Україна без Українців

М. Міхновський "10 заповідей УНП", 1903 р.

Від початку незалежності у 1991 р. Україна так і не стала Українською за духом. Відповідно до перепису 2001 р., українці становлять 77,8% від загального складу населення держави. Однак, гуманітарна ситуація та національний склад українського політикуму викликають сумніви з приводу простого запитання: ким є українці в Україні? Господарями власної землі, чи рабами колоніальної адміністрації? Напередодні святкування річниці дня незалежності варто поглянути правді в обличчя…

Національний склад влади. Президентом України вперше став етнічний білорус В. Янукович; український уряд очолює росіянин М. Азаров (народився у м. Калуга, вчився у Москві, працював у Росії, і лише у 1984 р. переїхав працювати в Україну, так і не вивчивши за 26 років української мови); секретарем Ради національної безпеки і оборони України є росіянка Р. Богатирьова (народилась у м. Бакал, Челябінської обл., за освітою акушер, за поглядами – сепаратистка); голова Адміністрації Президента України Лmjвочкін – росіянин; перший віце- прем’єр-міністр – росіянин А. Клюєв; віце – прем’єр з економічних питань С. Тігіпко – молдованин (народився в с. Драгонешти, Молдова); віце – прем’єр з питань підготовки до ЄВРО – 2012 Б. Колесніков – єврей, міністр освіти і науки України Д. Табачник – єврей (в одній з передвиборчих листівок називав себе "православним" за національністю, можливо допускаючи існування і таких "національностей" як католик, чи атеїст); міністр внутрішніх справ А. Могильов – росіянин (народився у м. Петропавловськ-Камчатський). Без коментарів…

Як відомо, в Україні економічна влада нерозривно пов’язана з політичною. Обіцянка В. Ющенка відокремити бізнес від влади у світлі сучасних реалій виглядає просто глузуванням з народу. За даними польського журналу "Wprost" на 2006 р., серед мільйонерів України відсутні українці: Рінат Ахметов – татарин, Ігор Коломойський – єврей, Віктор Пінчук – єврей, Сергій Тарута, Дмитро Фірташ, Едуард Шифрін, Костянтин Живаго, Олександр Ярославський, Сергій Буряк, Василь Хмельницький, Федір Шпиг, Петро Порошенко, Віктор Нусенкіс – всі етнічні євреї, Володимир Бойко та Володимир Матвієнко – росіяни (хоч і мають українські прізвища). Отже, у сумі маємо 12 євреїв, двох росіян та одного татарина. Фактично, Україна належить даним національним меншинам, однак, варто відзначити, що ці олігархи набули свій капітал у 1990- ті рр. – роки беззаконня, злочинної приватизації (у народі – "прихватизації"), у результаті фінансових оборудок та ін. кримінальних дій. Ні про який законний, чесний великий бізнес в Україні мова не йде.

До речі, українські прізвища не мають вводити громадськість в оману: євреями є Юлія Тимошенко (батько – єврей), Євген Червоненко ("любий друг" В. Ющенко та віце-президент євро-азійського єврейського конгресу), тричі Генеральний прокурор України С. Піскун (Фурман), Арсеній Яценюк (за даними єврейської общини України – походить зі старовинного роду Бакаі). Навіть Є. Кушнарьов, якого нібито випадково застрелили, являвся євреєм, хоч і вважався одним з найбільш "російських" політиків України, як і власне Д. Табачник. З іншого боку, і серед українців існує значна частина новітніх яничар, яскравим прикладом є народний депутат України від Партії регіонів, лідер шовіністичної організації "Російськомовна Україна" (чого варта лише назва!) В. Колесніченко.

За даними соціалістки В. Семенюк у 1994 р. кількість депутатів - євреїв Верховної Ради становила 145 осіб, в 1998 р. – 193, в 2002 р. – 203. Дана статистика вражає, оскільки за переписом 2001 р. євреї становлять лише 0,2% населення України. Подібні тенденції продовжуються і після виборів до Верховної Ради 2006 та 2007 рр., за деякими даними євреї та росіяни складають до 400 депутатів парламенту. Абсолютно вірне питання з цього приводу ставить президент Міжрегіональної академії управління персоналом, професор Георгій Щокін: "Чи це вже не Україна, а Євреїна?".

Декілька слів про освіту. Наскільки право українців на навчання рідною (державною) мовою є гарантованим свідчить кількість україномовних шкіл у Криму: станом на червень 2010 р. їх "аж" 7, до яких, відзначу, стоїть черга (на 1 місце в українській школі претендує 7 учнів). Загалом, лише 7,3 % учнів Криму навчаються українською мовою, тоді як українці, станом на 2001 р.,становлять 24,4 % населення АР Крим. На кінець 2008 р. у вузах автономії лише 5% дисциплін викладались державною мовою. З початком незалежності варто було б реалізувати ідею поетапної українізації шкіл: з 1992 р. – у всіх школах України мали б відкритись виключно україномовні перші класи, з 1993 р. – другі класи, з 1994 р. – треті і т.п. Дискомфорту школярі б не відчули, завдяки плановості реформи, протидія опозиційних до реформи сил поступово б зійшла нанівець. На даний момент Україна могла мати суто україномовну генерацію молодих фахівців – патріотів. Однак, на світанку незалежності не знайшлось політичної волі тодішнього екс – "КПРСівського" керівництва України Навряд чи з приходом до влади В. Януковича та Партії Регіонів ситуація зміниться у бік українізації…

Як заявив міністр освіти Табачник, зміни відбудуться у шкільному курсі зарубіжної літератури: тепер під словом "зарубіжна" варто розуміти "російська" (офіційно курс матиме назву "Світова література"), адже міністр вирішив наповнити даний курс переважно творами російських класиків: "російська література займатиме три чверті навчального процесу". Більше того, постановою Кабінету міністрів N642 від 28 липня 2010 року скасовано обов’язковий іспит з української мови для аспірантів, а ще весною 2010 р. міністр освіти Табачник провів через Кабмін рішення відмінити іспити з української мови для бакалаврів. Також, скасовано обов’язкове тестування випускників українською мовою. Чим пояснюється дана мовна політика? Невже серед українських старшокласників існують такі, хто не здатен читати питання тесту українською, абсолютно не знає мови? Якщо так (а це явно не так), то даним особам просто нічого робити у вищих навчальних закладах, їх інтелектуальні можливості вкрай обмежені. Невже бакалавр, аспірант має право не знати державну мову досконало? А кому потрібні, у даному випадку, такі малограмотні вчителі, науковці й державні службовці? Отже, національно свідомі молоді фахівці та україномовна наука не входять у плани про кремлівського режиму України. Це є єдиним об’єктивним поясненням нової мовної політики нинішньої влади.

Вороги як бажані гості. Якби влада України біла українською по – суті, вона б жорстко і рішуче реагувала на сепаратистські заклики російських політиків щодо території України. Наприклад, 22 липня 2010 р. мер Москви Лужков у черговий раз "по – братськи" заявив: "Нам у жодному разі не можна залишати ні Севастополь, ні Крим. Ця позиція постійна. На всі інсинуації ми відповідаємо: "Севастополь - це російське місто, це військово-морська база Росії, яка забезпечує геостратегічний баланс на півдні Росії". А його втрата - це втрата півдня Росії". Наша влада могла б принаймні не пускати до України даного негідника, як це робили попередні керівники України, однак він прийняв участь в офіційних урочистостях з нагоди дня ВМС Росії у Севастополі 25 липня. Також 16 серпня цього року до Криму приїхав лідер російських комуністів Г. Зюганов – і нічого негативного у цьому б не було, якби він сам не оприлюднив цілі свого візиту: "Я зараз перебуваю з робочим візитом у Сімферополі, де разом із першим секретарем Кримського рескому Компартії України Леонідом Грачом проведу зустрічі з активом партії, а також з виборцями". "Товариш" Зюганов порушив прийнятий пропрезидентською коаліцією (!) Закон України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 10 липня 2010 року, - стаття 53 якого чітко визначає: "Участь у передвиборній агітації забороняється: 1) іноземцям, особам, які мають подвійне громадянство, та особам без громадянства…". Силові відомства мали б видворити за межі України комуніста Зюганова, однак, напевно, Україну вже варто вважати автономією у складі Російської Федерації – російські політики, не відчуваючи законних санкцій з боку СБУ та МЗС, прямо беруть участь у виборчому процесі України. Отже, режим Януковича не приховує своєї політики сприяння розколу України, втручання у внутрішні справи держави іноземних політиків – навіть у сфері місцевих виборів!

Де українські газети, книги, радіо, мультимедіа? В Україні не існує жодного 100% - ово україномовного телеканалу, більше того - Першим Національним телеканалом керують єврей Єгор Бєнкєндорф та араб Валід Арфуш (який не те що української не знає, він і російською мовою говорить погано). Засилля російських серіалів відкрито денаціоналізує українське суспільство, наприклад: серіали "Кадєти", "Солдати", "Русскій спецназ", та багато інших виховують українців у дусі поваги до Росії й т. зв. "русскіх ценностєй". Відверто дивує й однобічність телебачення: переважають саме російські серіали, але чому ж не відбувається показ польських, словацьких, угорських, чеських серіалів? Чому російські фільми і серіали не дублюються (на відміну від американських), а лише оснащуються субтитрами? Даних питань безліч, однак на те й існує держава, аби проводити державну політику у гуманітарній сфері. Наприклад, державна стратегія з відродження й захисту української мови та культури мала б, на мою думку, включати:

1. нормативно – правову регламентацію видавничої діяльності (податкові пільги для україномовних видань, з введенням обмежень для не україномовних видань); 2. широка пропаганда національної культури, мови, історії у ЗМІ та навчально – виховному процесі (певною мірою непослідовні спроби проводити дану політику тривали у 2005 – 2010 рр. за Президента В. Ющенка, однак через свою половинчастість вони не дали значного результату); 3. підтримка української історичної науки як фундаментальної частини відродження національної само ідентифікації українців (з одночасною цензурою супроти дилетантських, псевдонаукових та антиукраїнських праць); 4. сприяння у розвитку новій генерації українських письменників, музикантів, режисерів (наприклад, завдяки соціальній рекламі на телебаченні – для Першого національного каналу це нічого не коштуватиме, інші канали та друковані ЗМІ можливо зобов’язати до цього у нормативному порядку) Дивно, але нині українські письменники Ю. Андрухович, С. та М. Дяченко, С. Жадан, А. Курков та ін. популярніші у країнах Євросоюзу та Росії, ніж в Україні…; 5. акцентування уваги на новітніх тенденціях культури, завдяки чому можна буде уникнути упередженого ставлення до української культури як "шароварщини"; 6. розробити і ввести у дію програму розширення та оновлення навчальних матеріалів, оскільки українські навчальні заклади від дитячого садка до університетів не забезпечені україномовними аудіовізуальними засобами, комп’ютерним програмним забезпеченням та новітньою літературою (більшість бібліотек українських вузів складаються з видань радянських часів); 7. Розширити повноваження Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі, ввівши до її компетенції боротьбу з антиукраїнськими проявами у ЗМІ. Дана проблема вкрай важлива, слово академіку Іванові Дзюбі: "Значна частина засобів масової інформації працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків людності. І безсоромно паразитує на національній несформованості, на глибокій зрусифікованості суспільства, нагнітаючи шалену кампанію компрометації української культури і українства взагалі, що виливається вже в хуліганське шельмування нашої класики, в зухвале огидження дорогих українцям імен, – під децибели фарисейської риторики про свободу слова та права людини, що не мають жодного відношення до цих публічних паскудств. Коли читаєш цю пресу, створюється враження, що живемо в окупованій країні, і окупант звіріє з кожним днем..." 8. законодавче закріплення українізації всіх сфер суспільного буття, у першу чергу телебачення та газет (встановлення квоти до 80% для української мови), повного дублювання українською всіх не україномовних творів, як кінематографу, так і книг, – для чого створити потужні державні видавництва з перекладу літератури та професійні студії перекладу творів кіномистецтва (дані проекти швидко окупляться маючи пільги та нормативно – правову підтримку влади); 9. широке висвітлення культурного життя закордонних осередків українців як яскравого прикладу єдності національного духу та підвищення ролі Світового Конгресу Українців (він мав би стати чимось на кшталт світової партії українців, на зразок Комінтерну).

Українська мова століттями нищилась, заборонялась, то ж нині влада (якби вона була українською де – факто) мусила б, і мала моральне право, вжити заходів для проведення тотальної Українізації як вираження історичної справедливості. Однак, при нинішньому президентові у це слабко віриться…

Українці як етнос офіційно навіть не існують в державі. Ще в 1993 р. графу "національність" біло вилучено з паспортів, більшість вчених помилково (або спеціально) визначають Україну як полі національну державу, хоч українці і становлять понад три чверті населення країни. Шановні читачі, спробуйте заради експерименту перерахувати хоча б 50 національностей, що проживають в Україні. Адже, наприклад, уйгурів в Україні може бути 10, чи 15, мансі – 3, чи 4 чоловіки. За переписом 2001 р. в Україні проживає "аж" 37 кетів… Якими критеріями користуються українські науковці при визначенні полі національності України? Відповідь проста – ніякими. Особисто я вважаю, що правильною системою було б визначення багато національності держави за % етносів: якщо корінний етнос в державі становить 49% - таку державу можна вважати полі національною, якщо ж 51% - відповідно, мононаціональною. Однак, українські науковці використовують відверто антинауковий принцип кількості національностей, замість чисельності. Наведу приклад: в державі "Х" проживає 1 тис. чоловік, з них 980 чол. – корінний етнос, 20 чоловік – нац.. меншини, кожен різної національності. Відповідно, твереза людина ніколи не назве державу "Х" полі національною, але наші науковці чомусь не тверезішають… Антиукраїнська влада, фактично, зробила все для знищення само ідентифікації нашої нації як кровно – родинної спільноти.

Закон України "Про національні меншини в Україні" від 25 червня1992 року статтею 4 констатує "До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою". Однак, Конституція України у Преамбулі визначає: "Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей…" . Отже, існує певний казус – статус національних меншин в Україні є закріпленим, однак статус етнічних українців ніяким чином не закріплений, більше того - Конституція не визнає існування українців, проголошуючи лише аморфний "український народ" (до якого, між іншим, належать і представники п’ятої колони). До того ж, після скасування графи "національність" у паспортах, де – юре всі громадяни України є "українцями"… Тож про які національні меншини йде мова? З юридичної точки зору, всі росіяни, татари, євреї та ін. є так званими "політичними українцями". Чи не настав час закріпити законодавчо права і особливе становище українського етносу (77,8% населення України)? Але ж ні, на протязі 19 років незалежності склалась парадоксальна ситуація: політика держави направлена виключно на захист нац. меншин (переважно росіян), тоді як хоча б говорити (!!!) про захист українців вважається дурним тоном, фашизмом і т.п.

Найдивніше те, що Конституція України своєю догмою про штучний і фактично космополітичний "Український народ" як громадян України всіх національностей, одразу ж "виключає" зі складу українців закордонних українців. Дійсно, де – юре вони не належать до українського народу, однак нація – це не лише місце проживання, але й походження, мова, менталітет, національна свідомість, історична пам'ять… Невже більшим "українцем" можна вважати іноземця, що набув громадянство України (для прикладу – негра), ніж 3 млн. етнічних українців Північної Америки, що зберігають мову, видають газети, книги (чого вартий лише всесвітньо відомий історик Орест Субтельний), лобіюють українські інтереси за кордоном, допомагають чим можуть історичній Батьківщині… Ідея українства просто не сходиться з безнаціональним "народом".

Вавилон, за Ветхим Заповітом, розпався після розповсюдження багатомовності - як божої кари. Такі ж процеси можливі і в Україні з введенням системи регіональних мов – як мінімум на дві країни (російську та Українську України)… Процес введення регіональних мов вже проходив у сучасній історії України, однак за В. Ющенко прокуратура та суди мляво реагували та скасовували рішення місцевих рад. Нині при владі перебуває Партія Регіонів, що ставить програмною ціллю мовну федералізацію України. Наприклад, скандально відомий своїми орфографічними помилками губернатор Одещини Е. Матвійчук обіцяє до жовтня 2010 р. ввести російську як регіональну мову на Одещині; прем’єр – міністр Криму В. Джарти (ще один "політичний українець") оголосив одним зі своїх стратегічних завдань введення російської як регіональної на півострові. Можливо дані аспекти є лише передвиборчою пропагандою, оскільки при руйнації економіки та зниженні життєвого рівня населення Партії Регіонів нічого не лишається, як тільки спекулювати на мовній політиці, однак у 2006 – 2007 рр. Запорізька, Донецька, Миколаївська та інші області вже намагались проводити мовний сепаратизм… Хоча у судовій сфері українофоби вже перемогли, оскільки за Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 р. – російська фактично стала офіційною (стаття 12). Державний статус української мови (ст. 10 Конституції) нівельовано, він став фікцією.

Європейська хартія регіональних мов (ратифікована Україною у 1999 р., визнана Конституційним судом не конституційною, але ратифікована вдруге у 2003 р.), на яку так люблять посилатись члени провладної коаліції з несумісною назвою "Стабільність і реформи", передбачає захист мов, яким загрожує зникнення (міноритарні мови), однак власне російській мові зникнення, відверто кажучи, не загрожує. Та й введення регіональної мови – повноваження виключно Верховної Ради, а не, наприклад, міської ради Харкова, що просто не має компетенції для прийняття відповідного рішення. Сама ж Хартія передбачає лише заходи з охорони певної мови, а не набуття мовою офіційного статусу. Свою роль зіграв і не правильний переклад Хартії, що призвів до створення конфліктної ситуації: російська мова де –факто зможе витіснити українську з України. Напрошується просте і риторичне, але фундаментальне для нашої нації запитання: чому українська мова в Україні має змагатись з російською? Невже ми суб’єкт Російської федерації? Офіційно поки що ні, а фактично?

Україна – дивовижна країна. Якщо ви спілкуєтесь виключно українською мовою, носите вишиванку, або не приховуєте своїх патріотичних почуттів – на вас щонайменше повісять ярлик "фашиста", "гітлерівця", "русофоба". Якщо ви носите символіку з зображенням тризуба, портретами великих українських діячів (Шевченка, Бандери, Шухевича і т.п.) – вас знову ж звинуватять в правому екстремізмі. Однак, якщо ви спілкуєтесь виключно російською, публічно зневажаєте українську мову, носите футболку з зображенням Сталіна, серпа і молота, російського триколора, або імперського двоголового орла – вас навряд чи звинуватять в українофобстві, чи фашизмі. Привселюдно і безкарно спалювати державний прапор стало традицією антиукраїнських організацій Криму, тоді ж як спроба спалити російський прапор наштовхнеться на потужну протидію населення того ж Криму. Віруючих Московського патріархату, під час візиту до України патріарха Кірілла (Гундяєва) у липні 2010 р., співробітники міліції охороняють, коли віруючих Київського патріархату правоохоронці затримували на під’їзді до Києва. Злочинна соціально – економічна політика влади у 1991 – 2010 рр. призвела до втрати Україною 6 млн. громадян, замість яких до країни прибули сотні тисяч іноземців (переважно китайців та представників народів Кавказу і Закавказзя). В Україні ми, будучи українцями, можемо не знати української (державної мови, мови більшості народу), але зобов’язані знати іноземну російську, інакше елементарно не зможемо читати газети і книги.

Україна без українців – не тільки перспектива далекого майбутнього, але і цілеспрямована стратегія п’ятої колони, що на початку 2010 р. взяла необмежену владу у державі. Отже, перед нами, українською нацією, стоїть фундаментальний вибір: або ми будемо спокійно спостерігати за руйнацією підвалин нашої державності, перетворимось на "малоросів", "недоросіян", людей без минулого і майбутнього, або ж ми станемо єдиним фронтом проти антиукраїнської, комуно-олігархічної влади, що своїм існуванням становить загрозу для нас і нашої Батьківщини. 

Віталій Романченко

Заступник Голови Бердянської міської організації ВО "Свобода"

Член ВТ "Просвіта" ім. Тараса Шевченк