Справжній лик московської патріархії 2

ВЕЛИКИЙ ВОЖДЬ І ВЧИТЕЛЬ ВСІХ ЧАСІВ І НАРОДІВ - РІДНИЙ БАТЬКО МОСКОВСЬКОЇ ПАТРІАРХІЇ

Але й у статусі більшовицького вождя сталінська Патріархія прославляла свого хресного батька паче всіх святих. От як описують враження від зустрічі з Й. Сталіним 10 квітня 1945 року патріарх Алексій I і митрополит Микола: „Повні щастя бачити віч-на-віч того, одне ім'я якого з любов'ю вимовляється не тільки у всіх куточках нашої країни, але й у всіх волелюбних і миролюбних країнах, ми висловлювали Йосипові Віссаріоновичу нашу подяку... Бесіда була зовсім невимушеною бесідою батька з дітьми”. – Батька з дітьми! Що може бути красномовнішим від цього нещадного самовикриття патріархії? 

У 1947 році з нагоди святкування 800-річчя Москви патріарх Алексій I заявляє, що ведена їм релігійна організація здійснює „ретельну всецерковну, всеросійську молитву про державу, перемогу, світ, здоров'ї й порятунок... всіх доблесних керівників нашої країни на чолі з нашим Великим мудрим Вождем, що твердо веде нашу Батьківщину по священному шляху моці, величі й слави”. 

Смерть засновника РПЦ Генералісимуса Й.Сталіна у 1953 році стала важким ударом для його духовних чад - патріарха Алексія (Симанського) і його підручних, увергнула їх у тяжку скорботу. Поминати своє божество як „раба божого Йосипа” (стандартне формулювання церковного поминовіння) здалося з „богословської” точки зору принизливим. Тому на заупокійній службі поминали покійного вождя як „генералісимуса Йосипа”. У слові перед панахидою патріарх Алексій I благовєствовал: „великого Вождя нашого народу Йосипа Віссаріоновича Сталіна не стало. Зникла сила велика, суспільна: сила, у якій народ наш відчував власну силу, якою він керувався у своїх творчих працях і підприємствах, якою він утішався протягом багатьох років. Не було області, куди б не проникав глибокий погляд великого Вождя... Жодне питання, з яким би ми до нього не звернулися, не було ним відкинуть; він задовольняв всі наші прохання. Пам'ять про нього для нас незабутня...” 

Навіть у хрущовські часи, коли КПРС на XX і XXII з'їздах „покаялась” в „культі особи”, радянські ієрархи залишилися вірні незабутній пам'яті свого Батька - „великого Вождя”. „служителі культу” залишаються віддані „культу” свого духовного Батька-Засновника й донині. Від імені Московської патріархії жодного разу не пролунало ні слова покаяння за ці ганебні сторінки минулого.

ХРУЩОВ - НОВИЙ „ЮЛІАН-ВІДТСТУПНИК”

Прийшовши до влади, перший перебудівник Н.Хрущов вирішив поставити православних служителів культу Сталіна на місце. Щоб відомстити за шанування Сталіна він запропонував їм самим почати нове масове закриття приходів, духовних семінарій і монастирів. Орденоносні радянські владики стали самі спішно доводити непотрібність релігії соціалістичному суспільству й поспішно закривати приходи. Архієреї, що досягли найбільших успіхів в цьому, вдостоювалися нагород і підвищення по службі. З 1958 по 1964 рік кількість приходів скоротилося більше ніж в 2 рази! Ставши проти цього, архієпископ Калузький Гермоген (Голубєв) був беззаконно позбавлений кафедри й заточений у монастир на тюремних умовах. 

Злилася із КДБ сергіанська ієрархія була в принципі нездатна піклуватися про інтереси віруючих. У 1961 році руками патріарха Алексія I і майбутнього патріарха Пімена все духівництво було повністю відсторонене від впливу на господарсько-адміністративне життя Церкви, так що парафіяльні священики стали найманими робітниками в сформованих радянськими виконкомами „двадцяток” засновників приходів, якими насправді були не віруючі, а найчастіше ветерани КПРС і КДБ. У результаті на вимогу влади так звана „двадцятка” могла в будь-який момент закрити храм або розірвати договір з політично нелояльним священиком і зробити його по суті безробітним. У 60-і роки втрачали місця пастирського служіння навіть за те, що видавали характеристики молодим віруючої для поступлення в дозволену Духовну семінарію. А архієпископ Пімен (Ізвеков), що був одним з головних провідників впровадження в Церкві цього безбожного порядку у 1961 році, одержав у нагороду від соціалістичної Батьківщини звання митрополита, орден Трудового Червоного Прапора й другу по значимості кафедру - Ленінградську, а пізніше був просунутий у патріархи.

МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ Й КДБ

При Н.Хрущові процес вербування священнослужителів поширився й на нижчі поверхи церковної структури. Через вербувальне сито спецслужб пропускався не тільки епископат, але й значна частина рядового духівництва, а також мирян, що служать у церкві, - члени двадцяток, алтарники, півчі, сторожа, прибиральниці. 

Ще у 1922 році в органах ЧК була підготовлена секретна інструкція про те, як методом батога й пряника вербувати православних священнослужителів, щоб вони стали „вічними рабами ЧК”: 

„Доклад помічника уповноваженого секретного відділу ВЧК про агентурну й інформаційну роботу серед духівництва за 1921 рік. 

1. Користуватися у своїх цілях духівництвом, що займає особливо важливе службове в церковному житті положення, архієреями, митрополитами, і т.п., змушуючи їх під страхом суворої відповідальності видавати по духівництву ті або інші розпорядження, що можуть бути нам корисними, наприклад: припинення забороненої агітації із приводу декретів, закриття монастирів і т.п. 

2. З'ясувати характер окремих єпископів, вікаріїв щоб обігравати на межі честолюбства різного роду варіанти, заохочуючи їх бажання і задуми. 

3. Вербувати інформаторів по духівництву пропонується після деякого знайомства з духовним світом і з'ясуванням докладних рис характеру по кожному служителю культу окремо. Матеріали можуть бути добуті різними шляхами, а головним чином, через вилучення переписки при обшуках і через особисте знайомство з духовним середовищем. 

Матеріальне зацікавлення того або іншого інформатора серед духівництва необхідно, при тому ж субсидії грошові й натурою без сумніву їх будуть зв'язувати більше з нами й в іншім відношенні, а саме в тім, що він буде вічний раб ЧК, що боїться розконспірувати свою діяльність. 

Правда, спосіб досить ненадійний і здатний бути корисним тільки в тому випадку, коли об'єкт для вербування слабохарактерний і безвладний”.

У п'ятидесятих - шістдесятих роках ця установка чекістів стала реалізовуватися в повному обсязі. І не дивно - адже вся ієрархія зверху була створена руками володарів ЧК. Особливу силу цей процес отримав після вступу РПЦ у Всесвітню Раду Церков, Християнську Мирну Конференцію й інші міжнародні організації. Вербування священнослужителів РПЦ набуло такого розмаху, що вже було важко розрізнити, де вони вирішували релігійні, де чекістські, а де партійні проблеми. 

В 1983 році було опубліковано відкрите Послання Патріарха Пимона Президентові США Р.Рейганові з осудом політики США й захистом політики СРСР. В архівах КДБ утримується інформація про те, як насправді готувалося послання: „через агентів „островского” і „кузнецова” був підготовлено відкритий лист патріарха Пимона Президентові США Рейганові. Лист опублікований у газеті „нью-Йорк таймс”, передруковано в „известиях” і спрямоване друзям для публікації в їхніх газетах”. 

Цілі й завдання сановних агентів не обмежувалися простим стукачеством і лжесвідченням. Так наприклад, у жовтні 1969 року делегації Московської патріархії на засіданні Християнської Мирної Конференції було дане завдання „скомпрометувати на пості Генерального секретаря ХМК Ондру (громадянина ЧССР, під час подій 1968 року в цій країні виступив з антирадянськими заявами), і домогтися відходу його з цієї посади”. Завдання було виконано. 

Бували доручення й політико-стратегічного характеру: „в рамках спільного плану зі Службою „А” ПГУ КДБ СРСР по наданню вигідного Радянському Союзу впливу на клерикальні кола Заходу через провідні агенти органів КДБ по релігійних каналах здійснювався комплекс акцій по впливу на суспільно-політичну кризу західноєвропейських країн” (1981 рік). Однак настільки складна місія виявилася для Московської патріархії „важким хрестом” - „комплекс акцій”, проведений провідними агентами в рясах, привів до протилежного результату - у безвихідній кризі виявилися не західноєвропейські країни, а сам Радянський Союз. 

У той же час самі органи КДБ СРСР зворушливо піклувалися про пріоритет інтересів своєї хресної дочки - Московської патріархії: „для навчання в теологічних навчальних закладах СРСР, СФРЮ, ЧССР, НРБ і ПНР спрямовані агенти... Перед ними поставлене завдання по доведенню до духівництва церков цих країн інформації про гегемоністські устремління Константинопольського патріарха на шкоду інтересам православних церков, установленню контактів з духівництвом і виявленню устремлінь супротивника” (грудень 1988 року!). 

Показово, що й сьогодні в церковного керма стоять ті ж кормчі, як і раніше ті ж кадри - „рішають все”. І у квітні 1995 року патріарх Алексій II в інтерв'ю радіостанції „радонеж” продовжує засуджувати „гегемоністські устремління Константинопольського патріарха”!

„МИТРОПОЛИТБЮРО” - ГОЛОВНИЙ ШТАБ БОРОТЬБИ З РЕЛІГІЄЮ В СРСР

Священиків, що не бажали співробітничати з таємною поліцією, але й не займалися політикою взагалі, репресували тільки за те, що вони хотіли сумлінно виконувати свої пастирські обов'язки. Найбільш показовий тут приклад отця Олександра Меня, багато років гнобленого своїм церковним начальством. І подібних прикладів чимало. Коли священиків і мирян карали за „надмірну” релігійну активність, Московська патріархія не тільки не клопотала за них перед рідною їй владою, але й відмежовувалася від них, письмово спростовувала факти переслідувань за віру, чим ще більше розв'язувала руки каральним органам для придушення релігії. Досить знаменна характеристика архієреїв РПЦ, дана Радою у справах релігій при Раді міністрів СРСР як звіт перед ЦК КПРС у 1978 році: 

Найбільш позитивними для комуністів є ті „архієреї, які й на словах і на ділі підтверджують не тільки лояльність, але й патріотичність до соціалістичного суспільства, реально усвідомлюють, що наша держава не зацікавлена в піднесенні ролі релігії й церкви в суспільстві й, розуміючи це, не проявляють особливої активності в розширенні впливу православ'я серед населення. До них можна віднести: патріарха Пімена, митрополита Талліннського Алексія (нинішнього патріарха „всєя Русі”) митрополита Тульського Ювеналія (нині митрополита Крутицького й Коломенського), архієпископа Харківського Никодима...” Не дивно, що саме Алексій перемінив Пимона на пості патріарха „всея Русі”. 

У тім же 1974 року Алексій Рідігер, що керував також і навчальним комітетом РПЦ, по власному почину одержав добро Ради у справах релігії на введення нових „богословських” дисциплін у підвідомчі йому духовних семінаріях: 

а) „виховання пастви в дусі любові до Батьківщини, радянського патріотизму, чесного, сумлінного відношення до праці на благо Вітчизни - завдання православного пастиря”; 

б)„що таке радянська Батьківщина, радянський громадянин”. 

Ще більше вражають одні тільки назви прочитаних у духовних семінаріях по духовному почину, Алексія Рідігера, нинішнього патріарха, лекцій: 

- „В.І.Ленін і культурна революція”; 

- „комуністична мораль про відношення до праці й соціалістичної власності”; 

- „виховання нової людини - найважливіше завдання комуністичного будівництва”. 

Рада у справах релігій при Радміні СРСР у 1975 р. щиро „радіє” тому, що завдяки проробленій нинішнім патріархом Алексієм роботі з'явилася „можливість впливати на майбутніх служителів культу в необхідному для нас напрямку, розширити його теоретичні й практичні пізнання в матеріалістичному дусі. А це буде підривати релігійно-містичні ідеали майбутнього пастиря: може привести ... до розуміння власної марності як служителя культу”. - За такі праці одного ордена Трудового Червоного Прапора явно недостатньо! Отут і до Знака Почесного Чекіста або почесної грамоти КДБ недалеко (отриманої в 1988 р. видатним ієрархом по агентурній кличці „дроздов” за особливо активну оперативно-розшукову діяльність). 

Не дуже відстав від старшого товариша нинішній керівник Української Православної Церкви в складі сталінської Московської патріархії митрополит Володимир (Сабодан). На прийомі в Раді у справах релігій при Радміні СРСР 23 грудня 1974 року Володимир Сабодан, що був тоді ректором Московської Духовної академії й семінарії, підлеглим Рідігера, заявив: „ви знаєте, що в середовищі наших учнів ще чимало юнаків з негативними поглядами на земне життя, вихованих фанатичними бабусями й батьками. Ці погляди необхідно переломити. Нас турбує, що в середовищі заочників сьогоднішніх священнослужителів ще досить багато людей з відсталими й навіть ворожими поглядами, які вони вміло ховають і розкривають лише в нашому колі”. 

Ті пастирі, які всупереч начальству не прийшли „до розуміння власної марності” і насмілювалися розкривати не матеріалістичну, а релігійну віру, „переламувались” патріархом і митрополитами тим, що відправлялися на віддалені сільські приходи, а то й насильно за штат без права служити й проповідувати. Ті ж, хто мав сміливість відкривати віру в Бога в широкому колі, ставали об'єктами діяльності каральних органів, викликалися на „проработку”, допити, відправлялися у в'язниці й табори; залякувалися навіть їхні родичі.

МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ СЬОГОДНІ

Після того, як у 1988р. генсек КПРС М.Горбачов наказав членам Митрополітбюро зайнятися „духовним відродженням” рядового складу соцтабору, ідеологам у митрах довелося терміново „перебудовуватися”. 

У 1990 році на Помісному соборі РПЦ таємним голосуванням патріархом „всєя Русі” був вибраний Олексій Михайлович Рідігер, причому знову було порушено канонічний порядок, установлений на Помісному соборі 1917-1918 років. Члени собору 1990 року побоялися довірити Богу доленосну для Росії справу. Тому єпископат сам собі вибирав начальника із двох борців з „відсталими й ворожими поглядами” (тобто з релігією): митрополитами Алексієм (Рідігером) і Володимиром (Сабоданом), що виховали не одне покоління радянських пастирів у дусі ленінської моралі й соціалістичного відношення до власності. Митрополит Алексій, що має більше орденів, почесних знаків і грамот, здобув закономірну перемогу. 

Уже в жовтні 1990 року були прийняті союзний і російський закони про свободу віросповідань, що надали церкві право юридичної особи й необмежену волю як релігійно-просвітницької, так і видавничої та господарчої-виробничої діяльності. 

Як скористалася Московська патріархія цією свободою? Проблема офіційної соціальної доктрини й проповіді церкви в суспільстві (місіонерська діяльність) зацікавила Московську патріархію тільки через чотири роки (!) після отримання законодавчих прав. Замість цього мала місце лише турбота про одержання всіляких матеріальних пільг, а також масове відкриття зруйнованих храмів і монастирів, навіть якщо в них практично немає віруючих і немає засобів для реставрації - аби тільки вони не дісталися щирим правонаступникам Православної Російської Церкви - церкви катакомбної, з фанатичною завзятістю гнаної КДБ, і церкви синодальної Закордонної - „білої церкви”. 

За чотири з половиною року повної, навіть безконтрольної свободи Московська патріархія всі зусилля зосередила на поліпшенні умов життя адміністративної верхівки церковного керівництва, а також займалася масованим лобіюванням усіляких пільг для різних комерційних і напівкомерційних структур, що діляться частиною „тіньового” прибутку із церковними апаратниками. Московська патріархія, синодальні відділи, члени Синоду виступають співзасновниками, членами правлінь або акціонерами сумнівних банків, підприємств по збуту дорогоцінних металів, нафти тощо. Податкові пільги для релігійних об'єднань, а також і пролобійовані частки пільг, спецліцензії на експорт нафти й іншої сировини - це і є частка Московської патріархії в тіньовому бізнесі. Однак прибуток, одержуваний за рахунок цієї частки, безвісти зникає, коли мова заходить про фінансування духовного відродження, освіти, добродійності, соціального служіння, телепередач. На це грошей у Патріархії немає. Зате в архієреїв, як манна з небес, з'являються розкішні іномарки. Митрополит Смоленський Кирило, шеф Відділу зовнішніх церковних зносин, що був до розпаду СРСР одним з головних опорних баз КДБ СРСР у Церкві, в одному з документальних фільмів призиває „допомагати бідним”, сидячи за кермом новенького джипу. 

Патріарх Алексій-II має 2 броньованих урядових ЗІЛла, президентську охорону, кремлівський спецзв'язок. Навіть по краях його патріаршої кафедри в храмі вартують тепер „двоє у цивільному” без видимих ознак релігійності. Такого немає в жодного грецького патріарха, ні навіть у Папи Римського! 

Як помітив один письменник, образ Московської патріархії представляється йому так: серед сіл, що гинуть, жебракування населення й сільського бездоріжжя їде урядовий „членовоз”, з якого в білому куколі визирає глава Московської патріархії й чекає всенародного йому поклоніння.

ГОНІННЯ НА ДІЙСНУ ВІРУ В БОГА ТРИВАЮТЬ

Все нове, що намагається пробитися через бетонну плиту сталінсько-брєжнєвської ієрархії, піддається гонінням. Зуміли священики Олександр Борисов і Георгій Кочетков навернути до Бога по кілька тисяч чоловік, причому, в основному молоді, і от Указом патріарха отець Георгій переводиться до маленького храму, де його громада фізично не зможе розміститися. При цьому патріархія всіляко потурає різним екстремістам, антисемітам, людям схильним до заперечення волі вибору й насильству в питаннях віри. Оскільки нічого позитивного патріархія і її служителі сучасному суспільству сказати не можуть, то вся їхній „проповідь” зводиться до закликів: „заборонити”, „відлучити”, „проклясти”, і все частіше призивається на підмогу такій псевдопроповеді державне насильство. 

У 1994-95 роках Московська патріархія уклала якісь майже секретні договори з усіма силовими структурами: Міноборони, МВС РФ, прикордонними військами й навіть ФАПСИ (Федеральне агентство урядового зв'язку й інформації). Навіщо договори з такою екзотичною організацією як урядовий зв'язок? Адже й так патріарх має прямий зв'язок із Президентом, а також „вертушки” (АТС-1 і АТС-2). Напевно, весь корпус єпископату бажає підключитися до телефонно-номенклатурних благ, а заодно до прослуховування розмов своїх духовних братів. ІЗ ФСБ договір заключати потреби немає, тому що всі агенти КДБ СРСР, що проходили як „ієрархи” патріархії, або залишилися на тих же церковних посадах, або навіть просунулися ще вище. Тому місцеві влади й міліція створюють перешкоди канонічним структурам Істинно Православної Церкви, Російської Православної Вільної Церкви й інших конфесій. Так що „вічні раби” усе більше претендують на зовнішнє панування над рядовими росіянами.

В СТРЄЛЬНІНСЬКОМУ ХРАМІ З’ЯВИЛАСЬ ІКОНА З ЗОБРАЖЕННЯМ СТАЛІНА

В місті Стрєльна Ленінградської області в храмі святої княгині Ольги з’явилась ікона з зображенням Йосипа Сталіна. Про це повідомила газета «Новиє ізвєстія» . Настоятель храму ігумен Євстафій Жаков розповідає, що Сталін, згідно легенди дуже часто вів бесіди з такою собі «Блаженною Матроною Московською». Сцена такої бесіди зображена на виставленній в храмі іконі. До речі, прихожанам ікона не сподобалась, тому її розмістили в дальному куті церкви. 

«У мене було два батька, окрім батька небесного: один мій батько по плоті, а другий- це батько народів, котрий був суворим , котрий судив, котрий, можливо, помилявся, але котрий все одно був батьком моєї країни.»,- пояснив свою ініціативу Жаков. В те, що Сталін був атеїстом, ігумен не вірить. 

Погляди настоятеля стрєльнінського храму не унікальні для РПЦ. Іноді звучать навіть пропозиції зарахувати Сталіна до лику святих. Хоча, наприклад, настоятель Московського храму царя-мученика Миколая, протоієрей Михайло Ардов заявив в бесіді з журналістами: «Те, що ми бачимо по телевізору, як ідуть на якісь демонстрації літні жінки і чоловіки и несуть одночасно портрети Сталіна і православні ікони-знак жахливий, знак того, що люди зовсім загубили почуття правди, істини». 

Коментар редакції сайту «Бандерівець»: Що ж, подібні випадки в російській православній церкві вже нікого не дивують-вже звучали пропозиції зарахувати до лику святих Царя Івана Грозного, котрий вів розбещений спосіб життя, мав декількох дружин, деяких з котрих вбив, а деяких постриг в монахині, провів криваву зачистку Росії, так звана «опричнина», відкрито жив з коханцем, тобто був содомітом, також звучали пропозиції зарахувати до лику святих Царя Петра I, котрий був алкоголіком, патологічним садистом, відверто спав зі своїми гренадерами, і своїм дружком Меншиковим, ліквідував пост Патріарха Московської церкви, а натомість ввів посаду обер-прокурора ,Святішого Синода, державного органу, котрий фактично керував справами церкви, тепер настала черга Сталіна, котрий був як відомо семінаристом-недоучкою, атеїстом, і на совісті котрого фізичне знищення майже всього Єпископату РПЦ в 20-30рр. XX ст., а також десятків тисяч священників. За логікою дій наступними претендентами на канонізацію після того як був канонізований Цар Микола II, котрий увійшов в історію, як Микола Кривавий, має бути Лєнін а після нього - Путін. Оце і є справжнє обличчя Російської православної церкви, котра дбає не про спасіння душ своїх вірних а про насадження імперської ідеології в свідомість російського народу.