дякую за ідею! ще одне оповідання в ритмі серця!

Я дам тобі щастя

«Глянь, мамо, повітряна кулька», - маленька Олеся усміхалась, і весело підстрибуючи, просто не встигала за шаленим маминим темпом. Ірина нічого не відповіла, на її обличчі була злість, образа і усвідомлення неминучості .  «А ми йдемо додому?»  - цікаві оченятка знову звернулись до неї, - «Мамо, ти чуєш?» - Олеся все- таки намагалась втрутитися в шалений потік Ірининих думок! « Донечко, дай мені спокій, будь ласка! Скоро вже будемо вдома! Так татко побавиться з тобою в хованки»,  - Ірина ледь стримувала сльози, але при дитині старалась тримати себе в руках. Терпкий нудотний лоскіт внизу живота розтікався по всьому тілу, голова просто розколювалась від нестримних думок. Вчора він сказав, що йде. Назавжди. До іншої. Закохався. По-справжньому. Іра не стала перечити, дорікати, осуджувати. Він має право. Він завжди був для неї ідеалом. Ангелом, котрого сама  ж і створила. Сама подарувала йому крила. А він… Він хоче полетіти. Нехай…От тільки боляче, так боляче, гірко і страшно. Вона не думала, чому так, не планувала, що робитиме далі, а тільки намагалась прийняти цю втрату як належне. Ірина завжди була сильною. Але як з цим змиритись?...І цей невчасний лоскіт в животі… «Мамо, мамо, купи мені морозиво», - знову втрутилась Олеся.  Ірина промовчала. Їй було важко що-небудь сказати. Важко було наважитись заговорити до дитини, яку вони з чоловіком ось вже місяць як вправно дурять. Бідолашна, вона й досі думає, що має ідеальних батьків. Ілюзія.

Переступила поріг квартири. Поклала ключі на трюмо. Олеся зняла теплий шалик і не роззуваючись побігла до кімнати. Він, як завжди, сидів біля вимкненого телевізора. Олеся міцно обняла його за шию «Тату, а ми з мамою в парку гуляли. Назбирали багато-багато каштанів і жолудів.» , Олеся витягнула жменьку каштанів з кишені і простягнула їх на маленькій долоні. Він байдуже усміхнувся і погладив донечку по голові.

Ірина все ще стояла на порозі. Вона ледь стримувала сльози, але не наважувалась перервати сімейну ідилію в кімнаті. Він глянув в бік дружини  запитальним поглядом. Олеся, помітивши маму, швиденько чкурнула в коридор.

Від неї віяло холодом і страхом…Він залишався байдужим. Ірина сіла поряд і поцілувала його в чоло: «Не йди...» . Він різко підвівся з канапи і буркнув «Перестань!». Вперше за 10 років подружнього життя на  очах  цієї сильної вольової жінки з’явились сльози. Він пішов збирати речі, а вона ще довго сиділа і монотонно дивилась у вікно…

Скрип дверей! Дитячий крик: «Тату!»…Сльози… Лоскіт всередині ставав все більш відчутним.. Вона так і не змогла сказати йому, що чекає дитину.

З подвір’я почувся звук від’їжджаючої машини… Олеся вбігла до кімнати і тихенько сіла поряд. Її було шкода найбільше, ні в чому не винна,  доня все розуміла. Ірина пригорнула малечу до грудей, і тихесенько прошепотіла…  «Скоро в тебе буде братик. І я назву його в татову честь»…

Олеся заспокоїлась. Вона приклала вушко до маминого живота. Лоскіт зробився аж надто нав’язливим..

«Тихо, малеча, я дам тобі  щастя…»