Прости Боже...

Нещодавно прийшла з кінотеатру "Боммеръ" після перегляду манхеттенських короткометражок і перебуваю у надзвичайно піднесеному настрої не зважаючи на те, що ходила туди без компанії і тому була позбавлена задоволення обговорити побачене... Для тих хто не знає скажу, що цей фестиваль вирізняється з-поміж інших тим, що найкращу короткометражку визначають самі глядачі шляхом голосування... Що ж, загалом короткометражки не були схожі на артхаузне кіно хоч фестиваль позиціюється саме як подія в світі артхаузу тоді як в реалі я побачила досить світське і навіть попсове кіно...
  Від початку і майже до кінця я була впевнена у свому виборі фаворита адже тематика дуже мені імпонувала і на додачу під час перегляду наступних короткометражок не бачила нічого вартісного... Тож, фаворитом була стрічка шведського режисера Рубена Остлунда під назвою "Пригода біля банка" створена на основі реальних подій які спостерігав сам режисер разом зі своїм другом продюсером, а саме пограбування банка двома ідіотами-невдахами... І от стоять ці два спостерігачі біля банку і замість того щоб зателефонувати в поліцію кінофанати стоять і "приміряють" операторські плани в камері мобільного телефону аби зняти це пограбування якомога естетичніше, коли ж розбій не вдався і горе-злодіїв піймали прямо біля банку то товариші-кіношники продовжили свій шлях обговорюючи погану якість камери на дорогих мобільних телефонах...
"Пригода біля банку" відкрила короткометражний ряд і переглянувши більшу його частину, яку складали хоч і цікаві однак доволі примітивні за сюжетами стрічки я розслабилася і просто дивилася, аж раптом з'являється дев'ята короткометражка яка дещо похитнула мою впевненість у виборі фаворита... "Давид і Голіаф"... Стрічка також знята на основі реальної історії про те як під час Другої Світової війни єврея втікача врятувала від нацистських переслідувачів домашня вівчарка німецького селянина який потім допоміг єврею безпечно втекти, а вже згодом (після закінчення війни) коли цього селянина заарештували через підозри в нацизмі єврей допоміг йому розповівши військовим свою історію порятунку, девіз стрічки - "Пам'ятайте"... Зізнаюся, цей девіз і дуже симпатичний актор який непогано зіграв єврея-втікача підкупили мене мало не примусивши зрадити двох кінофанатів яких я розуміла, адже повилася б так само ставши свідком пограбування... Але... Тут я і досиділа до останньої короткометражки, абсолютно наплювала на двох попередніх фаворитів і поставила галочку напроти неї... І ось чому...
   "П'ятниця відплати",Єгипет, режисер Абу Бакр Шаки... Фільм цілком складається з документальних зйомок революції яка проходила в Єгипті узимку цього року... Звісно, якість зйомки не "ахті" але з монтажем режисер справився чудово адже завдяки цьому виразному екранному засобові він спромігся викликати в мене мороз по шкірі, і справа тут не в музиці, наведених числах загиблих революціонерів чи моторошних відео сутичок революціонерів з силовиками, справа в тому як він передав патріотичний дух єгиптян, їхнє піднесення та бажання щось змінити в житті їхньої країни,-  звалити тоталітарну владу аби мати змогу гордо називати себе єгиптянами... Властиво, що основна маса революціонерів це були молодь, дівчата та юнаки які на рівних вийшли на "барикади" пославши до дідька Америку і Європу вимагаючи, щоб ті залишили їх у спокої дозволивши творити революцію... І це не мої домисли це те, що лунало з вуст самих єгиптян... Так, єгиптяни терпіли свого "вождя" кілька десятиліть, аж доки нове покоління сказало "вам, старим пердунам це може і подобається, а ми не хочемо ростити своїх дітей як покірну худобу..." Після чого зібралися і посилилися на майдані... Одні "старі пердуни" кричали їм: "що ви робите, країну до кризи і до хаосу доводите, спокій і стабільність руйнуєте - іроди!!!", а інші казали: "вони не такі як ми, вони не мовчать і мають сили боротися, через що ми ними пишаємося..." Виразнішими за слова була лише радість народу після того як владу було повалено і вся країна сповнилася нестримною радістю святкування цієї події, а стіни на будівлях навколо площі були обклеєні листівками з натхненими закликами і визнаннями своїх помилок щодо віри в попередню владу... Та знаєте, одна листівка вразила мене особливо, адже колись слова написані на ній можуть стати знаковими для нас, оскільки наша влада продовжує коїти, що їй заманеться тоді як ми тихо поховалися по своїх цехах та офісах намагаючись швидкістю заробляння грошей хоча б наздогнати швидкість підвищення цін на наше, коли не життя то принаймні виживання... Ми тихо сидимо перед екранами телевізорів п'ємо чай або дешеве пиво і бурмочемо щось незрозуміле собі під ніс й серед цього незадоволеного гудіння і скарг можна розібрати лише уривки: "зає...ли під...си!... Ви коли с...ки останній раз в магазині були... Ви коли й...б вашу мать капусту купували... а квартплата просто зає...сь, дешевше об трамвай п...тся..." І цей словниковий понос тихо собі ллється тоді як наша влада з екранів вдовблює в наші тупі голови: "ви, що сліпі, чи глухі? Та ви живите просто офігітєльно!!! Голодуючі в Африці заздрять вам білою заздрістю, а ви тут ниєте не зрозуміло чого..." І так наша влада буде нас заспокоювати рік, другий, а після в президенти вибереться інший регіонал, а після нього знову пан Янукович (ось в Росії як хитро зробили, Мєдвєдєв і Путін рекомендують одне одного в нові кандидати на пост президента федерації ...), а після Януковича на престол сяде Янукович молодший якому вже місце замовлене... І років так через тридцять коли влада пустить коріння так глибоко, що простими мітингами її не скинеш, а життя стане таким нестерпним, що можна буде ридати кривавими сльозами сповнені відчаю діти почнуть кидатися під танки і гинути від куль... Ми ж, подібно до єгиптян почнемо оплакувати смерті молодих звинувачуючи себе через пролиту кров і клеїти на стінах листівки: "Прости Боже за те, що я мовчав..."