Теорія розриву – провокація чи нова реальність?

Андрухович висловив свій погляд на сучасний стан речей і водночас втілив у вигляді думки відчуття, з яким живе сьогодні чимало українців: українська Україна у форматі держави, в якій дві політичні нації перебувають у непримиренному конфлікті, не має жодної перспективи. Точніше перспектива етнічних українців у рамках такої держави є вельми невтішною – мине зовсім небагато часу і нас не стане. Ми приречені програти й розчинитися у морі агресивнішої й потужнішої російської політики й культури. Лише самовпевнені бюрократи-регіонали можуть просторікувати: у вас буде своя мова, у нас – своя, у вас – свої герої, а у нас – свої. Їх не хвилює, що і герої ці, і мови за своєю суттю антагоністичні. Такої держави, яка б примирила дві взаємовиключні національні ідеї – в нашому випадку українську й совєтську, тобто російську, в історії ще не було. Невже професіоналам з Партії регіонів про це нічого невідомо? Чому ніхто не обурюється бодай з приводу їхньої неосвіченості? Відповідь очевидна - усі бояться. Адже варто лише заторкнути це питання, як клубочок покотиться й відразу доведеться ставити під сумнів такі святощі, як територіальна цілісність України й ідея соборності. Людину завжди влаштовує хай безперспективний, але порядок, її лякають найменші зміни, проте момент істини невідворотний, бо таким, за атеїстами, є закон буття, або у цьому, за тими, хто вірить у Господа, полягає Божа воля. Момент істини вже настав, бо героями України на 19 році її незалежності не можуть стали енкаведисти, які незалежну Україну ненавиділи усім своїм єством й гробили усіма можливими засобами. Момент істини настав, бо не можна продовжувати говорити українською мовою про речі, які суперечать українській суті. Довше ця брехлива гра тривати не може, бо, як свідчить досвід, в Донецьку, Криму, Луганську й Одесі українського патріотизму обмаль. Натомість там переважає російський шовінізм, що не існує без образу ворога. Ворогом номер один для російського шовінізму традиційно виступають саме українці. Складно відповісти, чому. Можливо, через те, що ми знаходимося у Росії під боком, а, можливо, й з причин глибших – для росіянина кожний українець є братом і зрадником водночас, тоді як американці, німці, прибалти і прочіє шведи – просто чужі за духом. Почати варто з констатації очевидного факту: до влади в Україні прийшли відверті казнокради й ненависники усього українського, які на жодну еволюцію, окрім дедалі радикальнішої ненависті до українців, не здатні. Діма + Аня – цей спритно сконструйований іміджмейкерами дволикий гуманітарний Янус регіональної влади, зробить усе, аби довести нас передусім до духовного заламання. Їхні методи цинічні й прості. Їхні союзники – хабарники-бюрократи, продажні журналісти й науковці, що відразу згадали про самоцензуру, – усі без винятку негідники й нікчеми. Саме тому сучасний режим в Україні, що прикривається ідеєю національної злагоди, як фіговим листком, є за своєю суттю окупаційним. Він нас залякує, і ми – о, сором – боїмося його, забуваючи, що відважнішого президента аніж той, який зімлів від влучного удару яйцем, Україна ще не знала. Чи ж не гротеск? Попередній український проект збирання українських земель або жорсткої централізації – що й видно неозброєним оком – обернувся крахом. Саме тому довкола цього питання розгортається дискусія, яку ніяк не вдасться затушувати, бо у нинішньому форматі Українська держава задовольняє лише посткомуністичний здеградований політикум, олігархів і їхнє оточення, бюрократію і російську частину країни. Проте й вони вже не зможуть жити по-старому, за словами їхнього ж класика, бо їсти хочеться усім, а от працювати ніяк – будь-яке виробництво у нашій паразитарній державі, що тримається на зовнішніх запозиченнях, стало невигідним. Напередодні Дня української Незалежності варто нагадати, що реалізували нашу незалежність найвизначніші українські пристосуванці. Спочатку вони були відданими комуністами, а коли стало невигідно, перетворилися на найбільш ревних українських патріотів. Автором постсовкового еволюційного проекту під назвою Україна, що тримається на трьох китах: соборність, державність, розумний компроміс, був поет і державник в одній особі. Реалізовувати його почав той, хто у минулому був комуністичним ідеологом. Згодом естафету підхопив батько українських олігархів, серед яких не було і досі немає етнічних українців, за ним українофіл ліберального спрямування. У результаті виявилося, що нікому нести відповідальність за збудовану державу з системою олігархічної демократії й російською економічною моделлю, за державу, в якій нонсенс став правовою нормою, а пристосуванство – головною життєвою догмою. На відміну від Росії ми не маємо авторитарних лідерів, які б підім'яли під себе олігархів, обламавши неугодним роги. Проте у нас, як і в Росії, Київ висмоктує всі соки з провінції. В Україні є централізм, але на відміну від Росії в нас не склалося із авторитарними вождями, та й тубільні гречкосії на богоносність чомусь ніяк не ведуться. Як і в Росії – хай і з меншим розмахом, бо без нафти і газу – у нас всі кошти, викачані з сіл і містечок й вирвані із рук чесних трударів-матерів-дітей-удів-сиріт, вкладаються у шикарні автомобілі, елітну нерухомість сумнівної якості й тому подібні цяцьки, що покликані тішити наших самодурів, їхніх жінок, чад, коханок і навіть домашніх тваринок. Суспільний резонанс цього феномену, на жаль, незначний, бо, напевно, кожний з нас у глибині душі таки заздрить судді Зваричу, а не засуджує його. Російська ж частина нашого населення про Зварича взагалі не знає, бо слухає виключно російські новини, а якщо й знає, то зневажає його як україномовного, тобто нацика, а не хабарника. Проте саме на ґрунті побутової культури, тобто у плані витрати поцуплених у суспільства коштів між українською і російською Українами й лежить непримиренний конфлікт, що свідчить: у нас таки різні життєві філософії, очікування від життя теж різні. Російських українців теперішня ситуація в державі у принципі влаштовує – головне, що нациків поставили на місце й відновилася історична справедливість, тобто російська велич. Їх зовсім не хвилює, що за газ тепер доведеться платити більше. Їхні життєві стандарти взагалі не надто високі. Цю ірраціональну життєву філософію ані збагнути, ані пояснити неможливо. Вона така ж таємнича і хвороблива, як і російська душа, і сама Росія. Українська частина нашого населення попри усі свої недоліки значно прагматичніша і передбачуваніша. Вона хоче жити не під рубероїдом, а під єврочерепицею, з нормальним клозетом, а не з парашею і навіть за європарканом, а не за «колючкою», що таки нагадує зону, як не крути. Солідаризуючись із Андруховичем у самій суті проблеми, можна припустити, що в майбутньому від України відійде значно більше територій, аніж Крим і Донецьк. Можливо, Україна обмежиться своїми етнічними землями і проголосить себе наступницею УНР, а не УРСР, як це зробили наші будівничі 19 років тому. Саме таким шляхом пішли всі Прибалтійські країни. Таке рішення матиме вагомі юридичні наслідки. Українське громадянство отримають лише ті члени суспільства, чиї предки жили на теренах УНР, а період УРСР автоматично кваліфікуватиметься як окупаційний. Донецькі лідери мають усі шанси продовжити славетні традиції радянської України. Може, вони назвуть себе Малоросією, тобто мікроРосією, але без Путіна, а, може, приєднаються до материного тіла. Другий варіант був би бажанішим, але донецькі - самі собі президенти. Тому маємо усі шанси очікувати на появу іще одного Придністров'я. Зрозуміло, що без обміну населенням у даному разі не обійтися. Звичайно, хотілося б, щоб процес розриву відбувся цивілізовано, але, знаючи росіян, такий сценарій розвитку подій уявити важко. Саме цей фактор гальмуватиме розрив найбільше, а ще, звичайно, ідея великої України у середовищі особливо ревних українських патріотів, що не бажають рахуватися із жодними реаліями. Однак з ідеєю малої України їм примиритися доведеться. Аналогічно економічні причини спонукатимуть наших політиків відмовитися від централізму. Українські закони не є дієвими, бо засновані на розумному компромісі, що маскує конфлікти, зокрема й господарські, а не розв'язує їх. Наприклад, на усій етнічній українській території цілком прийнятним був би закон про приватну власність на землю, тоді як у Єнакієво й Луганську такий закон – порожній звук. Розділяє Україну й споживання газу. Російська частина пишається своїм індастріалом, який без дешевого російського газу неконкурентноздатний, тобто непотрібний. З цієї причини Донецьк також приречений бути із Росією навіки разом. Решта України газом переважно гріється. Якщо ми таки вирішимо зберегти себе як націю, нам доведеться грітися іншими способами.

Нарешті варто сказати кілька слів про таку спокусу, як федералізм. Модель США, де кожний штат має власне законодавство, для нас, на жаль, не може слугувати прикладом. Адже у США між різними штатами немає принципових розбіжностей в питаннях шляху розвитку нації і країни. У випадку України між українським і російським населенням, що ідентифікує себе з Україною хіба що в часі футбольних матчів і то не всіх, а виключно тих, в яких противником нашої збірної не є Росія, існує повне неприйняття. В теперішній Україні неможливо провести ані десовєтизації, ані українізації, бо ці процеси неуникненно обернуться кровопролиттям. З іншого боку, хоча Україна, зокрема її західна частина й дуже строката, проте між галичанами і волиняками попри релігійні відмінності принципових суперечностей не існує. Це ж можна сказати й про інші етнічні групи й зрусифікованих українців, які не стали совєтськими людьми остаточно. Їх об'єднує спільна історія, мова, символи і традиції, подібне ставлення до життя і той ідеал, який би вони хотіли передати у спадок своїм дітям. Серед набору бажаного досі не було такого креативного концепту, як «водка», територіальна велич і претензії відігравати в історії роль народу-богоносця на тлі повної побутової безпорадності. Сьогодні політикам в Україні вже дедалі складніше годувати своїх громадян, наче ту наречену, яку віддають за нелюба, байками про те, що згодом і полюбиться, і перетреться. Як показали 19 виснажливих і безплідних років нашого соборного існування з братнім народом в одній великій державі із неукраїнськими територіями, щось воно не перетирається. Сподіваної муки нема й досі - сама мука. Україна отримала альтернативну ідею, яка згодом може стати реальністю. Це ідея розриву, що вкорінена в децентралізації. Без останньої в Україні неможлива жодна реформа, навіть шкільна. Отже, ми – на порозі нової реальності, яка лякає, але й несе в собі бодай якусь перспективу на майбутнє.

Автор: Роксана Харчук