Загублений у снах: Проклятий

Був привітний весняний день, повітря було легким, ніжним, приємним. Грайливий вітерець шумно похитував листя дерев, розносячи вишневий цвіт, як сніг, у привітну височінь. Самітник, відчуваючи це все, ніяк не міг насититись яскравістю цього привітного дня.

Він сидів тихенько, але прохожі все одного помічали його, особливо знайомі дівчата. Деякі з них, побачивши Самітника вперше, вважали його звичайним диваком. Але із часом багато із них почали помічати те дивне й мальовничо вабляче щастя, яке випромінювали його очі. Багато хто з них намагалися схилити Самітника звернути на себе увагу, розпочинали розмови, часом сиділи разом із ним у парку. Він привітно й дружньо із ними балакав, але в якусь мить зникав... Вони знали, що більше, ніж товариськості, від нього вони нічого не зможуть домогтися. Розчаровані такою відмовою, дівчата ще більше приваблювалися ним, але знали, що вони не взмозі завоювати увагу Самітника.

Світлана була незвичайною дівчиною. Ще в дитячі роки вона відчувала у собі нездоланну силу, якою вона могла впливати на навколишніх людей. Її очі були яскраво блакитними, вони випромінювали нездоланно затягуючу привабливість, яка змушувала хлопців ставати слабкими та безпомічними. Її бездоганно гладка й засмагло-світла шкіра ніби вмовляла свою жертву ніжно пестити її, гладити, цілувати. Її свіже русяве волосся світилося нестерпно- красивим блиском, до якого так і хотілось лагідно доторкнутися щокою. Коли вона підбирала своє волосся, виднілися стрункі шия та плечі, які були водночас пружними і тендітними. Її обличчя було по-дитячому милим, яскрава й невинна усмішка не могла не зачаровувати.

Світлана звикла завойовувати всіх, кого забажає. Ніхто не міг піти проти її забаганок. Кожен, хто хотів її завоювати, згодом перетворювався на слабкого й безпомічного раба, який не міг не впадати за нею. Але найбільше вражала її внутрішня сила. Той, хто наважився з нею ворогувати, згодом відчував невідомий і шалений тиск у серці, яким із часом забирав усі сили й міг принести із собою якусь небезпечну хворобу. Її гнів був безмежним. Вона могла місяцями злісно думати про свого ворога і все, що вона хотіла, це безжально розтоптати його. І вона це робила своєю внутрішньою силою.

(...)