тризниця. Влаштовувалися обіди на могилках родичів, моління про рід. Найархаічнішим обрядом були тризни — кінні змагання на честь померлих. Адже кінь (символ життя, недарма його фігурками прикрашали будинки), він мусив сприяти воскресінню їхніх душ. Побуджували «оклички» — закликання душ на землю, пробудження їх від зимового сну. Вважалося, шо душі Вважалося, що душі предків сприятимуть врожаю і добробуту своїх нащадків.
Згодом церква поєднала свято Благовіщення з культом Богородиці Марії, Великдень перетворила на Пасху, так само, як язичницьке Різдво Божича — в Різдво Христове.
До речі, культ Ісуса Христа став зрозумілим українцям саме через язичницьку інтерпретацію його, тобто через поєднання з культом Дажбога. Про це свідчить хоча б давній спосіб моління, який новонавернені християни застосовували за традицією: повернувшись на схід, обличчям до сонця як втілення Бога. Або сам зміст християнських молитв, манера звернення в них до Бога: іноді здається, що християни просто замінили у язичницьких молитвах імена богів.

Цікаво, що язичництво перейшло не лише в християнські обряди, а й в архітектуру і мистецтво. Приміром, давні магічні знаки включені в оздоблення храмів, зокрема Софії Київської. Цей храм втілює язичницьку ідею райського саду, яка матеріалізується в стовпах-колонах, що символізують стовбури дерев. Символіка орнаменту Софії — знакове
втілення ідеї безкінечності Весвіту, яка існувала на українській землі задовго до християнства.

Язичницькі корені української християнської обрядовості науковці прослідкують, до речі, не лише стосовно рілігійних свят. Сама назва нашого християнства — православ'я — також запозичена з язичницької термінології. Першою частиною цього слова є «прав», що у язичників мало сакрально-магічний зміст: це одна з трьох сфер буття — найвища Божественна сфера. Це Світ Богів, які правлять Всесвітом, та героїв, що загинули за свій народ і відійшли до Неба Богів. Слово «правда» колись мало багато значень: закон, звичай, присяга, суд, істина, доказ, справедливість, реальність. З «правим» у язичників пов'язано безліч повір'їв і прикмет, які дожили і до наших днів. Ми й досі, приміром, намагаємося вставати з ліжка правою ногою або ж побачити молодий місяць саме з правого боку.

Другою частиною терміна «православ'я» є слово «слава». Відомо, що в слов'янській міфології існувала богиня Слава. Це матір всяких чеснот людських, добродійниця всього людського роду. Жінки для богині Слави випікали короваї, варили вареники. Слава сполучає небо і землю, літає Жар-птицею по обох берегах Ріки-Раю — молочної дороги, що відділяє небеса від проявленого світу.

До речі, народи індоарійського походження, що поклонялися Славі, називали себе «славнії». На думку деяких дослідників, слово «слов'яни» також походить від імені цієї Богині. Предки українців вшановували Богиню ще дві тисячі років тому. її днем було 23 квітня. Від імені Богині Слави язичницька богослужба почала називатися «славленням». Термін «славословіє» означав пісню-молитву. Християни пристосували його до своїх урочистостей.

Ознаки язичницької богослужби проявлялися і в священних жертвоприношеннях, і в застосуванні ладану, кадила, в окроплені освяченою водою, в покладанні рук священика на віруючого.

На жаль, відлік цивілізованого розвитку нашого народу прийнято починати з моменту його християнізації. Ми надто неуважні до нашого язичництва, надто зневажливо ставимося до нього, вважаючи його убогим. Насправді ж у своєму повсякденному житті ми поводимося точнісінько так, як наші предки-язичники: стукаємо об дерево від наврочення; ждемо гостей, коли падає з рук якась річ; не вітаємося через поріг. Навіть хрещення, тобто привертання душі до Ісуса Христа, супроводжується язичницькою обоядовістю: чого вартий лише лише ритуал з квіткою. Пам'ятаєте, як ви хрестили своїх дітей і всім присутнім дарували пучечки квітів і трав, «щоб дитина цвіла, як квітка». Ви й досі зберігаєте ці пучечки за божницею і кидаєте квітки з них у дитячу купіль. Або язичницький обряд пострижин дитини: сьогодні священик просто не знає, куди подіти вистрижене на хрестинах волосся. Язичники ж колись пускали його за водою, або спалювали, або закопували під деревом, сповіщаючи предків про появу нової людини в роду...

Еге ж, ми так недалеко відійшли від наших пращурів: робимо те саме, що і вони, не розуміючи, на жаль, сакрального змісту дійства...

Отож в неділю — Великдень. Ми можемо досхочу називати його Пасхою, однак українське жіноцтво, як і тисячі років тому, творитиме великоднє дажбогове тісто, а на ранок усі ми даруватимемо одне одному писанки — знаки Дажбога і вічного життя.