Ми бачимо наступ на права і свободи громадян та все більшу прірву між статками українців та доходами вузької групи політичних гравців. Все це значною мірою є наслідком неподоланого тоталітарного минулого. На фоні спроб нинішньої влади реабілітувати сталінізм це загрожує тим, що Україна не те що не матиме найближчим часом шансів наздогнати у розвитку своїх колишніх колег по соцтабору — від Прибалтики та Грузії, до Польщі та Угорщини. Ми можемо просто різко покрокувати назад.

Щоб протистояти цьому, варто, як на мене, запозичити досвід Литви.

Литовська громадськість одразу була налаштована на проведення всеосяжної десовєтизації – про це твердили і політики, і науковці, і прості люди. Проте під час ейфорії здобуття незалежності мало хто думав, що це – лише початок довгого шляху. Депутат литовського Сейму Далія Куодіте свого часу визнала: “Правду кажуть ті, які стверджують, що економіку поставити на нові рейки можна значно швидше, ніж перебудувати менталітет народу, його самосвідомість».

Після 1991 року на суспільство, яке десятиліттями жило в умовах інформаційної блокади, хлинув потік інформації про репресії та боротьбу литовських партизан. Він пробудив бажання не лише повернути вкрадену історію, але й оцінити – що ж насправді сталося з країною, хто був ким під час окупації.

Але 92-го на позачергових виборах до Сейму перемагає партія колишніх комуністів і питання, що робити із колишніми агентами і співробітниками радянської спецслужби, відклалися до 1998 року, коли нарешті були прийняті два закони  –  про перевірку кадрових працівників КГБ і про секретних агентів. Ці нормативні акти стали основою для люстрації.

Минуло 12 років, і литовці говорять, що у них люстрація не була повністю здійснена. Головна причина – архіви. Коли восени 1991 року розформували КГБ Литовської РСР, виявилося, що ще ще з 1989 року почалося системне знищення документів: справи або вивозилися в Росію, або спалювалися, вирізали імена і клички агентів. Таким чином, того, що залишалося, не завжди було достатньо для того, щоб довести факти у суді.

Все, що відбувалося в країні від 11 березня 1991 року (день відновлення незалежності Литви) і до сьогодні, – литовці називають трансформацією, яка досі триває. “Всі сфери життя повинні були бути реорганізовані” – розповідала пані Куодіте, – “І оскільки ні в кого не було досвіду, як це зробити, політики і весь народ вчилися на своїх помилках”.

Втім це був той настрій, який дозволив Литві, ставши на шлях трансформації, не звернути з нього. На 20-му році незалежності Литовська республіка – член Євросоюзу, демократична вільна країна, яка провела успішні економічні реформи.  

Володимир В`ятрович, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху

«На Покрову Україна традиційно згадує своїх героїв.

Їх ніколи не бракувало народу, який всю свою тисячолітню історію боровся за свободу на перехресті ворожих інтересів.

Маємо безліч перемог, але жодної виграної власної війни. Боремося досі...»

Приблизно так я думав під час святкування 90-річчя поліції Польщі, коли стояв на трибуні центрального варшавського плацу. Урочистості тривали довго, тож був час поміркувати над історичними символами, що оточували нас.

Ліворуч — рештки королівського палацу, який нині слугує пантеоном військової слави польського народу. На його колонах — дати перемог над хрестоносцями при Грюнвальді 1410 року, над османами при Відні 1683, над будьонівцями 1920 під Варшавою.

У глибині площі видно пам`ятник Головному Коменданту Пілсудському, який після 140 років окупації на чолі Легіонів, відновив після 140 років незалежну польську державу.

По центру стоїть величезний пам`ятний хрест, зведений на місці, де молився за відродження Польщі Папа Іоан-Павло II в дні свого першого історичного візиту на батьківщину 1979 року.

Ці символи прямо пояснювали феномен невмирущого польського Фенікса, який постійно відроджував вільну державу, спираючись на подвиги своїх лідерів сили і духу. Їх могили - не тільки точки пам`яті, але й джерела поступу для поляків.

Доля України склалася інакше. Безжальна історія залишила нам розриті могили Ярослава Мудрого, Данила Галицького, Богдана Хмельницького, Романа Шухевича.

І це теж символ. Символ країни, яку перемагали, вбиваючи лідерів і винищуючи шляхту. Це перевірений спосіб уярмити націю.

Вільна шляхта прокладала дорогу до свобод, примусивши в 1215 англійського короля підписати Велику Хартію вольностей. Теж саме і в той же час робила угорська шляхта, здобувши права «Золотої булли». За ними — французькі, польські й інші дворяни. За тим потягнувся процес здобуття прав містян, оформлений Магдебурзьким правом, прав університетів, прав торгових гільдій — неперервний європейський процес творення вільного громадянського суспільства. З тієї англійської Хартії «Magna Carta» бере початок правова європейська цивілізація. Без носіїв особистої гідності й національної гордості нема шансу стати частиною сучасної Європи. McDonald`s неможливий без Magna Carta. Спочатку права і свободи, за ними добробут.

Еліта вказує нації дорогу, відчуває не право, а обов`язок очолювати її. У нас же нащадок козацької старшини Павло Тичина в рік винищення мільйонів співвітчизників Голодомором пише оду катам «Партія веде!». Під такі співи вирощувалася сліпо-глухо-німа Хохляндія, де особисту гідність і національну волю закопували в безіменних могилах Биковні та ГУЛАГу.

Сотні років позбавлена еліт Україна трималась лише на пам`яті, що зачіплялася за кургани козацьких гетьманів, Великого Тараса, Січових стрільців та УПА.

Розкидані по всій країні могили кричали «Не зрадь!». Щоб перестати бути дітьми поразок, вийти із зачарованого кола зрад, які поповнилися й зовсім свіжими, помаранчевими, нам варто віднайти лідерів, гідних поваги. Не для того, щоб на них молитися, а щоб чути програму майбутнього, сенс спільного життя.

Це особливо важливо зробити в час нинішнього спазму української історії, коли Лук`янівська тюрма знову поповнюється інакомислячими.

Для мене дуже важливо чути думки І. Дзюби, Я. Грицака, Л. Костенко, Б. Ступки, багатьох інших мислителів. Але в ці дні вся їх мудрість впирається в кричущу реальність брутальної розправи над Юлею.

Останній раз я її бачив на початку серпня, коли нас разом везли в автозаку, потім ми перемовлялися в сусідніх клітках-боксах Печерського суду. Про політику майже не говорили, я старався жартувати, відволікаючи від навколишнього сюрреалізму. Через 10 хвилин Хтось, хто насолоджувався дійством, наказав припинити наше спілкування. Мене вивели, Юля лишилася в компанії двох бувалих дядьків з наколотими куполами на грудях. Що-що, а з моральними гальмами у ляльководів проблем нема...

Та картина рукостискання через грати стоїть мені перед очима. Сплили тижні, а я відчуваю якусь вину за те, що не можу їй допомогти.

Французький історик Ренан говорив: «Нація — це щоденний плебісцит». Янукович поставив руба питання цього плебісциту: чи здамо ми один із символів Помаранчевої революції?

Знаю, що до Тимошенко є багато претензій. Знаю, що вона не свята. Але хіба не було інколи й більших помилок у людей, які є символами незалежної України — у Хмельницького, у Мазепи, у Петлюри, у Коновальця, у Чорновола?

Вже чую крик про різницю величин історичних постатей і нашого сьогодення. Але як би там не було, саме за Юлину косу всі ці 7 років витягувала нас Європа з Лабіринту тоталітаризму. І дуже здивувалася, коли на виході замість знайомого всьому світу обличчя побачила самозадоволену пику Мінотавра.

Бог з ним, з Мінотавром, який не може без тваринного бажання помсти. Питання в іншому — де ми в цьому дійстві? В Європі чи в задниці у Мінотавра? Маємо силу вільних людей захищати свою честь і гідність чи як належить рабам мовчки спостерігаємо за жертвоприношенням Юлі?

Хіба ще комусь не очевидно, що ми почули не вирок по справі громадянки Тимошенко, а озвучене вустами маріонетки в мантії остаточне рішення Януковича про знищення свого єдиного реального конкурента?

Обивателям з «крайніх хат» нав`язують зручну думку, що це не їхня війна, хай, мовляв, пани воюють як хочуть. Моя відповідь тут проста, в три ходи.

Дайте собі відповідь, чи хочете ви й далі жити в режимі брехні та пограбування останніх 1,5 років?

Тим 90%, які дали негативну відповідь пропоную наступний крок. Вдивіться в обличчя усіх наявних політиків під час чергової політ-діареї на ТБ. Скажіть чесно — ви вірите, що хтось з них здатен спалити мости і піти до кінця проти нинішнього владного союзу олігархів і злодіїв у законі?

Ні, не дарма в Середньовіччя робили гармати з симпатичними жіночими обличчями. Якщо хочемо зруйнувати гніздо узаконеного розбою на українському політичному Олімпі, крок третій: Юлі — волю! Бо це не стільки її особиста як наша з вами воля.

Ми живемо у важкі часи поразок, зневіри і серцевої недостатності між людьми. Щоб скоротити час до наступних перемог, треба не здавати тих, хто був попереду в часи боротьби і не ламається в часи поразки.

Ми не маємо права на песимізм і байдужість. Не маємо часу на перевірку, чи насиплять нащадки черговий курган лідеру, і аж тоді, переконавшись в його високій оцінці, знову підніматись зі співом «Ще не вмерла Україна».

Вже досить в Україні тих курганів посмертної любові. Маємо діяти, пам`ятаючи, що фронт проходить не по партійним, а по морально-ідеологічним ознакам.

На порядку денному загальнонаціональне об`єднання людей, яким є що втрачати. Середньому класу — бізнес, інтелігенції — переконання, молоді — майбутнє, ветеранам — повагу.

Вироком Юлі режим Мінотавра ставить нас перед цим вибором: рабство в мовчанні або честь і гідність в опорі. Форми дій хай вибере кожен сам. Як казав Теодор Рузвельт: «Роби, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти є!».

P.S. Автор не претендує ні на особистий курган, ні на місце в партійному списку.

Юрій Луценко,

Лук`янівське СІЗО, 12.10.2011 року