Звичка

Яка ж велика сила спогадів...І звички..Звикаєш до чогось, а потім, як то кажуть і триматибіля себе не хочеться, і викинути жаль.. Як мої старі обшарпані м"які іграшки, ніяк не можу від них відмовитись і хоча б винести їх зі своєї кімнати, бо вони мають такий вигляд, ніби Другу Світову бачили на власні очі, та ще й відчували на собі. Звісно, не всі, є лише дві такі іграшки, але чомусь саме вони особливо цінні. У них - мої спогади з дитинства. І це головне. Можливо тому, що я чомусь думаю, що колись зможу відновити їх колишню красу, хоча цього не станеться ніколи. Наївна думка, правда?

Так само і спогади, ті, особливо цінні, потрібні, але зараз дуже невчасні...Намагаюсь забути, викинути з голови, але я вже так звикла постійно перебирати їх в пам"яті, що не знаю, як могла б без них жити. Так само і люди, котрі, здається, зовсім не вартують того, щоб про них думати, чи згадувати. Ті, хто завдав багато болю, ті, хто став причиною сліз і смутку, вони все одно залишаються частинкою життя. Одних важко викреслити, бо вони все ще з невідомих причин залишаються дорогими серцю, інші просто не дають цього зробити, бо перебувають у твоєму оточення щодня, навіть називають тебе своїм другом. Фальш. Але зараз не про це.

В моєму житті з"явилась потреба нарешті вийти за межі... Просто перейти ту грань, котрої ніколи не переступала, просто вибрати одне з двох: забути, перекреслити, або ж просто спілкуватись далі, як ліпші друзі, без обмежень. Але мені вибирати не доводиться, я лише чекаю, поки Хтось все вирішить замість мене. І мій Хтось, здається, починає вибирати....

Що ж...Будь - який крок вперед - це вже шалений прогрес...

УРА! маленьке, але впевнене УРА!

Вже скоро....