Насколько позволяет мне память -Эта была самая мирная тема , 

 

• Почему ты плохого мнения обо мне, С чего ты взял что меня волнуют только одни деньги . Они меня не волнуют , и никогда не волновали .
Они меня успокаивают. И чем больше успокоительного в нашем доме , тем лучше для тебя .

Моя аваторка

2020- самоизоляция
2021- вакцинация
2022- мобилизация
2023———?????????

Сегодня зажигаю свечу памяти моей мамы
Очередная годовщина

_•Сумна доля веселого «Щедрика»•_ «Щедрик», як і кутя чи різдвяний «дідух», скажімо, існував в українському фольклорі ще з давніх-давен, коли роки відчислювалися від дати весняного рівнодення (21 березня), народні прикмети служили прогнозом синоптиків, а на ритуали родючості покладалась така ж надія, як нині – на агрономію.

У передчутті весни люди бажали один одному (щедрували) добра й усіляких гараздів, опоетизувавши такі, здавалося б, буденні речі, як ластівка під вікном – провісниця весни чи теличка в хліві – запорука заможності...

Потрапила чи ні ця старовинна річ під перо перших збирачів українського фольклору (як ось і Михайло Максимович, який, услід за Миколою Цертелевим, першим наголосив у 1820-х–1840-х на істотних відмінностях усної народної творчості Росії та її «придатка» – Малоросії»), але дожила-таки до щасливіших часів.

Першим, хто звернув увагу на гармонійне злиття мелодії й тексту щедрівки, був Микола Леонтович (1877–1921) – учитель, просвітитель на теренах українства й обдарований композитор.

Більше того... Ця мелодія, чута, либонь, не раз на Різдвяних святках рідного Поділля, не давала йому, напрочуд чутливому до фольклору, спокою. І ось настав час, коли вчитель музики й співів кладе на ноти те, що жило в народі віки. Кладе цей щедрувальний одноманітний мотив у такий спосіб, що вийшов твір з дрібно розсипаним розспівом, в прадавньому колориті народного співу.

Коли слухаєш мелодію «Щедрика» – аж не віриться, що Леонтович «мучився» над нею ще з ранніх 1900-х, адже нічого, здавалося б, дивного, просто низка повторів – та й усе: «Щедрик-щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка...». Але ж які повтори! Яка простота в цих розмережаних на чотири голоси – сопрано, альт, тенор і бас – нотних переливах!


Втім, саме простота дається творцю найважче, і не тільки в компонуванні музики.

Однак, Леонтовичу це не завадило створити за свого короткого життя, обірваного кулею, більш як 150 творів хорової класики, що й до сьогодні вражають гармонією авторської й народної мелодики.

Згадаймо лиш «Піють півні», «Ой зійшла зоря» чи «Дударик»...


Чому ж не «Дударику», скажімо, а саме «Щедрику» судилося вирватися на велику сцену, перетнути кордони і навіть стати в закомерціалізованому світі сучасної Америки чимось на зразок «заїждженого коника»?

«Щедрика» змусив Леонтовича випустити на сцену Олександр Кошиць, який уже мав авторитет поборника української культури в тодішньому середовищі. Він наполягав, щоб той перестав «солити» твір, бо йому давно місце на сцені.

І ось надійшов момент – Новоріччя 1916 року рік (ще за старим, юліанським, календарем), і студентський хор Київського державного університету підніс Україні й небесам над нею витвір Леонтовича і його народу.

Успіх був надзвичайний. Але не студентам судилося стати «посланниками Божими», коли в кращих умах молодої держави – Української Народної Республіки – зародилась дипломатична ідея показати світові народну пісню: мовляв, ось на що здатні українці – народ, який сильний власною історією й культурою і таки вартий того, щоб мати власну державу.

Україна Симона Петлюри випроводжає в світ свого місіонера – Українську республіканську капелу (пізніше перейменовану в Український національний хор), керовану Олександром Кошицем, і за п'ять з лишком років та обспівує не тільки всю Європу, а й Америку.

Європейські газети заходилися компліментами від цього видовища барвистих сценічних костюмів і голосистого темпераменту, в ауру якого так органічно вписалися імена українських композиторів Кирила Стеценка, Миколи Лисенка, Олександра Кошиця і, звичайно ж, Миколи Леонтовича. Це саме тоді Франція назве його «українським Бахом», а Польща – «Гомером у музиці».

Що й не дивно... Ще за царату російські знавці словесності визнавали самобутність малоросійської обрядової культури й інакше, як «Іліадою», її не називали. А «Щедрик» саме ж у цій культурі й народився...

В «Американу» ж твір Леонтовича потрапляє не відразу... Його прем'єра в престижному концертному залі Carnegie Hall, що в Нью-Йорку, відбувається 5 жовтня 1922 року.

На той час молода українська держава була задушена, і цим непокоїлись, окрім самого хору Кошиця (вони мусили залишатися в Штатах та Канаді), тільки емігранти, які вимагали від уряду США підтримки незалежної України, та, можливо, політики, які не без скептицизму згадували тезу президента Вудро Вільсона про право націй на самовизначення.

На цьому соціальному тлі Америка навряд чи й була поінформована про те, що 23 січня 1921 року автор «Щедрика» був підступно вбитий у отчій хаті.

У рідних же краях бродили завбачливо запущені чекістами чутки, що нібито це була справа рук злодіїв.

Так чи інакше, соціополотно, на якому веселі барви «Щедрика» пробивалися до сонця, було не таким уже й веселим. Навіть той вікопомний концерт у Карнегі Холлі сприйняли в Америці по-різному. Одні відзначали надзвичайно яскравий національний дух виступу, інші були в захопленні від артистизму хористів, треті ж (хоча б і Dallas Morning News) уперто називали артистів «Russians», з чим ті, звісно, не згоджувалися.

Не обійшлося й без «ложки дьогтю», як завжди буває, коли пригноблена нація пробиває собі путівець, не маючи сильного дипломатичного корпусу за плечима: газета The New York Times, наприклад, відгукнулась досить саркастично на національне вбрання хористів, а їхній спів назвала «primitive peasants airs» (примітивне селянське звучання).

Критичні відгуки не завадили «Щедрику» підкорити американця українського кореня з Брукліна, Пітера Вільховського. Правда, це станеться значно пізніше, в 1936-му. Америці, затягнутій у прірву фінансового «обвалу» на Уолл-Стріті в 1929-му та Великої Депресії, що за ним послідувала, просто буде не до мистецтва, багато митців потрапить до категорії «незатребуваних», включаючи й таку величину в музикальній культурі Штатів, як Дімітрі Тьомкін (ще один українець родом з Полтавщини).

Скажете, а при чому тут Тьомкін? Він, цей невтомний творець чудової музики та пісень до фільмів Голлівуду, начебто й ні при чому... Просто був одним із тих, хто – як і композитор Джордж Гершвін (Яків Гершович), маестро Пітер Вільховський чи піаніст Сергій Тарновський з дворянського роду Тарновських з Чернігівщини, а пізніше й віртуоз концертної бандури Василь Ємець та пропагандист українського кобзарства Григорій Китастий – так чи інакше представляв генетичний потенціал українського народу на світовому видноколі.

Пітер Вільховський виріс в родині карпато-русинів, що емігрували до Америки, і, отже, мав добрий слух на українську ноту. Як, між іншим, мав його й Гершвін, який увів колискову «Ой ходить сон коло вікон...» в свою оперу «Перґі та Бесс» (під назвою «Summertime»). Йому, єврею Джорджу Гершвіну, який мав щось у крові трохи від одесита і трохи – від гоголівської Диканьки з її неповторним українським характером, дуже припала була до душі капела (хор) Кошиця.


Це йому належать слова із розмови із Кошицем після концерту: «Ваші співи – пік хорової техніки». Саме цей «пік» запав до серця й Вільховському, який вважався незамінним у Нью-Йорку, коли мова заходила про концерти знаменитостей, підготовку зведених хорів, не кажучи вже про персональну участь в численних шоу та концертах; сам Вільховський вважав своїм головним життєвим набутком залучення до світу музики та співу американської юні.

Вільховський робить власну обробку партитури Леонтовича і припасовує до неї текст, який не має нічого спільного з текстом оригіналу. Юридично оформляє авторське право на свою роботу, і… «ластівка» Леонтовича вилітає в чужий їй світ.

Правда, з обрізаними крильми. Тут, у Штатах, про неї не чули і не дуже-то й хотіли чути – настільки твір з англійським текстом Carol of the Bells заполонив людську уяву про це популярне в США християнське свято з його обов'язковими атрибутами – дзвониками на санній упряжці, якою поспішає до дітвори Санта (Святий Миколай) казкової Різдвяної ночі.

Це дає змогу англомовному користувачу в певній мірі зрозуміти трансформацію цієї перлини хорового співу і дати їй власну оцінку.

А також і оркестр Військово-повітряних сил США вирішив торік віддати належне українському походженню «Колядки дзвонів» (Carol of the Bells) і висловити своїм співом підтримку Україні в її праведному відстоюванні суверенітету:


Ця крапля в морі, однак, не робить сумну долю українського «Щедрика» в США веселішою. Хоча його «зведена сестриця» і справді завойовує не тільки Америку, а й світ, відтиснувши плечем найбільш сильних конкурентів в репертуарі Різдва – «Тиху ніч» (Silent Night), «Радуйся, світе» (Joy to the World) і навіть такий шедевр, як «О, Свята ноче» (O Holy Night).

Де тільки ця динамічна мелодія не лунає у США: в магазинах, ресторанах, бібліотеках, на телеекранах і катках, з вікон автомобілів на вулиці!