яка вона....про самотність ( 2)

Мабуть, кожен з нас неодноразово відчував її гіркувато-різкий дотик, коли серце завмирає, душа зачиняє раніше завжди відкриті вікна, а очі дивляться, але не бачать, ніби пронизують наскрізь, вбирають цей сірий і чужий світ. Ось вона, прийшла. Самотність. Одвічна чужинка, горда, неприємна, але чомусь така звична, її важко відштовхнути, важко прогнати, відмовитись від неї і піти далі назустріч щастю. Легше прийняти її, змиритись, опускаючи очі на її лукаві погляди, ігноруючи докори свідомості, вона неминуче необхідна, як повітря, як вода, як небо над головою, що завжди було блідо-голубим, і раптом стало сірим і мокрим від цих жахливих дощів.  Чого вона хоче?? Самотність…

Її так часто відчуваєш просто так, вона раптово оволодіває думками і будує собі поселення всередині тебе, а ти ніяк не можеш її зупинити… вона приходить тихо, злегка постукуючи підборами десь у глибині серця, так боляче ранить і завжди залишає сліди, вона страшніша від байдужості і темніша від ночі, здається, вона нездолана, але ж ні.

Самотності не буває мало, водночас не буває й надто багато. Спершу вона навіть приваблива, трішки бажана, дарує миттєве полегшення, з часом все більше обтяжує і врешті забирає в полон всі мрії. Коли людина перестає мріяти, вона перестає жити. Самотність колекціонує наші мрії, вони ще є, такі свіжі, величні, потрібні, але  ж чомусь вони згасають з кожним подихом, перетворюючись на болючі рани. В обіймах самотності гаснеш і ти. Обдумуючи як бути далі не помічаєш краси навколо тебе, не помічаєш нічого окрім свого безглуздого, нікчемного статусу.

Самотність – це те, що ніколи не вмирає, вона завжди живе всередині нас, і варто лише дати їй найдрібніший збудник, як вони прокодається зі свого не надто затіжного сну і починає смоктати з нас щастя, вбирає усмішки, ковтає надії, вбиває весну.