хепі енд

Ми всі – лише ляльки…маріонетки, котрими завбачливо управляє хтось згори…а ми раді тому, бо варто лише зробити зайвий крок, варто лише ступити не туди, і щось зруйнується.. Щось буде не так.. Нас тримають на повідку…Нами намагаються управляти…Ми завжди прикуті до обставин…Чи не так? Коли ти смієшся, іноді завбачливо завмираєш в щасливій гримасі, ти ж завжди боявся помилок, боявся, що Він тебе не почує, що не дозволить йти далі.. А просто припинить це! І ти вірив.. Вірив лише йому…Театр дає тобі те, без чого ти мабуть просто б задихнувся….Маска.. Грим… Костюм.. Чужа роль…Зрештою, чуже серце… І кожного разу, після чергової вистави, ти повертаєшся додому кимсь іншим… 

...коли ти на сцені, не потрібно старатись бути собою...ти - лише хтось, лише якась частинка цього світу, аж надто чужа, щоб перейматись нею...ти пліч-о-пліч із собою, проте виходиш за межі себе....і десь там, зовні, бачиш, як твоя душа втрачає автентичність...як твоя усмішка раптом стає фальшивою, як твої сльози... (ти раніше ніколи не плакав).. твої сльози, сповнені невідомого фарсу, перетікають за межі слів....а ти....ти просто продовжуєш відтворювати напередодні завчений текст...а потім під шквал аплодисментів (чи то захвату, чи то фальші) низько вклоняєшся...підбираючи зі сцени оберемок запашних фіалок....І раптом вловлюєш байдужий погляд одного з глядачів...того, заради котрого це все почалось....того, заради кого ти міг би залишитись собою...Зрештою, ти розумієш, там, у залі, теж сидять актори...У них свої ролі, свої маски, своя завбачлива "вдячна гра"...

ти плачеш.... цього разу - щиро....

Хепі енд...

Завіса...

Все!

Можливо зовсім скоро я стоятиму поряд…Назбираю пригорщу фальшиво-відвертих емоцій і годуватиму ними тих, що бачать…А може…може назавжди залишусь там…Шостий ряд…Ліва сторона…Ніжна…Мрійлива.. Вдячна… Знаєш, а все – таки, я – це я. Не більше…