Загублений у снах: (...)Дідусь

Коли Самітник засинав від знемоги, то чимдуж зосереджувався на тому, що прокинеться у своєму ліжку в дійсності. Він знову відчув себе у ліжку, але його відразу пройняв холодний страх — через вікно на його обличчя світило байдужо-жорстоке фіолетове небо у зеленистому тумані.

Відчуття безвиході, холодності, порожнечі та загубленості заполонило його душу. Самітника долало виснажливе бажання здатися. Безвихідь здавалася нескінченно нездоланною, а життя його було наче нічого не вартим. Тут, у цьому мертвосамотньому світі, не було нічого, за що можна було б віддати своє життя, але він був насильно змушений зробити те, чого боявся більше всього — загинути(або навіть гірше — загубитися навіки) у повній безнадії, безрадісності, холодності та байдужості. Цей світ почав здаватися йому жахливою дійсністю, а минуле життя, наповнене щастям — простосердним та коротким сном-мрією.

Але якась раптова думка промайнула у Самітника в голові: /Якщо вмирати, так із боротьбою/. Минуле щастя ще відкликалося бажанням боротися, розвиватися, йти вперед. Самітник вирішив боротися до кінця. Він ліг на ліжко і продовжив свої відчайдушні спроби повернутися додому — у дійсність, якої наче й ніколи не існувало.

Пройшла мить, за нею хвилька, потім година, а ще згодом Самітник втратив відчуття часу, для нього існувало лише одне — вічна боротьба із безнадією, байдужістю, страхом... Для нього існування наповнилося лише нескінченними зусиллями потрапити назад у дійсність, яка вже здавалася сном.

Якось навіть не помітивши зміни, Самітник стояв посеред широчезної дороги-бруківки, від якої віяло древністю середньовіччя. Навколо був непроглядний туман, далі кількох кроків хлопець нічого не бачив. Навколо стояла холодно-осіння тиша, яка порушувалася лише скрипінням мертвих і неймовірно високих та широких верб. Їхнє позбавлене листя гілля байдужо звисало і тихо розхитувалось ледь відчутним крижаним вітерцем.

Самітник стояв і не знав, що йому робити. Він відчував, що знову потрапив ще на одну нескінченну дорогу, яка веде в нікуди. Хлопець вирішив йти. Ніде не було нічого живого, скільки б Самітник не пройшов. Холодна тиша лише підсилювала відчуття небезпеки, яка відчувалася звідусіль. Найбільше він боявся звуку власних кроків, які прорізали тишу, ніби порушуючи місцевий порядок. Навколо було видно лише біле марево туману, з якого проглядали велетенські мертві верби, та древню середньовічну бруківку, яка простягалася у безмежжя.

Самітник втомився і на хвилинку вирішив зупинитися. Прорізні звуки його кроків загубилися вдалині та чувся лише самотньо-холодний скрип древніх дерев. Простоявши так деяких час, Самітник почав вирізняти ще якісь звуки, які раніше не помічав. То були звуки чиїхось кроків. Ці кроки доносилися з-за його спини. Та Самітник зовсім їм не зрадів. Він відчував що ці кроки були спрямовані на нього, що саме хтось хотів знайти того, хто порушив самотньо-холодний спокій цього місця. Він відчував голод цих істот, які хотіли поживися чимось живим.

Кроки істот ставали все гучнішими, Самітник відчув ще більший страх і забіг за велетенську мертву вербу, яка була набагато ширшою за його тіло. Хоча він і сховався, але відчував, що ці істоти чують його не вухами, вони відчувають тепло його життя, тому Самітнику від них не сховатися. Кроки ставали все гучнішими і Самітник відчув безнадію. Він навіть вже не намагався прокинутися у своєму ліжку. Все, що було в його голові — це питання: /Що зі мною відбувається?/, /Чому це відбувається?/, /Чи можу я цього якось уникнути?/.

Кроки моторошно-загадкових істот все гучнішали, але Самітник їх вже наче й не чув. Все, що було в його голові — це запитання, на які він, на величезний жаль, не міг дати відповіді....

(...)