Сонце сповзає долу. Вечір, тьмяніє небо…Скоро скінчиться літо й ще один день без Тебе.Він промайнув повз мене, мчався несамовито.Зимно, тому що зовсім скоро скінчиться літо. Хворих каштанів гілля, місяця стиглі очі…Серце моє ще б’ється, спинитися бо не хоче.Очі даремно прагнуть в натовпі перехожихВгледіти те обличчя, котре забуть не можуть. В сірім узварі міста я розчинюся знову.Що почалося квітнем стало всього лиш словом.Ще один день без тебе мчався несамовито.Зимно, а значить зовсім...

Читати далі...

Пінопласт горить палає,Дим стоїть на смітнику.Вітер між гілок волаєНаче шльондра на гаку. Мозок сполучився з калом,Пляшка б’ється і скрипить…Ні, він щастя не шукаєІ від щастя не біжить.

Усе, що в цьому світі буде,Усе, що є, і що було,Усе, чого так прагнуть люди,Все, що минулося, пройшло,Все, що поетові наснагиДає, що піниться, мов брага,Що будить наші почуттяЄ десь між смертю та життям. Ця думка просто геніальна,Я видатний – ось що реальне.Все інше... Що про це казать?Гівно, а кожна баба блядь...

Як помру то не ховайте мене у могилу, Не закопуйте у землю моє грішне тіло. Покладіте труп мій краще у пил при дорозі, Хай мене порвуть собаки, чи потопчуть кози Щоби сморід розвівався по всій Україні, Щоби гній мій ручаями тік по Батьківщині, Щоб дотік він до Дніпра і самого Дону І нагадував усім про мою персону…

Якось Генек їв варенек і дивився у вікно В небі синім крокодили пролітали мов в кіно Розквітав бузок духмяний, борсався їжак в траві, Йшла стежиною дівчина, ноги маючи криві… Генек думав собі думу і вареники жував, Сумував від того Генек, що два роки не блював. Думав, думав він і плюнув смачно на прозоре скло, Отака хуйня, малята. Саме так все і було…

Знову на дворі Сонечко світе’, але ж, падлюка, не гріє воно.І хоч весна засмерділа навколо,наше життя то звичайне гівно. (с) Спокс

Букет бузку в калюжі потопає, Вихляючи цицьками ти йдеш геть. Сьогодні я нап’юся, це напевно знаю, І занурюсь в журбу, мов труп у смерть. Всю ніч один розхристаний і п’яний Сидітиму я тихо край вікна. І в гранчаку втоплю всі власні сподівання, Де місяць повний тихо вирина’. Та все ж я посміхнуся, вгамувавши біль, Стілець відкинувши я підіймусь. Як хтивий звір щось проспіваю з всіх зусиль, І на молекули розпорошусь. Букет бузку в калюжі потопає, Вихляючи цицьками ти йдеш геть...

Читати далі...

Гівно… Воно навколо нас. Гівно… Усюди, де лиш може бути. Не збутися його, не позабути, Воно у наших душах повсякчас. Гівно… Воно на морі і на суші. Гівна… Стає все більше з кожним днем. В майбутнє гівняне ми всі ідем. Гівніють і гівніють наші душі. Тож хай Воно уславиться в віках! Нехай Його все більше з кожним роком! В Гівняний Рай ввійдемо одним кроком. Хай світиться гівно в твоїх руках!

Прийшла Вона… Усілася навпроти, І дивиться дбайливими очима. Бридка і остогидла мов блювота, Безглузда мов усі торішні зими. Холодна й незворушна, неквапливо Вона чекає слушної нагоди… А за вікном гойдаються примхливо Сніжинки у святковім хороводі.

Жменями повітря кидав по землі, Наварив п’янке смердюче зілля. Сонце заблукало у вогкій імлі, Я спізнився на твоє весілля. Блискавкою в небі, вогником свічі Малював тебе на чорній скелі. Та ніхто не чує, скільки не кричи, Бо лише каміння у пустелі. Навмання вперед, навпростець крізь ліс, Настромляючи себе на гілля. Крізь мереживо, наче вуж, проліз. Я спізнився на твоє весілля. Плаче багатир, радісний жебрак, Бо нарешті влучив пальцем в небо. А вгорі над ними летить собі...

Читати далі...