Рецензія до вистави «Чичиков і Ко»

   До того як піти на виставу Є. Безродного «Чичиков і Ко» до харківського театру "Березіль" я досить багато чула про неї, і навіть бачила один фрагмент у відео архіві який справив на мене не надто хороше враження, відверто кажучи як на неї сто років не пішла коли б викладач «Історія українського театру» не наказала, додатково давши завдання написати на неї рецензію.  Кожен зі студентів сприйняв виставу по-своєму, однак, прихильники класики (до яких власне відношуся і я) були вкрай обурені і збентежені після перегляду. Тож… Мій перегляд не виправив те враження яке склалося на основі переглянутого відео і свічень інших глядачів. Як на мене вистава була зроблена вкрай неохайно і ніби поспіхом, іноді складалося враження, що самі актори не знали про що говорили і про що взагалі вистава; незрозумілі, спонтанні фрази з вкрай фальшивими емоціями та пластикою викликали враження ніби я прийшла не в театр на виставу за знаменитим шедевром Гоголя, а в гурток народної самодіяльності де зібралися самі недоучки яким треба якось розважатися на вихідних… Сценарій не зрозумілий, від нього «тхне гнилим» салонним гумором вартим хіба що «Камеді-клубу», а може ще гірший, а вульгарні жарти на предмет людських збочень ніби списані з дешевих американських пародійних фільмів. Єдине, що можна відзначити як позитивний момент – це деякі звукові каверзи якими супроводжувалася п’єса, більше ж нічого додати.

Цікаво як сценарист чи-то режисер Безродний примудрився зробити з геніального майстра блефу і імітації Чичикова метушливого, безхарактерного персонажа який мотається від одного двору до іншого потрапляючи від одних дивних господарів до ще дивніших і при цьому акцент постійно робиться саме на гіперболізованих дивацтвах цих господарів які були збільшені від маленького грішка до мегазбочення на всіх його рівнях – ланцюги, недвозначні розмови, сексуальні натяки, непристойні фотографії. Один з викладачів охарактеризував виставу так: «Ну, яка вистава… СУЧАСНА вистава…» То що можна сказати про наших сучасників, що в їхніх головах лише вищезазначені думки? Моментами здавалося, ніби я потрапила в голову божевільного або наркомана: рибний пінг-понг з бджолою, «дітки-крихітки» схожих на пенсіонерів-алкоголіків з якими у «матінки» недвозначні стосунки… То що це за театр? Де славетна курбасівська знаковість в якій всі предмети на сцені повинні нести смислове та філософське навантаження? Бо я побачила лише абсурд привабливий лише як розважливий маразм який подивився і забув. Хаос з образів який не навантажує мозок проте викликає непідробне обурення або остаточну зневіру в тих хто сподівається походом в театр долучитися до справжньої культури, адже на банальні людські «пристрасті» можна і в дома по-телевізору подивитися… Але що вже казати, - зараз модно виносити на публіку психоделічний бруд забувши при цьому не лише моральні засади, але й елементарну художню впорядкованість та вишукане мистецтво… Властиво, що ця болячка не зникла навіть після того як з театру "Березіль" втік "славетний" Жолдак котрий опустив театр до такого стану, що дворова шпана і кидала свої свої порносайти і пиво і бігла подивитися збочення "наживо", адже відео, це не те ж саме що дивитися на голих акторів за п'ять метрів від тебе... Так, смутні часи тоді були в театрі, та на щастя в Харкові ще лишилися впливові консерватори які своїм обуренням та збентеженням примусили пана Жолдака зі скандалом полишити спаплюжений ним храм мистецтва... Та схоже що його спадок лишився і подібні вистави ще довго будуть тішити глядачів позбавлених смаку та культури приваблюючи до театру шанувальників збоченого балагану.

Хто зараз згадає про суть п’єси "Чичиков і Ко"? Режисер хотів втілити якусь філософію про смерть і життя у виставі? А якщо запитати в глядача : «Що з вистави Ви запам’ятали найдужче?», хтось згадає про філософські домисли на тему мертвих душ які продовжують жити… Вже! Хтось згадає про незабутній «пінг-понг», хтось заговорить про екстравагантні фото з гомосексуалістами у відвертих шкіряних костюмах або божевільне поводження того чи і іншого персонажа, а декого могло вразити підкидання "новонародженого" за пуповину, а найцікавіше – майже ніхто не згадає самого Чичикова… А що Чичиков? Хто він такий? Лазить тут і там, «нормальних людей» колотить… Адже мало хто читав літературний оригінал «Мертві душі», а одна моя одногрупниця сказала, що після такої вистави ніхто й не захоче прочитати. Тож Чичиков і лишиться у свідомості глядача абиким, але не вишуканим інтригантом, здатним пристосуватися до будь-яких обставин так само легко як хамелеон, людина майже позбавлена індивідуальності однак наділена надзвичайною здатністю мати сотні інших індивідуальностей.    Подумати лише на театральній сцені де тисячі років тому греки поклонялися своїм богам і оспівували доблесть, брудно зґвалтували мистецтво і одного з найцікавіших і найбільш інтригуючих персонажів Гоголя – Чичикова, якого великий літератор обожнював чи не найсильніше серед усіх створених ним героїв.