Вже догорає небокрай

І злітає жовтий лист -

Моя печаль.

Вже ідуть від неба до землі,

Ідуть дощі, як скрипалі,

У синю даль.

Скрипка грає, серце крає,

Наше літо догорає.

Скрипка грає, плаче гірко,

То кохання гасне зірка.

Вже полум’яні солов’ї

Не повернуться у гаї

В розмай дібров.

Вже у полоні хмарних днів,

Наче музика без слів,

Моя любов.

Скрипка грає, серце крає,

Наше літо догорає.

Скрипка грає, плаче гірко,

То кохання гасне зірка.

Згасла зоря, але ніколи, ніколи у моєму серці

Не згасне та дивна музика нашого кохання...

Скрипка грає, серце крає,

Наше літо догорає.

Скрипка грає, плаче гірко,

То кохання гасне зірка.

 

Вже не приходиш ти у сни,

Кольорові мої сни,

Як цвіт весни.

Вже відлунали ті пісні,

Що присвячені мені,

Щасливі дні.

Навіяно  мріями

Білого  вечора,

Насичено  щастям

Буденного  сну

І  пальцями  хмар

Білосніжно  обіцяно,

Обіцяно  небо,

Ніби  весну,

Якого  всі  барви

Розтанули

В  білому,

Біло-духмяних

Вечірніх  словах,

Такому  романсі

Веснянки

Наївному,

Наївно-безпечних

Весняних  часах.

Візьму  ті  часи,

Що  від  білого  вечора,

Вечора-мрійника,

Романса-весни...

Знову  буденність

Казково-обіцяну

Втілю  у  слово

Веснянки-краси.

І  хай  білий  вечір

Тебе  не  минає,

Солодким  дурманом

Тебе  обійме,

Птахами  закличе

У  літо,  у  гаї,

У  біло-зеленії  ночі

Веде!

Я на світі прожив, наче спалах зорі на світанні,

Наче крапля роси, наче крик журавля - тільки мить.

Я не вірив ніяк, що й до мене прийде день останній,

І в жертовнім вогні моє серце на попіл згорить.

 

Я ж так щедро кохав, я так вірив у зорі і очі,

І душею своєю я вас, як умів, причащав.

Але видно Господь мені краще життя напророчив,

І до себе забрав, щоб у райськім саду я співав.

 

На могилі моїй посадіть молоду яворину,

І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.

Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,

Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

 

На могилі моїй посадіть молоду яворину,

І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.

Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,

Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

 

Хай душа переселиться в дивний той рай потойбічний,

Де таких, як і я, назліталася ціла сім'я.

Тільки нащо мені ті блаженства розкішні і вічні,

Як мені не всміхнеться донька - сиротинка моя.

 

У далеких світах якось раптом усе я покину,

Бо ввійде мені в душу сльозиною і чебрецем,

І додому хоч вітром, хоч променем сонця полину,

І легенько війну над твоїм, Україно, лицем.

 

На могилі моїй посадіть молоду яворину,

І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.

Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,

Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

 

На могилі моїй посадіть молоду яворину,

І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.

Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,

Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

 

На могилі моїй посадіть молоду яворину,

І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.

Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,

Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

Тече вода, тече бистра,
А куди не знає;
Поміж гори в світ широкий
Тече, не вертає.
Ми зустрінемось з тобою
Біля водограю
І попросим його щиро,
Хай він нам заграє.

Ой водо-водограй, грай для нас, грай.
Танок свій жвавий ти не зупиняй.
За красну пісню на всі голоси,
Що хочеш, водограю, попроси.
Струни дає тобі кожна весна.
Дзвінкість дарує їм осінь ясна.
А ми заграєм на струнах отих —
Хай розіллють вони радісний сміх.

Подивись, як в сіру скелю
Б'є вода іскриста,
Ти зроби мені з тих крапель
Зоряне намисто.
Краще я зберу джерела,
Зроблю з них цимбали,
Щоб тобі, дівчино мила,—
Вони красно грали.

Може в житті хтось принаду підкине
У чарівничих, звабливих очах.
Тільки родина, як зірка єдина,
Твій порятунок – надійний причал.
Ні, не шукай в своїм серці причину,
Якщо зневіра тебе обпече...
Тільки родина у прикру годину
Схилить надію тобі на плече.

Приспів:
Родина, родина – від батька й до сина
Від матері доні добро передам.
Родина, родина – це вся Україна
З глибоким корінням, з високим гіллям.

В морі спокуси є хвилі великі,
Та не забудь у захопленні ти,
Що лиш родина – бальзамові ліки,
Ліки від старості і самоти.
Все відцвітає, і жовкне, і гине,
Вітром розноситься, ніби сміття...
Тільки родина, як вічна зернина,
На невмирущому полі життя.

Приспів (3)

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її -

Знов молодість не буде!

 

Ти не дивись, що буде там —

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.

 

На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе —

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.

 

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмелій, впивайся,

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

 

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче.

 

Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани...

Тут ллються пахощі густі,

Там гнуться верби п'яні.

 

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, —

Гори! - життя єдина мить,

Для смерті ж - вічність ціла.

 

Чого ж стоїш без руху ти,

Коли весь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.

 

І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості,

На свято радісне квіток,

Кохання, снів і млості.

 

Загине все без вороття:

Що візьме час, що люди,

Погасне в серці багаття,

І захолонуть груди.

 

І схочеш ти вернуть собі,

Як Фауст, дні минулі...

Та знай: над нас — боги скупі,

Над нас — глухі й нечулі..."

 

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її -

Знов молодість не буде."

Я на світі прожив, наче спалах зорі на світанні,

Наче крапля роси, наче крик журавля - тільки мить.

Я не вірив ніяк, що й до мене прийде день останній,

І в жертовнім вогні моє серце на попіл згорить.

 

Я ж так щедро кохав, я так вірив у зорі і очі,

І душею своєю я вас, як умів, причащав.

Але видно Господь мені краще життя напророчив,

І до себе забрав, щоб у райськім саду я співав.

 

На могилі моїй посадіть молоду яворину,

І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.

Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,

Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

 

На могилі моїй посадіть молоду яворину,

І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.

Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,

Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

 

Хай душа переселиться в дивний той рай потойбічний,

Де таких, як і я, назліталася ціла сім'я.

Тільки нащо мені ті блаженства розкішні і вічні,

Як мені не всміхнеться донька - сиротинка моя.

 

У далеких світах якось раптом усе я покину,

Бо ввійде мені в душу сльозиною і чебрецем,

І додому хоч вітром, хоч променем сонця полину,

І легенько війну над твоїм, Україно, лицем.

 

На могилі моїй посадіть молоду яворину,

І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.

Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,

Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

 

На могилі моїй посадіть молоду яворину,

І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.

Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,

Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

 

На могилі моїй посадіть молоду яворину,

І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.

Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,

Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

Музика: Володимир Верменич

 Слова: Микола Сингаївский

 

Чорнобривців насіяла мати

У моїм світанковім краю.

Та й навчила веснянки співати

Про квітучу надію свою.

 

Приспів.

Як на ті чорнобривці погляну,

Бачу матір стареньку.

Бачу руки твої, моя мамо,

Твою ласку я чую, рідненька.

 

Я розлуки та зустрічі знаю,

Бачив я у чужій стороні

Чорнобривці із рідного краю,

Що насіяла ти навесні.

 

Приспів.

Як на ті чорнобривці погляну,

Бачу матір стареньку.

Бачу руки твої, моя мамо,

Твою ласку я чую, рідненька.

 

Прилітають до нашого поля

Із далеких країв журавлі.

Розквітають і квіти, і доля

На моїй українській землі.

Рідна мати моя, ти ночей не доспала, І водила мене у поля край села, І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя дала. І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка, І зелені луги, й солов'їні гаї, І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, І засмучені очі хороші твої. І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, 1 засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю, В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров, І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю — І дитинство, й розлука, і вірна любов.   І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю — І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов

Був зорепад і зелен сад, І ми були у парі. По тім саду без тебе йду, Коли горять стожари. Приспів: Гей, ви, стожари, мені насняться ваші чари, Так хочу стріти кохання наяву. Так чом, стожари, ви знов заходите за хмари, Коли я з вами і мрію, і живу. Як маків цвіт в полях горить, - Так зорі квітнуть ясно. Впаде зоря і вмить згора, Моя ж любов не згасне. Приспів Зірки горять, а де ж зоря, Що долею озветься? Я кличу знов свою любов, Вона навіки в серці.

Приспів 2р.