Сонце посміхалось за лісом,
Вітер тихо в вухах гудів,
Стежкою йшли, співаючи пісню,
Семеро сміливих їжачків.

Очі мерехтіли мов зорі,
І ніхто додому не х’тів.
Стежкою йшли веселі й бадьорі
Семеро сміливих їжачків.

Перший наступив на гадюку
І в траву ужалений сів.
Швиденько його
Закопали в багнюку
Шестеро сміливих їжачків.

Другий змайстрував собі крила,
Бо злетіти в небо хотів.
Потім ще довго
Шукали дебіла
П’ятеро сміливих їжачків.

Третій був веселий хлопчина,
Щось весь час під ніс бубонів.
І раді були,
Що він натрапив на міну
Четверо сміливих їжачків.

А четвертий, дурень дебелий,
Згинув у зубах пацюків.
І залишилося
Троє веселих,
Троє сміливих їжачків.

П’ятому схотілося срати,
І в чагарнику він присів.
Більше ніколи
Не бачили брата
Двоє сміливих їжачків.

Шостий порибалив годину,
Й сам настромився на гачок.
Засумував,
Бо лишився єдиний,
Останній сміливий їжачок.

Здерся він тоді на гілляку,
З зашморгу краватку надів.
Мужньо помер,
Без переляку
Останній із сміливих їжачків.

Привиди ширяють над лісом
А за ними зграя круків,
Стежкою йдуть, співаючи пісню
Семеро померлих їжачків…

Сонце сходить за селом, йдуть селянки в поле,
Їде лісом напролом тракторист Микола
А по радіо в цей час засідають в Раді
Все піклуються про нас депутати-бляді.

А я знаю одно – все на світі гівно,
А я знаю одне – гівно не мине...

У Ізраїлі юдеї пики б’ють арабам,
Сіоністів в Галілеї як в болоті жаби.
І не сходить сонце щастя на Близькому Сході
Аль Каїда та Бен Ладен б’ються за Свободу.

А я знаю одно – все на світі гівно,
А я знаю одне – гівно не мине...

Апартхейд у самій сраці Нельсона Мандели,
Їсть лайно немов собака негреня дебеле,
Він сидить у Бандустані неборак і плаче.
Не журися чорношкірий смажений козаче.

А я знаю одно – все на світі гівно,
А я знаю одне – гівно не мине...

А в Москві лютує сніг, хуга-завірюха
Мерзнуть москалі дурні взимку ніби мухи,
Бородатий злий чечен з бомбою в кишені
Ходить-бродить по Москві лютий та скажений.

А я знаю одно – все на світі гівно,
А я знаю одне – гівно не мине...

Де ногою не ступи все гівно, мій друже.
Сало їж, горілку пий – буде все байдуже,
Бо усе, що є гівно – іншого немає
Сало їж та пий вино, від краю до краю...

Ти танцюєш на спині Кнура
І рухи твої легкі,
І твої глядачі похмурі,
Що сидять на гілках граки.
Ти блукала сім тисяч років,
І нарешті з’явилась тут,
І ніхто не впізнав твоїх кроків,
І ніхто не видерся з пут…

Ти збирала квіти полину,
І руки твої брудні,
І на лобі блищить перлина,
І хрест на твоїй спині,
На грудях Сонце і Місяць
Виконують роль прикрас,
Але я втоплю твою голову
Коли прийде час.

Ти живеш у холодному льосі,
На підлозі твоїй трава,
І комахи в твоєму волоссі
Розпочали жнива.
Твій собака давно нудьгує,
І останній щур вже сконав,
Але ти нічого не чуєш,
П’єш узвар із зелених трав.

Так, мені певно не вистачає
Добрих і щирих слів,
І коли мій голос лунає
Він лякає твоїх слонів.
В цьому світі, здається, замало
Речей, що об’єднують нас,
Але я втоплю твою голову
Коли прийде час…

Чи доля, чи недоля, чи просто весна
У сутінках кульгає ненароджених днів.
Стискав би серце холод, але серця нема,
Забив би цвях у стіну, але не зумів.

Потужно вибухає і росте маячня,
Народні недопалки підняли прапори.
Удень пісень співають, уночі реготня,
А ввечері сповзає Мацапура з гори...

Палають смолоскипи, наче хати селян,
У лісі заблукали їжаки і вовки,
Розправив вогкі крила божевільний кажан,
Він ладен цілувати тебе залюбки.

Потужно вибухає і росте маячня,
Примружились кмітливі велетенські щури
Удень пісень співають, уночі реготня,
А ввечері сповзає Мацапура з гори...

Кацапіє ти необ’ятна!
Умом тебе ніколи не пойнять,
Аршином хуй твій довгий не ізмірить,
В Расєю-мать возможно тілько вірить,
І ніжно ротом в сраку цілувать.

Кацапіє ти необ’ятна!
Полно в тобі лісів, морів і рік,
І шир твоя п’янить своїм простором,
І підараси проспівали хором,
Шо тут так вольно дише’ чоловік.

Кацапіє ти необ’ятна!
Златих церков сіяє старіна.
Обільна звірем, медом, шоколадом,
Ти вєліка, але ступить нема де,
Усюди кучі вогкого гівна.

Крокодили летять над селом
Наче зграя прадавніх драконів.
Притулившись до шибки чолом,
Я дивлюся на них з підвіконня.

Клином тягнеться їх череда,
Зеленіє на сонці їх шкіра.
Над країною щастя й труда
Пролітають тварюки у вирій.

Я дивлюся на них і мені
Туга серце тривожно стискає.
Кожен рік от так от навесні
Над селом крокодили літають.

Як би крила я мав й довгий хвіст,
І пащеку покриту іклами,
Я би в небо злетівши завис
І поволі ширяв над ланами.

Я б дивився униз на людей,
Що блукають у смутку й тривозі
І не знають, що небо є десь,
І від цього літати не в змозі.