Непохитний волиняка.

Сьогодні цьому красивому статному чоловікові вже 84. Але він досі пам’ятає той сонячний ранок, коли в прозорій блакиті осіннього неба над їхнім училищем затріпотів жовто–блакитний прапор. І шкодує, що не був причетний до його встановлення на рідній альма–матер:

— Я б дуже гордився цим. На жаль, той прапор вішали не ми. В училищі діяла ще одна група, але вони були окремо, й ми їх не знали. Пам’ятаю, спочатку ніхто нічого не помітив, навіть уваги не звернули. А тоді дивлюся, директор біжить по коридору. Дізналися, що він біг на дах прапор зривати. Ми захоплювалися мужнім вчинком невідомих героїв. Після цього училище опинилося ще під щільнішим ковпаком сексотів. До нас добралися вже у 1949–му. Звичайно, мали зв’язок із підпіллям. Я отримував деякі листівки й виконував окремі доручення. Наприклад, мені доручено було підготувати листівку до дня Соборності, тобто до 22 січня. Тільки тоді цей день називався Днем української державності. Щоб її виготовити, прислали деякі матеріали, зокрема «Історію України» Дмитра Дорошенка, видану в Кракові в 1943 році. Рукопис цієї листівки мій товариш зберігав удома й під час обшуку його знайшли. В зоні посиленої уваги спецслужб були всі, хто відмовлявся вступати в комсомол. А таких серед місцевих поліщуків було чимало. Якось комсорг групи почала агітувати одну з наших дівчат вступати у ВЛКСМ. Наш товариш не витримав і написав комсомольському ватажкові записку: «Не тягни в те болото, в якому сама, інших». Ця записка потрапила до директора, а 4 березня на великій перерві до кабінету зайшов директор: «Козік, виходь!» Я все зрозумів. У коридорі — повно кадебістів. Нас вивели з училища під дулами автоматів, як небезпечних злочинців. Арештували тоді одинадцять чоловік.

Перебиваю спогади Йосипа Федоровича запитанням, що не дає мені спокою: звідки у нього, простого поліського хлопця, який народився і виріс у моєму рідному Раковому Лісі, що розкинувся на самісінькому краєчку волинського Полісся, взявся ось цей націоналістичний дух? Він не їздив на Галичину, не навчався у Львові, щоб набратися цієї «зарази». Хоча Йосип був грамотний, бо встиг до 1941–го закінчити польську школу, яка діяла в селі. Вчитель був, звичайно, поляк, тож усі предмети викладалися польською мовою. Навіть Закон Божий по понеділках. Приходив священик і читав «Катехизис» чомусь не українською. Згадує, як у першому класі на перерві дівчинка з п’ятого класу, Христина Балашукова, принесла до школи українську книжечку і читала їм, а діти аж роти повідкривали: як то можна читати ще й українською? У Козіків були в хаті й свої українські книжки. Важко повірити, але простий селянин Федір Козік замовляв у Львові українську літературу, щоб його діти могли читати рідною мовою! Наскільки ця література вплинула на них, можна судити хоча б за такою деталлю: минуло більш як сімдесят років, а Йосип Федорович досі пам’ятає назви книг і журналів, які читав у дитинстві, навіть імена їхніх героїв.

— Тато отримував зі Львова альманах «Золотий колос», і там була повість «Панько Чмур мандрує». Головний її герой Панько Чмур мандрував світом: то він у Китаї, де триває 30–літня війна, то переноситься до США, й далі описуються тамтешні порядки. Ось, нарешті, він прибув у Радянський Союз, де його сприйняли за шпигуна і ледве не розстріляли. На цьому моменті він пробудився, сів і перехрестився. Всі ці мандри йому наснилися, — сміється, згадуючи цю історію, чоловік. — Висновок такий: немає ліпше ніде, ніж удома, в Україні.

Національно свідомих людей у Раковім Лісі було немало. Була своя сільська боївка, але хлопці не мали доброї зброї. Рідний дядько Йосипа Козіка, Адам, теж там був і загинув від рук партизанів.

— Червоні партизани наробили чимало лиха в наших краях. Не знаю, може, вони десь і воювали з німцями, а в нас це були грабіжники. Нападали на село і то тільки вдень, бо вночі боялися. Коли червоні приходили, то в усьому селі кабанчика не залишалося. Забирали все, що бачили, витрясали зі скринь полотно, з комор сало, борошно. Батька забрали на фронт, господарка й велика сім’я зосталася на мамині й наші дитячі руки. Мали ми хорошу кобилу, яку берегли від партизанів як зіницю ока. Я по лісах мусив переховуватися з нею. На одному з хуторів стояла хата безверха, от у ній з товаришем ховали наших коней. Але й там вистежили й відібрали. А людей в селі скільки побили... Я ще тоді побачив, що червоні — не цивілізовані люди. Мав iз ким їх порівнювати.

— Маєте на увазі УПА? Але у нас, на Поліссі, ставлення й до цієї армії неоднозначне. Кажуть, грабували людей і червоні партизани, й українські. Однієї ночі одні прийдуть до хати: «Дай їсти!», наступної ночі інші...

— Хто приходив — ніхто не знає. Паспортів вони не показували. Люди справді були між двох вогнів. По лісах бродило чимало всяких груп, іноді просто бандитів, які грабували людей. У нашому селі теж були такі. Один перехопив людей на лісовій дорозі, коли ті з базару їхали в сусіднє село Підріччя. То хлопці з сільської боївки всипали йому так, що ледве очуняв. Інший ходив у друге село грабувати. Люди поскаржилися повстанцям, і ті знайшли, як його виховати. Чув не про один такий випадок. А справжніх повстанців я побачив у 1943 році: через наше село проходили бойові підрозділи УПА. На Спаса, 19 серпня, вони штурмували місто Камінь–Каширський і вибили звідти німецький гарнізон. Наш хутір був розташований на межі села з райцентром, тому тієї ночі ми з хлопцями довго не спали й добре бачили вогняні заграви над містом. На ранок військо розквартирувалося на селянських подвір’ях перепочити, поранених перев’язати. Вранці прокидаюся, чую розмову за вікном. На вулиці під призьбою кілька вояків сідають снідати, якісь консерви витягують. Мати моя кличе: «Хлопці, я бульби наварила, ходіть до хати. Є сметана, молоко». — «Тьотю, якщо хочете, то подайте нам кварту сметани. До хати заходити не маємо права», — кажуть повстанці. Ось така була дисципліна. До татової тітки, баби Федори, привезли дві підводи з пораненими. Я бачив, як баба перев’язувала їх, порвала свою сорочку на бинти. Один був у живіт поранений, усе стогнав. Баба йодом рану обробила, перев’язала як могла і його далі повезли. У 1944–му, коли прийшли червоні, почали бабу тузати, мовляв, нащо бандерам помагала? Щоночі чекала родина, що на Сибір вивезуть. Та якось минулося.

За все сповна заплатив 20–річний студент педучилища Йосип Козік: після арешту й півроку допитів у Луцькій тюрмі його засудили до 7,5 року ув’язнення. Далі було «трудове перевиховання» у таборах Екібастуза й Джезказгана, де поліський хлопець проходив свої тюремні університети. У 1956 році комісія, яка прибула з Москви, зняла з нього судимість і дала путівку на волю. Та клеймо «буржуазного націоналіста» назавжди приклеїлося до його прізвища. Повернувшись додому, йому не давали жити місцеві блюдолизи. Виконуючи вказівки кадебістів, вони звільняли колишнього засудженого з роботи без будь–яких пояснень, а сільський голова відверто й цинічно заявив: «Таким, як ти, у селі не місце! Забирайся звідси!»

Куди і за що він мав забиратися з рідної землі? І Йосип Федорович вирішив не здаватися. Він написав скаргу в Москву до Президії Верховної Ради СРСР, розповівши, що судимість iз нього знята, але місцеві органи влади продовжують тероризувати. Тільки після цього його залишили у спокої. Він нарешті влаштувався на постійну роботу електрозварювальником у сільгосптехніку, де й пропрацював до самої пенсії. Але пильне око КДБ відчував на собі аж до 1991 року, поки Україна не здобула незалежність. Два сексоти у колективі стежили за кожним його словом, за кожною думкою. Він це знав, тому був обережним. Чим, здавалося, міг загрожувати системі простий сільський дядько, який по молодості був засуджений, і гріхи якого радянська влада ніби пробачила? Напевне відчувала, що ні тюрми, ні цькування не витравили з нього дух націоналізму.

— Був націоналістом. Ним і залишуся. І ніхто мене вже не виправить, — каже Йосип Федорович.

Такими ж українськими патріотами виховав двох синів, за фахом фізиків. Чи не жаліє, що життя склалося саме так, що не став він учителем, не досяг якихось вагомих вершин у житті? У відповіді дядька Йосипа не сумнівалася: не шкодує...