Львів-Lwow-То було так давно
- 13.04.13, 13:03
Гарна колекція світлин старого Львова під музичний супровід.
Важливі замітки
Останні статті
- Всенародна підтримка
24.08.2020, 18:05 - Пающіє труси в день свята на Софійській площі
24.08.2020, 17:48 - Зеленський і Верещук
23.08.2020, 17:42
Свіжі фотографії
ЄвроЖОПА уже лізе в Галичину?
- 13.04.13, 12:04
- Антитолерантність
| ||
|
Про шовінізм.
- 13.04.13, 10:45
- одной фразы достаточно
"Російський та польський шовінізм паразитує на малоруській безпринципності, толерантності до зла і рабському плазуванні, на здатності пристосуватися до будь-якої мерзенності."
Ігор Лосєв.Газета "День"28- 29травня 2010 року
Як я розпочинав у совку свою трудову діяльність.
- 12.04.13, 18:24
- СРСР
1986 року, після закінчення учбового закладу, я опинився на прохідній відомого тоді у Львові Заводу телеграфної апаратури або ВО імені 50-річчя Великого Жовтня.Сам завод виглядав ось так .
У відділі кадрів мені запропонували посаду технолога з окладом 95 рублів без премій і прогресивки. Трохи подумавши, я відмовився і пішов працювати слюсарем по 3 розряду.Слюсарям платили більше , ніж інженерам у ті часи та і душа до паперової роботи не лежала у мене,та і зараз більше люблю руками і головою працювати.Привели мене у відділ, який називався "Відділ надійності і періодичних випробувань".Але про роботу відділу - пізніше. Начальниця відділу - Майя Давидівна була тої самої "богообраної" національності що і більшість інженерного персоналу, який вона "дбайливо" обирала.Добирала невідомо за якими критеріями бо дехто з цих радіоінжерерів не знали про закон Ома, який тоді проходили, здається у 6 класі школи.Найперше, що я побачив,коли прийшов на роботу - це древні вібростенди і ударні стенди. Найстарший з них був 1947 року випуску. Був і німецький трофейний ударний стенд.Ось на такому обладнанні випробовували радянську військову техніку.Мороки з ними було чимало, адже параметри вібрації доводилося виставляти вручну за допомогою гайкового ключа і чотирьох кулачків.При деяких видах випробувань робити це доводилося кожні 2 хвилини на протязі півгодини а то і години часу. Ще у нас були різноманітні установки для отримання штучного клімату - в основному досить сучасні виробництва НДР.Завданням нашої лабораторії було проведення різноманітних випробувань продукції заводу.А 90% продукції - військового призначення. Взагалі то є дуже багато різноманітних видів випробувань, але основних є 2, це періодичні випробування ( продукція випробовують з певною періодичністю, наприклад раз на рік),і приймально-здавальні( продукцію випробовують при здачі замовнику).Ця система давно прижилася у світі, адже дозволяє з мінімальними затратами виявити як конструктивні вади техніки, так і ті, які з’явилися вже у процесі виробництва. Але у здебілізованому совку ця система спрацювала практично навпаки.Справа в тім що у совку основним документом для підприємства був план.Невиконання плану тягнуло за собою цілу низку фінансових санкцій, у тому числі позбавлення прогресивок, премій працівникам і так далі.Плани,як правило затверджувалися у Москві Держпланом і Радою Міністрів СРСР і "спускалися" підприємствам. У підприємств вимагали виконання плану по здачі продукції, а у замовників(військових) був план по її прийомці.
Якщо продукція не проходила випробувань - вона не могла бути зданою замовнику і план летів разом з нашими преміями.І не тільки нашими.Адже якщо завод випустив брак, то винними були... випробувачі, які той брак виявили.Треба сказати що ми зовсім не хотіли позбавляти себе премій і прогресивок, тому приховували брак як тільки могли.Деякі замовлення виходили з ладу на 3 день випробувань(а мали відпрацювати 30 днів без перерви), інші на 16, або 21. Схема тут була одна.Приходили хлопці з цеху( вони теж були зацікавлені у здачі браку замовникові - військовому відомству СРСР) і замінювали несправні блоки.Часто робота проводилася вночі, потай від військових представників.На час ремонту повністю порушувався кліматичний режим у камері, тому ми відключали свої реєструючі прилади і включали потім, коли закінчувався ремонт і режим відновлювався.За час кліматичних випробувань, а це як правило 28 днів, деякі замовлення так ремонтувалися по декілька раз. 
Іноді нам доводилося домальовувати від руки декілька годин на діаграмі самописця,адже на час ремонту самописці вимикалися.Що потім робили у частинах з усім тим лайном, яке ми випробовували - одному Богу відомо.Але фінал цього шоу брехні відомий.Совок - у дупі, а заводу, на якому працювали десятки тисяч людей немає.Кажуть, коли СЕРЕСЕРЕ відкрило кордони, він просто не витримав конкуренції. Декілька років тому я вирішив відвідати свою прохідну на вулиці Федьковича.Виявилося, що ніякої прохідної там більше немає.Вибігла якась дівчина, чемно запиталася що я тут шукаю.Я чемно відповів що тут був колись мій завод і моя прохідна.Дівчина подивилася на мене очима, якими дивляться на орангутана, сказала що працює тут вже 5 років і ніякої прохідної і заводу ніколи тут не було.Але запропонувала пройти за ворота(колишні ворота заводу) і самому все роздивитися.Коли я зайшов за ворота, я побачив що немає не тільки прохідної, але і приміщення, в якому я працював.
Закон карми?Хто знає.Все правильно.
Якщо продукція не проходила випробувань - вона не могла бути зданою замовнику і план летів разом з нашими преміями.І не тільки нашими.Адже якщо завод випустив брак, то винними були... випробувачі, які той брак виявили.Треба сказати що ми зовсім не хотіли позбавляти себе премій і прогресивок, тому приховували брак як тільки могли.Деякі замовлення виходили з ладу на 3 день випробувань(а мали відпрацювати 30 днів без перерви), інші на 16, або 21. Схема тут була одна.Приходили хлопці з цеху( вони теж були зацікавлені у здачі браку замовникові - військовому відомству СРСР) і замінювали несправні блоки.Часто робота проводилася вночі, потай від військових представників.На час ремонту повністю порушувався кліматичний режим у камері, тому ми відключали свої реєструючі прилади і включали потім, коли закінчувався ремонт і режим відновлювався.За час кліматичних випробувань, а це як правило 28 днів, деякі замовлення так ремонтувалися по декілька раз. Іноді нам доводилося домальовувати від руки декілька годин на діаграмі самописця,адже на час ремонту самописці вимикалися.Що потім робили у частинах з усім тим лайном, яке ми випробовували - одному Богу відомо.Але фінал цього шоу брехні відомий.Совок - у дупі, а заводу, на якому працювали десятки тисяч людей немає.Кажуть, коли СЕРЕСЕРЕ відкрило кордони, він просто не витримав конкуренції. Декілька років тому я вирішив відвідати свою прохідну на вулиці Федьковича.Виявилося, що ніякої прохідної там більше немає.Вибігла якась дівчина, чемно запиталася що я тут шукаю.Я чемно відповів що тут був колись мій завод і моя прохідна.Дівчина подивилася на мене очима, якими дивляться на орангутана, сказала що працює тут вже 5 років і ніякої прохідної і заводу ніколи тут не було.Але запропонувала пройти за ворота(колишні ворота заводу) і самому все роздивитися.Коли я зайшов за ворота, я побачив що немає не тільки прохідної, але і приміщення, в якому я працював. Закон карми?Хто знає.Все правильно.Геноцид казахів московською метрополією
- 10.04.13, 19:24
- Ваша Раша.
Останні 250 років для тюрків ознаменувалися епохою геноциду тих тюркських народів, які були захоплені Росією і Китаєм. Сталося це внаслідок міжтюркської ворожнечі. Роздроблена Золота Орда ослабла. Кожен тюркський народ окремо став слабшати. У підсумку це призвело до приходу нових гегемонів Центральної Азії.
У Китаї знищується і асимілюється уйгурський етнос.
У Росії фізично знищували ногаїв (казахів), карачаївців, балкарців, башкирів, татар, тувинців, кримських татар, власне казахів Каз РСР. На даний момент близько 20 тюркських народів Росії посилено русифікуються, що є етноцидом.
Геноцид тюрків Середньої Азії (узбеки, туркмени, казахи).
У 1873 р. під приводом звільнення
Російських в'язнів, Хіва була захоплена, і Хан перетворився на васала
Росії. За наказом генерала Кауффманна місто було розграбоване, а жителі
були піддані звірствам; генерал дав наказ своїм солдатам, щоб не
щадили нікого:
«Чоловіки, жінки і немовлята були вбиті з
безжальним варварством; будинку з прикутими до ліжка жителями були
підпалені; жінки і малюки згоріли живцем; в Туркменії - пекло
8 ».
Кращі представники Вічного Еля розуміли: там, де немає єдності, немає і держави. Тільки міжусобиці, чвари, заздрість можуть згубити і народ, і державу. Гіркота звучить в уривку з «Пам'ятника на честь Кюль-Тегін» 732 рік:
Скажи, про тюрк: хто погубив державу?
Адже зовнішні вороги нас не змогли згубити.
Нас Тенгрі не тиснуло зверху,
Земля Умайя під нами не тряслася.
Так хто ж погубив наш тюркський Ель?
О мій народе, в чому загибелі причина?
О мій народе, хто по світу тебе пустив?
О мій народе, хто крізь тебе списом пройшовся?
О мій народе, хто в полон тебе захопив?
О мій народе, хто, хто у всьому винен?
О мій народе, зрада, підлість, ницість тебе згубили.
Другий геноцид казахів 30-х років.
Перший був проведений в 18 столітті по вийшов маніфесту Катерини Другої про насильницьку депортацію тюрків Причорномор'я, Поволжя. Після відмови переселяться з рідних місць, регулярна озброєна до зубів російська армія під управлінням Суворова методом геноциду знищила 500 тисяч чоловік.
Третій геноцид казахів московськими правителями - умисне розміщення ядерного полігону в Казахській РСР. Що призвело до загибелі від раку 2 мільйонів жителів республіки.
В історії багато суперечливих подій. Роки лиха треба пам'ятати, знати і запобігати в майбутньому повторення. Необхідно бути сильними у військово-промисловому плані, дружити з тюркськими народами. У геноциді винні правителі Російської імперії та СРСР, але не російський народ.
Володимир Бровко.
- 05.04.13, 19:21
- ВАРТА
Володимир Бровко - доволі відомий журналіст і дослідник епохи Голодомору і репресій.
Це він відкрив світові декілька так званих таємних концтаборів НКВС, у яких утримувалися громадяни декількох європейських країн. Ці розслідування зараз на контролі громадськості і урядів цих країн. Випадково зайшов на блог автора на ХайВеї, там багато цікавих матеріалів.Правда усе на російській - зате можна спокійно ділитися посиланнями з "друзями". Рекомендую цикл статтей під назвою "Герои и предатели".
У відповідь на комендорське квакання
- 05.04.13, 08:38
http://blog.i.ua/community/5212/1195627/ 
Власне, і нині в численних статтях одним із головних фактів на підтвердження звірств вояків ОУН—УПА є саме вбивство Галана. І коли декілька років тому вийшла книга «Вбивство на замовлення: хто ж організував убивство Ярослава Галана» (Олександра Бантишева і Арзена Ухаля), її авторів звинуватили у симпатіях до «буржуазних націоналістів». Олександр Федорович Бантишев, професор Національної академії СБУ до таких закидів ставиться з гумором. А як інакше? Народився в Криму, де тоді українську мову навіть у школах не вивчали. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. 1971 року розпочав роботу у Львівському слідчому відділі КДБ. 1976-го вступив в аспірантуру Вищої школи КДБ у Москві...
ЯРОСЛАВ ГАЛАН. ЧИ ВІДКРИЮТЬ АРХІВИ КДБ ТАЄМНИЦЮ ЙОГО ВБИВСТВА?
Довідка «Голосу України»
Насправді Іларій Лукашевич познайомився з Галаном ще 1934 року. Після звільнення з польської в’язниці письменник захотів трохи відпочити і попрохав знайомих знайти йому будиночок у Галичині. Спогадом про ті часи став знімок: Галан, а на колінах у нього — трирічний Іларій. Про це своїм знайомим розповідала Ольга Дучимінська, яка і запропонувала священику Лукашевичу прийняти у себе в гостях колишнього політв’язня. Коли жінці зачитували вирок, вона сміялася: «Ви думаєте, я стільки проживу?» Але вона дожила до 105 років!
Нині його ім’я викреслене зі шкільних підручників, закрито його музей, знесено пам’ятник. Де-не-де у містах ще залишилися вулиці,що носять його ім’я. Очевидно, забракло коштів на перейменування.
24 жовтня мине 60 років з дня загибелі Ярослава Галана. Його вбивство стало найгучнішим у післявоєнній Україні. Сьогодні мало хто пам’ятає і обставини того вбивства, і події, до яких воно призвело. Мало того, покоління, що виросло без Радянського Союзу, узагалі не знає, хто такий Ярослав Галан і чому він «плював на папу». Згідно з офіційною версією Ярослав Галан, український радянський письменник, публіцист загинув від рук українських буржуазних націоналістів. Був зарубаний гуцульською (дерев’яною) сокиркою у своїй львівській квартирі. В ході слідства заарештували близько ста чоловік. В безпосередньому убивстві звинуватили Іларія Лукашевича та Михайла Стахура. Решту покарали за статтями про недонесення і пособництво. Іларія і його рідних братів Олександра та Мирона засудили до смертної кари (хоча на той момент смертну кару в Радянському Союзі було скасовано). Решту — до 10—25 років позбавлення волі. Михайла Стахура упіймали через два роки після арешту Лукашевичів. Вирок — смерть через повішання.
Насправді у Лукашевича було алібі
Власне, і нині в численних статтях одним із головних фактів на підтвердження звірств вояків ОУН—УПА є саме вбивство Галана. І коли декілька років тому вийшла книга «Вбивство на замовлення: хто ж організував убивство Ярослава Галана» (Олександра Бантишева і Арзена Ухаля), її авторів звинуватили у симпатіях до «буржуазних націоналістів». Олександр Федорович Бантишев, професор Національної академії СБУ до таких закидів ставиться з гумором. А як інакше? Народився в Криму, де тоді українську мову навіть у школах не вивчали. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. 1971 року розпочав роботу у Львівському слідчому відділі КДБ. 1976-го вступив в аспірантуру Вищої школи КДБ у Москві...— А 1975 року мене направили на підвищення кваліфікації на вищі курси КДБ СРСР у Києві. Тоді вони розміщувалися на Червоноармійській, навпроти костелу. Куратором нашого курсу був почесний співробітник державної безпеки, учасник Великої Вітчизняної війни полковник Афанасій Андрійович Теньков. У нас склалися хороші неслужбові стосунки, і коли я відбував додому, він підкликав мене до себе: «Львів’янине, ось тобі обвинувальний висновок з кримінальної справи братів Лукашевичів. Ти хлопець молодий. Прочитай його, але не з позицій 1949 року. Подивися сьогоднішнім поглядом». Тож коли я повернувся до Львова, то підняв цю справу. Уважно її вивчив. І в мене виникло багато сумнівів. Але то були часи, коли вголос не сумнівалися. Врешті книга визріла тільки в 2002 році у співавторстві з Арсеном Михайловичем Ухалем (свого часу проректором Інституту СБУ, нині деканом юридичного факультету Ужгородського державного інституту інформатики, економіки і права).
— Олександре Федоровичу, з документів, що збереглися в архівах СБУ, можна зрозуміти, хто насправді вбив Ярослава Галана?
— Цілком очевидно, що брати Лукашевичі, яких розстріляли за вбивство Галана, до цього злочину не причетні.
— Але залишився живий свідок злочину — домробітниця. Невже вона не змогла описати злочинців і впізнати їх?
— Євстахію Довгу затримали і допитали у перший же день. Її свідчення зберігаються у справі. Спочатку вона проходила у справі як підозрювана. Під час першого допиту вона розповіла, що злочин скоїли двоє чоловіків, яких вона знала в обличчя, бо ті разів сім приходили до Галана (коли вдвох, а коли по одному). Під час наступних допитів вона вже назвала прізвище Лукашевича і вказала, що його спільника побачила вперше. Щодо прикмет спільника, то блондин дивним чином перетворився на брюнета. І це не єдині протиріччя. Проте після нових свідчень Довгу відпустили з-під арешту.
Узагалі, вивчаючи цю справу, ми можемо говорити, що з точки зору кримінального права проведення слідства не витримує жодної критики. Зі знайденої сокири зняли відбитки пальців, але їх чомусь не порівнювали з відбитками підозрюваних. Їхнє впізнання також не проводили. Тільки Довгій запропонували впізнати Іларія Лукашевича спочатку по фотографії (як генеральна репетиція), після чого хлопця ввели для очної ставки. Матеріальні докази (мотузки, шнури, якими зв’язували домробітницю, тощо) до справи не долучали. Протоколи допитів і затриманих, і свідків — суцільні протиріччя... 18-річного Іларія Лукашевича заарештували через три дні після вбивства, хоча він мав стовідсоткове алібі. У день убивства йому видаляли гланди. Проте з документів справи видно, що хлопця навіть не оглянув лікар, щоб підтвердити або спростувати його слова. Мало того, тітку Іларія Марію, яка працювала в тій клініці медсестрою, також заарештували, мовляв за спробу сфальсифікувати документи. У клінічному журналі сторінки за ці дні «хтось» вирвав. Щоправда, в журналі реєстрацій прізвище Лукашевича збереглося. Тільки з виправленими ініціалами.
Мирона і Олександра Лукашевичів заарештували, оскільки під час допиту Іларій «заявив», що брати могли здогадуватися про його причетність до цього вбивства і також співробітничали з ОУН-УПА. Батька Дениса Лукашевича (греко-католицького священика) — бо той, знаючи характер свого сина, відчував, що він на таке здатен. Цитую: «Іларій за своїм характером надто енергійний, і бандити, зважаючи, що він навчався і мешкав у Львові, могли зупинити на ньому свій вибір як на людині, яка здатна скоїти теракт». Наречену Мирона Любу Зраду — через знімок, де вона поруч зі своїм коханим, а у того в руках — сокира! (хлопець ремонтував лавку). Всі ці свідчення є в архівній справі.
Що під час допиту говорили затримані, а що вкладалося у їхні вуста, можна тільки здогадуватися. Ось, приміром, витяг з протоколу допита батька: «Запитання: Антирадянські переконання ваших синів сформувалися не без вашої участі? Чи не так? Відповідь: Безперечно. Будучи сам священиком греко-католицької церкви, реакційно-націоналістично налаштований, я у такому саме дусі виховував своїх синів. Я був знайомий з Степаном і Олександром Бандерами». Або витяг з протоколу допиту Олександра Лукашевича: «...Я з малих років виховувався в націоналістичному дусі, а з возз’єднанням західних земель України з УРСР — у дусі ненависті до Радянського Союзу. Мій батько, будучи уніатським священиком, являвся націоналістом, сліпо схилявся перед реакційним Ватиканом і негативно ставився до всіх заходів Радянської влади. Характерно, що напередодні втечі німців з України батько, не бажаючи залишатися на визволеній радянськими військами території, забрав усю сім’ю і намагався тікати з німцями, проте безуспішно, оскільки цьому завадило швидке просування частин Радянської Армії». Коментарі, думаю, зайві.
«У відповідь на підлий теракт...»
— У справі проходила також українська письменниця Ольга Дучимінська, яка нібито описала прикмети і вказала адресу Галана Олександрові Лукашевичу...
— У протоколі допиту Олександра Лукашевича записано: «Прямих розмов з Дучимінською щодо вбивства Галана у мене не було, проте характер поставлених мною запитань повинен був навести її на думку про підготовку убивства». Постає запитання, хто у Львові не знав Галана і не здогадувався, де він мешкає? Галан був депутатом міськради і людей приймав у себе вдома. Щодо прикмет, то портрети Галана друкували в газетах! Його знали в обличчя навіть учасники Нюрнберзького процесу, хід якого Галан висвітлював як журналіст...
— А як щодо Михайла Стахура, чи був він причетний до вбивства Галана?
— На нього відкрили окрему справу. Стахур переховувався, його впіймали вже після того, як розстріляли братів Лукашевичів. Стахур проходив у справі разом з Романом Щепанським (підпільне прізвисько Буй-Тур), який нібито і дав розпорядження вбити Ярослава Галана. Щодо Стахура, то він був справжнім бандитом. На його руках кров не однієї людини. Але у мене склалося враження, що до справи Галана він був непричетний.
— На вашу думку, хто стоїть за його вбивством?
— Ми можемо припускати, але з огляду на почерк, на події, до яких призвело вбивство, можна сказати, що найбільше в його загибелі було зацікавлене НКВС. Тільки тепер нам стали доступні матеріали, доповідні записки на Галана (їх в архівах віднайшов мій співавтор), в яких ми бачимо, що колишній палкий прихильник нового комуністичного устрою почав дуже сумніватися в політиці партії. На той час його вже звільнили з газети «Радянська Україна». Статті Галана перестали публікувати й інші видання. П’єси бракували. А за тиждень до вбивства Галану наказали віддати табельну зброю... Великою мірою образ полум’яного комуніста і противника української державності був зліплений уже після убивства. Насправді, наприкінці 40-х Галан уже не був зручний для нової влади.
Витяг із доповідної записки літературного критика М. Пархоменка в ЦК КП(б)У 15 грудня 1947 р. «Ярослав Галан — талановитий публіцист, в минулому прогресивний письменник. Найбільш передовий з безпартійних (місцевих) письменників і тепер. Але заражений західноєвропейським буржуазним «духом». Радянських людей поважає мало. Вважає їх недостатньо цивілізованими. Але це — в душі. Політику партії в загальних рисах приймає, але в Західній Україні, на його думку, партія робить великі помилки щодо селянства. Ці помилки Галан відносить на рахунок обкому КП(б)У, органів МВС і радянської влади на місцях. У Москву — вірить. У партію вступати не хоче (йому радили), будучи індивідуалістом, а також заради збереження свободи рук і свободи думки і слова. Він вважає, що якщо він вступить у партію він все це втратить».
Або «Із листа Галана до Агітпропу ЦК КП(б)У: «Приходиться, на жаль, констатувати, що у Львівському університеті викладачі юридичного, фізико-математичного й геологічного факультетів читають свої лекції переважно російською мовою. Українська мова зникла цілком з кіноафіш, тепер вона зникає й з трамвайних вагонів (нові маршрути виписуються російською мовою або російським правописом — «Високий замок», «Снопкив»). На перший погляд, може здаватися, що це дрібниці, однак ці дрібниці також роблять політику». 11 вересня 1949 р.
Значно ціннішим він виявився в образі мученика. Вбивство Галана спричинило хвилю масових арештів у Західній Україні. Коли я переглядав справи репресованих, то бачив багато, які відкривалися словами (віддрукованими, до речі, під копірку на цигарковому папері): «В ответ на подлый террористический акт против Ярослава Галана предпринимаются меры по нейтрализации враждебного элемента».
А далі постанова про арешт — приміром, громадянки Короби, яка, будучи бандпособницею, видала буханець хліба і півкіла сала бандитам, що зайшли до неї вночі. А що робити жінці, в якої на лаві спить дитина (чоловік, до речі, загинув на фронті)? Вона виклала цей буханець і сало. Сусідка повідомила в НКВС. І — 10 років позбавлення волі.
Весною 1954 року було прийнято рішення про перегляд справ політв’язнів. Цим займалися спеціальні комісії прокуратури, МВС, КДБ, створені постановою ЦК КПРС від 4 травня 1954 року. 24 березня 1954 року рішення президії ЦК КПРС було оформлено як Указ Президії Верховної Ради СРСР.
— У 70-ті роки левова частка нашої роботи припадала на перегляд справ репресованих. Так, була постанова ЦК КПРС. Але була і вказівка: реабілітувати тільки у виняткових випадках. І на кінець року, коли підбивали підсумки, керівництво висловлювало невдоволення, якщо хтось з підлеглих перебирав з кількістю реабілітованих. А як не реабілітувати? Скажімо, у мого друга, начальника слідчого відділу КДБ Харкова Миколи Мурзіна була справа... «латинського шпигуна»: 30-ті роки, щаслива сім’я, донька вступила на перший курс Харківського медінституту. В перші ж канікули приїхала додому. А в медінституті, як відомо, найважчий предмет — латина. От, щоб не гаяти час, вона взяла з собою підручник. Провідати хресницю прибігає хрещений батько: сусід і за сумісництвом агент НКВС. Приносить пляшку самогону. Свою пляшку виставляє і щасливий батько. Підручник з латини лежить на підвіконні. Через півгодини після візиту хрещений батько пише повідомлення в НКВС: такий-то посилено вивчає латинську мову, з чого слід зробити висновок, що він є латинським шпигуном. Наступного дня батька заарештовують. Перший допит. Він ні в чому не зізнається. У тексті протоколу вказано: «в допиті оголошується перерва». Через 40 хвилин допит поновлюється фразою: «А тепер ви маєте намір дати свідчення про свою злочинну зрадницьку шпигунську діяльність?» Відповідь: «Так, я тепер зрозумів, що моє відмагання даремне. Я справді є латинським шпигуном. Періодично я зустрічався зі зв’язковим, передавав йому свідчення, що містять державну таємницю». Батько, звичайно, міг передавати свідчення, що містять державну таємницю, бо працював візником у колгоспі... І — розстріл. Ні слідчий, ні трійка не зацікавилися: а що то за країна — Латинія, на яку він працював як шпигун?
А через вісім місяців цим медінститутом прокотилася хвиля арештів. Більш як 90 відсотків викладацького складу і більш як 50 відсотків студентів було заарештовано: кого за першою категорією (розстріл), кого за другою (25 років), кого за третьою (10—15 років). Саме тоді заарештували і першу дружину Ярослава — Галан Ганну (в дівоцтві Геник).
Аничка
З Аничкою Ярослав Галан одружився 1929 року. Кількома роками раніше він вступив до Комуністичної партії Західної України. Саме за комуністичні погляди його було позбавлено права на педагогічну роботу в межах тогочасної Польщі. До слова, комуністичні погляди Ярослав перейняв від батька Олександра, якого за проросійські настрої навіть кидали за грати. 1915 року, рятуючись від переслідування, сім’я Галанів (разом з російськими військами, що відступали) перебралася до Ростова. Проте вже 1918 року Галани переїхали до Перемишля. До речі, вищу освіту Ярослав Галан здобував у вузах Відня і Кракова. Чому не Львова? На початку 20-х українська молодь бойкотувала Львівський університет, виступаючи проти політики полонізації.
...Аничка погляди чоловіка поділяла. Членом КПЗУ вона не була, але, так само як і чоловік, була переконана, що молода радянська держава — взірець найкращого політичного устрою, за якого всі мають рівні права. 1932 року ціною неймовірних зусиль Ярославу Галану вдалося відрядити свою Аничку до Харкова вчитися на лікаря. Пізніше він писав: «Я і її (Анички. — «ГУ».) батьки... вважали для себе за велике щастя, що вона навчається в учбовому закладі Радянської країни»... За три роки письменник через дружину звернувся до Народного комісаріату із закордонних справ з проханням надати йому радянське громадянство. Проте отримав таку відписку: «У відповідь на ваш лист Консульський відділ НКЗС повідомляє, що клопотання про прийняття в союзне громадянство гр. Галана Ярослава Олександровича постановою ЦВК СРСР від 22. ІV — 35. відхилено».
Цей лист нині зберігається в кримінальній справі Ганни Галан. Є там і характеристика НКВС на Ярослава Галана. «Ганна Галан — переконана українська націоналістка — фашистка... В СРСР прибула з Галіції за візою, незаконно виданою колишнім радянським консулом у Львові Радченком (після справи Г. Галан Радченка було засуджено як контрреволюціонера-націоналіста). Чоловік Галан — Ярослав є членом контрреволюційної фашистської організації «УВО —ОУН» і агентом польської дефензиви у Львові. Про результати своєї контрреволюційної роботи на Україні інформувала Галана Ярослава умовними листами... Окрім того, повідомила йому таким саме шляхом низку шпигунських відомостей...». «Звинувачена за статтями 54-6 і 54-11 КК УРСР за шпигунську і організаційну діяльність, спрямовану на підготовку і здійснення контрреволюційних злочинів».
За іронією долі саме в цей час Ярослав Галан як член КПЗУ також перебував у в’язниці, тільки польській. Його звинувачували в антидержавній діяльності. Під час 14(!) обшуків у квартирі письменника було вилучено... листування з Аничкою Геник. Воно також фігурувало у справі. Проте польська Феміда вирішила, що листи з дружиною, яка перебуває на радянській території, не достатній доказ для ув’язнення... На квартирі у Ганни провели тільки один обшук. І знайшли, як свідчить протокол: «13 особистих листів, 16 різних довідок і 4 фотографії». Ярослава Галана звільнили. Його дружині зачитали вирок: «Ганна Галан виконувала різні доручення іноземного громадянина Ярослава Галана, який спеціально для цього відрядив її до Радянського Союзу через свого знайомого Радченка...» За особистим рішенням наркома внутрішніх справ СРСР Вишинського Галан-Геник Ганні Іванівні винесено вирок — розстріл. Залишається тільки додати, що розслідування справи тривало 21 день. Через два дні після винесення вироку — 23 вересня 1937 року Аничку розстріляли.
Мрія здійснилася
1939 року мрія Ярослава Галана здійснилася. Він отримав громадянство Радянського Союзу одночасно з мільйонами мешканців Західної України. На той час він уже два роки розшукував свою дружину, проте марно: листи поверталися за відсутністю адресата. Коли кордон впав, Галан поїхав до Харкова. В архівах збереглися його листи до прокуратури УРСР і СРСР, з яких ми можемо зрозуміти, яка правда, чи то «напівправда», відкрилася неофіту. «У Харкові... мені повідомили, що її (дружину. — «ГУ».) заарештовано органами НКВС і засуджено до 10 років позбавлення волі. Місце її перебування мені повідомити відмовилися... Я під час існування колишньої Польської держави притягувався до кримінальної відповідальності. Нині працюю в газеті «Вільна Україна» і є членом Союзу письменників України... Прошу Вас опротестувати вирок суду про засудження Галан Ганни...» або «Галан Ганна походить з селян... В УРСР вона поїхала тому, що не мала змоги навчатися як українка і особливо як дружина переслідуваного за комуністичну діяльність.... Повідомляючи про викладене, прошу вас дати розпорядження прокурору УРСР про перегляд її справи. Я переконаний, що її арешт міг виявитися непорозумінням за випадкового збігу обставин».
Чи дізнався Ярослав Галан, що його Аничку розстріляли через два дні після вироку? Чи зрозумів, що головним доказом її «шпигунської діяльності» стали листи від нього? І коли Галан зрозумів, що Анички вже немає на цьому світі? Адже 1949 року він уже був одружений (до слова, дружина Марія в день убивства була в Києві, звідки поїхала не у Львів на похорон, а... в Москву)... Відповідей на ці запитання ми поки що не знаємо. Можливо, до розгадки цих таємниць він підійшов незадовго до своєї смерті. І, може, саме це певною мірою прискорило його загибель.
Витяг із «Доповідної записки про стан ідеологічної роботи в партійній організації Львівської області» 1946—1947 рр. «Письменник Галан в одній з бесід обурювався з приводу вимог, що ми ставимо перед письменниками. Він заявив: «Як ви можете вимагати від письменників, коли Львів, порівнюючи з 1939 роком, занепав, немає води, перебої в освітленні, погано працює трамвай, Львів забруднений» і т. д. Звинувачення письменника справедливі, але такий письменник завжди буде орієнтуватися на відсталих людей, ніколи не знайде головного, не розбереться у подіях, що відбуваються, а це ж кращі письменники Львова».
Замість епілогу
Ганну Галан реабілітували через 22 роки. Батька Лукашевичів Дениса Модестовича засудили до 25 років виправно-трудових таборів. Звільнився 1976 року. Навіть після повернення з таборів він так і не наважився розповісти свою правду. Тітка Галина Модестівна Левицька (Лукашевич) померла в стаціонарі в’язниці ще до суду. Тітку Марію Модестівну засудили до 10 років позбавлення волі. 1956 року була звільнена як інвалід другої групи. Наречена Мирона Люба Зрада і її матір Ірина Зрада також отримали по 10 років ВТТ (реабілітовані 1992 року.) Ольгу Дучимінську засудили до 25 років за статтею 54-1а (зрада батьківщині, шпигунство, видача військової або державної таємниці). Вона кілька разів подавала скарги. Тільки 1968 року судова колегія Верховного суду УРСР переглянула вирок, замінивши його на три роки позбавлення волі за недонесення про особливо небезпечний державний злочин. На той час Дучимінській було 84 роки. Справу братів Лукашевичів на предмет реабілітації не переглядали.
На знімках: Галан у своєму кабінеті. 1947 р.; Справа братів Лукашевичів.
«Відсіч» закликає всіх прийти на Медведчуківськи
- 02.04.13, 22:32
Громадянський рух «Відсіч» закликав усіх небайдужих до майбутнього України людей прийти на організований очолюваним Віктором Медведчуком «Українським вибором» студентський форум і висловити своє ставлення до розроблених за кордоном й імпортованими в Україну Медведчуком ідей.
«Відсіч» повідомляє, що організований «Українським вибором» студентський форум відбудеться 4 квітня о 19:00 за адресою вул. Червоноармійська/Басейна, 1-3/2а, ТРЦ “Арена Сіті” (3-й поверх).
В. Медведчук та його «Український вибір» (УВ) започаткував новий проект під назвою «Студентська платформа», фактичною метою якого є створення неофіційної студентської структури задля лобіювання вступу України до Митного союзу, федералізації України через проведення референдуму, запровадження подвійного громадянства тощо від імені студентів.
Проект складається з 4-х головних ланок: ТРЕНІНГ+ (серія тренінгів, на котрих член УВ Євгеній Бакланов буде навчати запрошених студентів лідерських якостей і давати «практичні завдання»), КРУГЛИХ СТОЛІВ (організовуватимуться студентами після тренінгів і виноситимуть «одобрямс» тезам про користь вступу України до Митного союзу, подвійного громадянства, федералізації України тощо), ВУЛИЧНИХ АКЦІЙ (організованих за резолюціями круглих столів) та КУЛЬТУРНО-МАСОВИХ ЗАХОДІВ задля піару проекту.
«Форум 4-го квітня буде першим заходом медведчуківської студентської афери, до якої добре оплачені тренери затягуватимуть амбіційних студентів і використовуватимуть їх для видавання ідей проросійського олігарха за всенародні. За участь у діяльності «Студентської платформи» (СТуПи) студентам платитимуть «стипендію» начебто за розвиток їхнього Emotional Quotient Inventory (EQ-i), а насправді – за вірне служіння Медведчуку та його відомим кумам», – говориться у прес-релізі «Відсічі».
Контакти: 063 991 85 73 (Ярина), 098 657 38 23 (Максим)
