Монгольський сатрап Олександр „Невський” - лютий ворого слов’ян

От як про це оповів професор Л.Н. Гумільов: „...постраждали міста Рязань, Володимир і маленькі Суздаль, Торжок і Козельськ. Інші міста здалися (Батию. - В.Б.) на капітуляцію і були помилувані. Сільське населення розбіглося по лісах і перечекало, доки пройдуть вороги.” / Л.Н. Гумільов „У пошуках вигаданого царства”. Санкт-Петербург, 1994 рік, стр.282./

Здавшись Хану Батию „на капітуляцію”, князь Ярослав з родичами в тому ж році поступив на службу до монголів.

Першу, так звану „велику перемогу” Олександр, згідно російських писань, отримав 15 липня 1240 року. Того дня на чолі власної дружини він напав на шведів, що висадилися на берег Неви, і „розбив їх в пух і прах”. Здавалося б, дійсно, варто загордитися „найбільшою перемогою” князя. Аж, немає! Совість не дозволяє. Словом „битва” таку дрібну сутичку ніхто не величає. З обох боків в тій бійці взяло участь не більше 300 чоловік. І Олександр в тій сутичці не переміг з тим блиском, як нам казали. „Битва припинилася, мабуть, з наступом темноти, і шведи дістали можливість поховати загиблих. Під покривом ночі залишки ворожого війська завантажилися на кораблі (тура. - В.Б.) і відплили геть. Втрати з російського (??) боку були невеликими - всього 20 чоловік”. /Журнал „Батьківщина” №11, Москва,1993 рік, стр.27./

У тому і полягає секрет російської державної казки, що нам ніколи не дозволяли знати письмові джерела протилежної сторони. Навіщо підносити матеріал для роздумів. Хай людина вірить брехливим державним „оповідям”.

А тепер, читачу, посуди сам - сталася чи то битва, чи то бійка - і в чому полягала її доленосність для майбутньої московії не відомо: „переможені” шведи спокійно поховали убитих, спокійно завантажилися на свої судна і без перешкод попливли.

Варто лише з опису прибрати хвалебну патетику, і як би ми не придивлялися до тієї звичайної дрібної сутички, ні перемоги, ні крупної битви там не видно. Але так вже влаштований імперець-державник - він завжди готовий роздути велич власної перемоги і начорно вимазати чужу доблесть.

За старих часів в московії траплялися бійки і більше Невської, коли на святках йшло битися село на село. Таких „битв” за сотні років проведено десятки тисяч, у тому числі і з інородцями, але жодному російському історикові не спало на думку назвати ці бійки битвами. Та ще - доленосними.

Не варто також забувати, що князь Олександр від народження був хворобливим і до бійок просто негожий.

Майже такого ж рівня була і „битва” Олександра з німцями і естами 5 квітня 1242 року на Чудському озері. До речі, Іпат’євський літопис просто не підтверджує її „буття”. „В лето 6750 не бысть ничтоже”, - свідчить літопис. Тим часом, 6750 - це 1242 рік.

За даними Ордена, Чудська сутичка все ж мала місце і втрати Ордена склали 20 лицарів убитих і 6 лицарів полонених. Проте про розгром не йдеться. Такий масштаб „Чудської битви”.

Здавалося б, навіщо ця брехня російської історії? І тут скринечка відкривається просто. Олександр, так званий Невський, в реальності що народився десь в 1230 році, в 1238 році був забраний ханом Батиєм в аманати (тобто в заручники), інакше його батько Ярослав Всеволодович не отримав би великокняжий стіл. Князь же Ярослав, після повернення Батия з Європи в 1242 році, був відправлений до Каракоруму на коронацію Гуюка, де, до речі, ні хан Батий, ні його син Сартак, ні Олександр Невський участі в коронації Великого Хана Гуюка не приймали.

Так от, пробувши в Орді у Батия з 1238 по 1249 рік, а можливо і по 1252 рік, коли був посланий на великокняжий стіл до Владимира, Олександр не приймав участі ні в одній з серйозних битв. Але так вже склалося, що саме він став родоначальником московських князів. Чому і довелося шукати „перемоги”, інакше предок російських государів опинявся зовсім в негожому світлі.

Після викладених вище фактів, нам повинно стати зрозумілим бажання московської еліти приховати теперішній час появи Москви і Московського князівства, а також бажання „ушляхетнити” родоначальника московії - Олександра Ярославовича, тим більше, що поруч в Київській Русі в ті роки воістину блищав Данило Галицький, що було зафіксовано істориками і літописами Європи.

Історія Російської держави почала письмово викладатися, по суті, з XVIII століття під строгим „оком” і по велінню государів (Формування її було завершене при Катерині ІІ). Московські царі навіть думки не допускали розповісти світу про монгольське походження своєї державності. У тому і полягав секрет, який велено було приховати і заховати у вигадках і фантазіях.

До речі саме Хан Золотої Орди, внук Батия, Менгу-Тімур дозволив заснувати поселення Москва під час третього перепису населення Суздальського, зробленого в 1272 році. А в 1277 році по досягненню Данилом (сином Олександра Невського) повноліття (за монгольськими законами в 16 років) посадив сього князя на „московський стіл”.

Нагадаю читачеві, що в 1257 році монголи, „ці дикі варвари”, як сотню років нам говорили російські історики, зробили другий перепис поселень і населення в землі Суздальській під керівництвом Олександра Невського. Перепис проводили лічильники із ставки Хана, але військове забезпечення операції здійснював князь Володимирський - Олександр Невський. Москва, як поселення, того року не зафіксована, і князь на „московський стіл” не посаджений. Адже йшлося про найбільші на ті часи доходи.

Послухайте європейського мандрівника Плано Карпіні, що побував в Київській Русі в 1246 році:

„Останніх же, згідно зі своїм звичаєм, перерахував, наказуючи, щоб кожен, як мале, так і велике, навіть одноденне немовля, або бідний, або багатий, платив таку дань, а саме, щоб він давав одну шкуру… ведмедя, одного чорного бобра, одного чорного соболя, одну чорну шкуру… дохорь, і одну чорну лисячу шкуру. І всякий, хто не дасть цього, має бути відведений до монголів і обернений в їх раба”. / Іоан де Плано Карпіні „Історія Монголів”. З.-Петербург, 1911 рік, стр.33-34./

Такі порядки були і в землі Суздальській. І в цьому випадку „сказатєльная болтологія” істориків зовсім недоречна. Золота Орда підтримувала порядок і дисципліну на належному рівні. Після вказаного подушного перепису (1257 рік) заборонялося переміщення населення без відома монгольських баскаків. За цим суворо стежили, не забудьте, йшлося про прибутки самої Золотої Орди. А знаходилася в ті роки Орда - в розквіті сил.

Повернемося, проте, до так званого Олександра Невського. Необхідно відзначити, що особливо про „велич” Олександра поклопоталася Російська Православна церква, звівши його в сан „святаго”.

Але в цьому випадку - особлива розмова. У чому дійсно досяг успіху князь Олександр, так це в інтригах і підступах проти своїх рідних братів і сусідніх князів. Давайте, читачу, послухаємо: „Андрій Ярославович (брат Олександра. - В.Б.), ставши князем володимирським (Великим князем. - В.Б.), уклав союз з сильним князем Південної Русі (Київській Русі; такими хитрощами нас намагаються переконати, що існувала і інша Русь. - В.Б.) Данилом Романовичем Галицьким, одружившись на його дочці, і спробувавши вести незалежну від Золотої Орди політику. Але в 1251 році великим ханом став друг і ставленець Батия - Мунке. Це розв’язало руки золотоординському ханові, і наступного року він організував військові акції проти Андрія і Данила. На галицького князя Батий послав рать Куремси, що не добилася успіху, а на Андрія - рать під командуванням Неврюя, що розорила околиці Переяславля. Володимирський князь втік, знайшовши притулок в Швеції (пізніше він повернувся на Русь (?!) і [з дозволу Хана] княжив у Суздалі). У тому ж році ще до походу Неврюя (зверніть на цей факт особливу увагу! - В.Б.) Олександр поїхав до Батия, отримав ярлик на володимирське велике княжіння і після повернення… сів у Володимирі. З 1252 року до своєї смерті в 1263 році Олександр (Невський. - В.Б.) був великим князем володимирським”. / Журнал „Батьківщина” №11, 1993 рік, стр.29./

А зараз, шанований читачу, давай подумаємо. Отже, брат Олександра - великий князь Андрій, по оповіданню російських істориків, об’єднавшись з Данилом Галицьким, виступив проти Батия, тобто проти монгольського поневолення. Поза всяким сумнівом, своїми думками Андрій поділився зі своїм рідним братом Олександром. Яка між ними була розмова, ми не відаємо. Тут російські історики мовчать, нічим хвалитися. Але подальші дії Олександра говорять самі за себе і переконують нас в тому, що Олександр відкинув союз з рідним братом і став на сторону татаро-монголів. Це безперечний факт.

І немає сумніву, що саме дізнавшись про заколот брата, Олександр негайно ж опинився в Золотій Орді у Батия. У столиці Орди, в Сараї, Олександр отримує „стіл” великого володимирського князя, ще до вигнання Андрія.

За що ж Батий вручив Александру великокняжий стіл при живому власнику? Ми не знаємо до того подібного випадку з історії, коли б Хан вручав великокняжий стіл князеві, заздалегідь не відібравши його у власника.

Значить, дійсно, князь Олександр отримав перед Золотою Ордою великі заслуги. У чому ж ці заслуги полягали? Одна з них: Олександр ніколи, як і його батько, не піднімав меч проти татаро-монголів. Але таких князів було більше десятка, а то і два. Значить, щось коштовніше він підніс татаро-монголам. А таким міг бути лише виказ Батию на брата Андрія і особисте відмежування від задумів великого князя. Інше передбачати немає підстав.

Але коли людина вступає на слизьку стежку зради брата, йому доводиться йти по ній до кінця. По цій путі і попрямував Олександр Невський.

У 1257 році монгольська імперія зробила в землі Володимиро-Суздальській, або по іншому - в своїх Північних Улусах, перепис всіх поселень і всього населення краю для посилення податкового обкладення. У цьому заході Золота Орда в першу чергу задіювала князя Олександра Невського. Саме він, Олександр, здійснював військове прикриття татарських лічильників, маючи під рукою свою і монгольську дружини. Російські державні історики, всі до одного, намагаються обґрунтувати участь Олександра в переписі населення землі Володимиро-Суздальській, а пізніше Новгородській і Псковській, як чисто вимушений крок. Але подібне - чистісінької води брехня. Князь ступив на дорогу зради значно раніше, а тут вже діяв, як ми побачимо, добровільно і не без найбільшої старанності. Не варто цю зраду вибілювати.

Саме монгольський перепис залізним ланцюгом прив’язав населення спочатку до монгольських владик, а згодом цей ланцюг виявився в руках московських князів і дружинників, тобто - бояр. І це дійство з’явилося першим правовим кроком по „збиранню землі російської”.

От як про це повідав Н.М. Карамзін. „…Олександр мусив знову їхати до Орди, де сталася велика зміна. Батий помер, син його - ймовірно, Сартак (поріднений брат Олександра! - В.Б.) - хотів панувати над монголами, але був жертвою владолюбного дядька на ім’я Берки, який, убивши племінника, згідно з волею Великого Хана оголосив себе наступником Батиєвим і ввірив справи Російські своєму Намісникові Улавчию. Ця вельможа приймала наших Князів і дари їх.

...слід за ними (за Олександром Невським) приїхали чиновники Монгольські в область Суздальську, Рязанську, Муромську, перелічили жителів і поставили над ними Десятників, Сотників, Темників для збору податків.

Через декілька місяців Великий Князь (Олександр Невський. - В.Б.) повторно їздив до Улавчию. Намісник Ханський вимагав, щоб Новгород також платив дань поголовну. Герой Невський, колись ревний поборник Новогородської честі (велика вигадка! - В.Б.) і вільності, повинен був з гіркотою (чергова вигадка! - В.Б.) узяти на себе справу настільки неприємну і схилити до рабства (ось його діяння. - В.Б.) народ гордий, палкий, який все ще славився своєю винятковою незалежністю.

Сам юний князь Василь (син Александра. - В.Б.), по навіюванню своїх Бояр, виїхав з Новгорода до Пскова, оголосивши, що не хоче покорятися батьку, що везе з собою окови і сором для людей вольних (ось вона дійсна суть вчинків Олександра. - В.Б.).

Великий Князь (Олександр Невський. - В.Б.), обурившись на неслухняного сина, велів схопити його в Пскові і під вартою відвезти в землю Суздальську, а Бояр (і народ Новгородський. - В.Б.). стратив без милосердя. Деякі були засліплені, іншим відрізували ніс.

Бояри радили народові виконати волю Княжу (звернете увагу, перепис - це воля і дійство княже. - В.Б.), а народ не хотів чути про дань і збирався довкола Софійської церкви, бажаючи померти за честь і свободу, бо рознісся слух, що Монголи і спільники їх (Олександр Невський з військами. - В.Б.) мають намір з двох сторін ударити на місто.

Отже народ підкорився. Монголи їздили з вулиці у вулицю, переписуючи доми, безмовність і скорбота царювали в місті”. / Н.М.Карамзін „Історія.”, том 4, стр.197-200./

Не зуміли монголи мечем і силою підкорити великої гордості Київської Русі - Новгород і Псков. Слов’янські святині підніс монголам „на блюдечке с каемочкой” Олександр Невський своєю зрадою. Навіть старшого сина Василя, що відмовився покорятися батьку-зраднику, віддав на розтерзання Хану, аби задобрити своїх панів.

Такий він і є Олександр Невський, без полуди і словоблуддя.

Настав 1262 рік. Олександр Невський виконав всі вимоги Золотої Орди і відправився в Сарай востаннє.

„Олександр пробув в Орді майже рік. Місія його, схоже на все, вдалася. По дорозі назад на Русь 42-річний великий князь розболівся і помер 14 листопада 1263 року в Городці на Волзі.”. / Журнал „Батьківщина” №11, 1993 рік, стр.30./

Так чим же віддячила Золота Орда князя колабораціоніста Олександра Невського?

У історії Московії-Росії дійсно немає князя, що більш попрацював на Орду, як князь Олександр. Як виявилось, „дарунки” Олександру Невському були гідні його вчинків. З найбільшого веління Хана з 1272 року і стала заселятися Москва, цей глухий тайговий кут. А з 1277 року тут засів перший московський князь - Данило, син Олександра Невського.

Існує декілька точок зору на діяльність Олександра Невського. Практично вся європейська історична думка зводиться до того, що „…саме колабораціонізм Олександра по відношенню до монголів, зрада ним братів Андрія і Ярослава в 1252 році стали причиною встановлення на Русі іга Золотої Орди”. /Журнал „Батьківщина” № 11, 1993 рік, стр.30./

Цю думку виклав і деталізував англійський історик Дж. Феннел у своїй книзі „Криза середньовічної Русі”.

Видно, ця неупереджена думка має бути головною під час оцінки діяльності Олександра Невського, як би не прагнули „обілити” його дії російські історики, приписуючи йому свого роду „практицизм”, мовляв, з двох „зол” вибрав менше. Чергова вигадка імпер-державників.

Будучи в абсолютно аналогічних умовах не підкорилися татаро-монголам, литвини-білоруси, поляки, угорці і чехи. Врешті-решт, русяві українці разом з литвинами-білорусами знайшли незалежність від татаро-монгольского поневолення в боротьбі і опорі.

І тут від істини діватися нікуди: саме Олександр Невський сприяв більш ніж 300-річному рабству московитів-росіян; саме він перший, повелів народові підкоритися Золотій Орді без боротьби; саме він, по велінню своїх господарів, виробив подушний перепис і відвіз в Орду першу подушну дань. Олександр Невський услід за батьком без боротьби встав на коліна і поцілував, на знак покірливості, чобіт Великого Золотоординського Хана.

Ковчег з мощами св. Олександра Невського

Все викладене, здається неможливим і протиприродним. Але в тому і лукавість російської історії, що дії своїх предків вони оцінюють „подвійною мірою”.

Послухай, читачу: „…Александр сделал судьбоносный выбор между Востоком и Западом в пользу Востока. Пойдя на союз с Ордой (як незрозуміло сказано, адже пішов-то до Орди в рабство, ставши Золотоординським Улусом. - В.Б.), он предотвратил поглощение Северной Руси (майбутній московії. - В.Б.) католической Европой и тем… спас русское православие”. / Журнал „Батьківщина” №11, 1993 рік, стр.30./

Цими словами сказано абсолютно все.

Ці думки є священним постулатом Російського православ’я. Жодні людські якості або їх відсутність не приймалися Російською церквою до уваги, коли сього князя зводили в сан „святаго Русской Православной церкви”. Всі малодушні підлості князя Олександра пробачили і забули, а з часом - збочені і виправдані всього лише за послуги перед Російським православ’ям.

Не слід забувати, що сама Російська церква в ті часи йшла до інородців з мечем і вогнем. А перед татаро-монголами стала разом з князем на коліна і преклонила голову - за що була винагороджена Ханом – завдяки чому вціліла.

Така російська подвійна міра. Звідси „є і пішло” Московське княжіння…

З книги Володимира Бєлінського „Країна Моксель”