Привет, мой Свет!
Ждала. Скучала.
Не знал? Устав от суеты
Стояла долго и молчала.
С котомкой бед последних лет.

Когда-то теплый легкий бриз
Ласкал во мне живую душу.
Предощущеньем был и ты…
Вода, любя, дразнила сушу,
Сверкая сотней ярких брызг...

Хранимой от людского горя,
Лучами нежными согрета
Росла… и Солнце, и цветы –
на радость мне, рожденной летом.
Дитя любви земли и моря…

Под грузом прожитых мной лет
Девчонки милой больше нет
И лишь тебя, как прежде, мало.
Наверно, просто я устала.
Прости. Волною смоет след.

Лиш бездоганне почуття
Не крає жалем твою душу.
Я зазирнула. Вибач, мушу,
Бо те є сенс мого життя.
Тож видихай усі образи...
Такі гіркі... Нехай летять
Кудись подалі. Не простять
Ті, хто без розуму. Одразу
Відкрий легеням Сонце й світло,
На вихід - лихо. Вже помітно -
Не маєш стільки гіркоти
І більш чистішим станеш ти.
Наповнюй сяйвом свою душу,
А я - до інших. Вибач, мушу.

Ты помнишь Марс? В тот раз мы проиграли.
Самоуверенность – ошибка той войны,
Чьи дети мы… но нет на нас вины,
Другой планету эту мы не знали.

Свободы воздухом пьянели, полной грудью,
Сильны, красивы, пыль стряхнув с одежд,
За баррикадами… мы верили, что люди
Стоять готовы не смыкая вежд.

Все дети Марса сложены как боги.
Нас не пугали ни угрозы, ни блокады,
Ни дымный яд, ни каменные грады,
Не выбирали мы свои дороги…

Один лишь миг – и нас с тобой не стало.
Безумен враг в жестокости своей…
Без компромиссов, без условий и страстей
Непокорённых стёр с пути немало.

Пространство делит времени река…
Мы честь свою врагу не подарили.
Так безупречно верили, любили… 
Но стёр песок и память без следа.

Ты помнишь Марс? Он красен от стыда.
Он сраМ для нас – себя не сохранили.
Там нас с тобою разделяли мили,
А здесь мы разлетелись на века.
...................................

Там кто-то выжил... Чую слезы их и плач,
Тоску и зов... Не помню, кто палач!
Кто подлостью своей обезоружил?
Нас не спасали груды ржавого металла -
Песок в глаза, палящий зной и ветер.
Без правил не играют божьи дети...
Однажды всем придётся снять забрала -
Открыв лицо смотреть в глаза. При свете.

Бесстрастен день, безумна ночь...
Давно должна прогнать я прочь
Водоворот сумбурных мыслей
И не искать спасенья в смысле
Ненужных фраз и ложных слов,
Ошибок сеть – весь мой улов...

Мне не вернуть покоя дней -
Чужой вдруг стал себя родней.
Сколь ни далёк – безмерно близок…
Порыв высокий так же низок
Как снег чистейший - втоптан в грязь
В тепле весеннем растворясь...


***
Чем мимолётней, тем опасней
Мечты забытых мною дней.
И чем мечта твоя прекрасней,
Тем поскорей забудь о ней.

Слёзы? Разве? Это Счастье

Бьется с болью в каждой клетке,

И взрывая все мембраны

Птицей рвется прочь, из клетки…

Но в свободе нет покоя,

Там пространство, что безлико,

Там рассеянное горе,

Где ни стона нет, ни крика...

Безутешна, молчалива,

Бесполезно вольна птица...

Ей, чтоб снова стать счастливой,

Нужно горечи напиться.

И себя превозмогая

Вновь влачит земные доли.

Ярко Фениксом сгорая

Обретает болью волю.

Коли чуже тобі болить
Згадай, що й ти – фрагмент Живого
І уяви, хоча б на мить,
Як все твоє болить у Нього…
Якщо ж відчуєш, як стражда
Те безневинне янголятко…
Гріх материнський? Ворожба?
Звіряча вдача його татка?
Несе батьків-дідів гріхи
Той роду паросток – дитина…
Що віддаси у спадок ти
Своїм нащадкам? Кров не стине?
Чи може роду твоєму 
Жаліє простору планета
Бо ти є ланка в ланцюгу 
Мов павутиння, злі тенета…
Чи схожий ти на хробака?
Забув, де є твоє коріння?

Рослина хвора і слабка
Не дасть здорового насіння.

Мій любий, Сонечко не грiє,
Коли тебе немає поряд –
Десь там, за обрієм, де мрії
Злітають в небо, сяють зорі
Як діаманти в оксамиті
Та в сонній вранішній блакиті
Сам Місяць Сонце зустрічає,
Думки мої. За небокраєм…
Там, де твоя душа пречиста,
Слова збираю я в намисто
Коштовних спільних почуттів.
Колись давно зреклась віршів
І поклялася не писати
В молитві Богу… Як не знати,
Що покарання неминуче?
Тримала слово. Вірш останній
Вогонь забрав собі охоче,
Забула рими. Спокій хоче
Тримати й далі у полоні,
Подалі від думок про тебе.
Мовчала б, якби мала б волю.
Навіщо нас з’єднало небо?
Знайти й не втримати… Не час.
У цім житті не буде «нас»,
Пробач, я знов мовчати б мала,
Та навіть слів тепер замало.

Я шукала його по галактиках…

Заблукала, йдучи навмання.

Вишивала на сонячних клаптиках

Срібним сяйвом коштовне ім’я…

 

Я літала світами прозорими

Та блукала в суцільній пітьмі,

Чаклувала з далекими зорями

Дивосвітло даруючи тьмі…

 

Я шукала його в потойбічності…

По далеких безмежних світах…

І життя це – зупинка у вічності,

Помилковий мій зоряний шлях.

 

Споконвічна кохана обраниця,

Не збагну лиш важливу я річ:

Чи втікачка його, чи вигнанниця?..

Чи суцільний клубок протиріч…